Человек, отказавший Гиммлеру и Сталину. Как львовянин Рудольф Вайгль создал вакцину против тифа

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредеріковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати після війни Нобелівську премію. 

Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж, Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами. 

Та навіть, якби німецькі війська не стояли під Москвою, навіть якби Вайгль був ще зовсім молодою людиною, навіть якби пропозиція не була такою блискучою, хіба можна в умовах нацистської окупації відмовитися виконувати "прохання" окупантів? 

Два роки тому Вайгль так само стояв у кабінеті львівського начальника — тільки тоді це був перший секретар щойно створеного Львівського обкому Комуністичної партії (більшовиків) України. Крім хазяїна, у кабінеті ще знаходився голова УРСР Микита Хрущов. Він і передавав Вайглю пропозицію Сталіна переїхати до Москви, створити власний інститут, очолити кафедру, стати членом Академії наук. 

Нобелівської премії, щоправда, не пропонували — Сталін був категорично проти будь-яких іноземних заохочень для радянських громадян (а Вайгль уже кілька місяців вважався радянським громадянином — як і все населення Західної України). 

На вулиці — початок 1940 року, СРСР щойно анексував Західну Україну, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було жодного сенсу. Якби взагалі можна було відмовлятися від "пропозицій" Сталіна…

Однак Вайгль знайшов спосіб відмовитися тоді, в 1940 році. Знайшов Вайгль спосіб відмовитися і зараз, в 1942-му.

Проте Вайгль знайшов спосіб відмовитися тоді, в 1940 році. Знайшов Вайгль спосіб відмовитися й тепер, в 1942-му.

Усе почалося у 1918 році. Тоді зруйновану Європу, де царювали голод і антисанітарія, затопили пандемії численних хвороб. Були серед них і три інфекції, різні інфекції, нічим між собою не пов"язані, крім того, що у їхній назві використовувалося слово "тиф", — черевний тиф, поворотний тиф і висипний тиф.

В умовах Першої світової війни найбільш епідемічно небезпечним виявився висипний тиф. Він також відомий як "сипняк".

Цей тиф розноситься платтяною вошею. Поки одяг регулярно перуть і прасують, платтяні воші не заводяться. Але війна з її неможливістю дотримуватися правил особистої гігієни все змінила. Почалася пандемія висипного тифу.

Головний свій удар ця хвороба, відома ще з доби середньовіччя, завдала вже у XX столітті. Мабуть, саме тому слово "тиф" у нас асоціюється не із Середньовіччям чи війнами Нового часу, а з Першою світовою війною і громадянською війною в Росії. 

Цей головний удар був нанесений уже після того, як висипний тиф був добре вивчений, після подвигів одеситів Мочутковського, Мінха та Мечникова, американця Рикетса й чеха Провачека. 

Тільки в Росії в умовах громадянської війни висипний тиф убив понад 3 млн людей (25 млн перехворіло), тобто більше, ніж загинуло на всіх фронтах тієї війни (2,5 млн). У Західній Європі на висипний тиф захворіло 35 млн, 6 млн із них вмерло.

Всі великі держави, що брали участь у Першій світовій війні, намагались розробити вакцину проти висипного тифу. Всі провалилися. В Османській імперії, наприклад, охолоджували кров хворих, щоби цим охолодженням зробити збудника тифу неактивним. 

Спосіб виявився неефективним, але у 1915 році психічнохворий лікар Хаміт, начебто експериментуючи із цим способом, ввів необроблену холодом кров хворих 310-ти здоровим військово полоненим. Захворіло 174 "вакцинованих", померло 49.

Отже, у 1918 році жодного ефективного способу попередження висипного тифу не існувало.

Що ж зробив Вайгль?

У своєму рідному Львівському університеті Вайгль придумав методику вирощування збудника висипного тифу (відкритого за 2 роки до того). Вирощування проводилося прямо в організмі платтяної воші.

Чим ці 17 днів годувати платтяну вошу? Теоретично можна було б, наприклад, годувати вошей кров"ю морських свинок, воші виживуть, а от мікроби людського варіанту тифу — ні! Для "людського тифу" потрібна саме людська кров! До того ж не консервована, а тепла, жива, прямо з живої людини.

Вайгль розмістив вошей у спеціальні коробочки, пастки-розплідники. Одна сторона цих пасток була покрита мембраною, що не дозволяла вошам виповзати назовні. Якщо пастку притулити мембраною до тіла людини, воша зможе через ту мембрану кусати людину й пити її кров.

Для годування вошей Вайгль винаймав донорів-добровольців. Пастки-розплідники прив"язували до стегна або на вигин руки, доброволець сидів із розплідником пів години, і воші в той час пили його кров. Не зовсім елегантно, зовсім не для різдвяних поштових карток, але в такий спосіб проблему годування вошей було розв"язано.

Проте, ми годуємо вошей не заради того, щоби їх годувати. Всередині комахи має розмножуватися збудник тифу. Для цього воша мусить якось заразитися тим збудником. 

Але як? Зазвичай, воша заражається, коли кусає хвору людину. Невже для виробництва вакцини потрібно, щоби в місті постійно були хворі на тиф люди? Може, ще й самому розносити заразу по домівках?

Вайгль знайшов вихід. Вошей заражали тифом під мікроскопом. Під 30-кратним збільшенням ставили комахам клізму. Буквально так. Інструменти для цього були створені Вайглем власноруч. Якщо підкувати блоху вважається казковим подвигом, то як тоді розцінювати постановку клізми воші?

І тут виникла наступна проблема. Вошу ми заразили, але тепер її, уже заразну, треба ще 5 днів годувати! На небезпеку наражається годувальник, той самий доброволець, який дозволяє вошам себе кусати!

Коли вакцина вже є, можна добровольця щепити, тоді він не захворіє. А як бути із першою партією вакцини? Що робити з самого початку, коли вакцинувати добровольців ще немає чим?

Заразних вошей годував сам Вайгль. Звичайно, а як інакше? У результаті він підхопив висипний тиф, перебіг хвороби був важким, але, на щастя, Вайгль вижив. Годувала вошей і його дружина. Їй пощастило, вона не захворіла.

У 1920 році виробництво вакцини перейшло на індустріальний рівень — у спеціально відкритому для цього Інституті тифу і вірусології. Тоді ж пройшла перша масова вакцинація проти висипного тифу. у 1933 році при Інституті побудували відповідну фабрику.

Після приєднання Західної України СРСР отримав доступ до вакцини. Бажання Сталіна перевести виробництво в серце країни, у безпечне місце, є зрозумілим. Вайгль тоді зміг знайти докази, щоби залишити Інститут у Львові, — щось про небажаність розташовувати тифозний осередок у столиці, шкідливість виробництва, складність переїзду десятків вакцинованих годувальників. 

Переїзд відклали на деякий час. Але хіба міг етнічний німець у прикордонному Львові очолювати життєво важливий для Радянського Союзу інститут? 

Відмова переїжджати коштувала Вайглю Інституту — на базі його дітища Терехов створив новий заклад, Львівський санітарно-бактеріологічний інститут. 

Два роки потому, влітку 1941 року, Львів був захоплений нацистами і, відповідно, втрачений для СРСР. Уже маючи інформацію про те, як вироблялась вакцина у Вайгля, СРСР змушений був в умовах війни поспіхом створювати свій варіант вакцини (Пшеничнов, 1942 рік) та з нуля будувати відповідне виробництво.

А тим часом, у Львові ситуація повторилася — з точністю до навпаки. На початку 1942 року Гіммлер запропонував Вайглю переїхати до Берліна. Вайгль відмовився — загалом, використовуючи ті ж докази. І з Німеччини прислали "обер-арцта", який очолив Інститут Вайгля замість Вайгля. Сам Вайгль став заступником "обер-арцта" з науки.

Але, навіщо Вайгль так хотів залишитися у Львові?

Життя Вайгля минуло у Львові. Жити у Львові в першій половині XX сторіччя означало бути то підданим Австро-Угорщині, то підданим Російської імперії, то громадянином України, то громадянином Польщі, то громадянином СРСР, то громадянином Німеччини. 

Проте найбільшу частину життя Вайгля Львів був у Австро-Угорщині та Польщі. Навіть, якщо молодий Вайгль і відчував себе австрійцем, то в зрілі роки він, скоріш за все, відчував себе вже поляком. І сталінський СРСР, і гітлерівська Німеччина були для нього однаково чужі. 

Може, Вайгль був просто застарий для переїздів? Адже йому тоді було під 60. У 1944 році перед тим, як здати Львів, німці таки змусили Вайгля поїхати з міста. Йому знову запропонували кафедру в Берліні, він знову відмовився й поїхав до маленького містечка поблизу Кракова. 

Коли німці залишили і Краків, Вайгль повернувся до Львова, швидко пересвідчився у тому, що радянське життя не для нього. Він поїхав до Кракова, щоби працювати у Ягеллонському університеті. У 1951 році знову переїзд — цього разу до Познані. Для цих чотирьох переїздів у віці 61-68 років Вайгль застарим не був.

Інститут із фабрикою дивним чином розрослися. Раптом виявилося, що для відгодовування вошей Вайглю потрібно ні мало, ні багато більше тисячі осіб. І кожен із цієї тисячі, природно, отримував недоторканність від окупаційної нацистської влади, адже Інститут тепер формально належав до Верховного командування Вермахту.

 "Годувальники" чомусь часто виявлявся представниками львівської інтелігенції. Годували вошей у Вайгля вчені, лікарі, поети та письменники, музиканти, навіть ректор Львівського університету. Усе це було далеко не зайвим — одразу після вступу до Львова німці розстріляли 28 професорів університету. Годування вошей у Вайгля також рятувало цих людей від голодної смерті.

Але головне — багато "годувальників" були львівськими євреями. І вони теж отримували платню, і в кожного з них також була "корочка" про "Верховне командування Вермахту", і їх також ніхто не смів чіпати. 

Вони могли жити поза гетто, у своїх довоєнних домівках, хоча й носили нарукавні пов"язки із зіркою Давида. Кожен зустрічний патруль їх заарештовував, але там само, на місці, відпускав.

Вайгль всю війну під виглядом забору проб крові для дослідів провозив вакцину до Варшавського гетто. Там була ціла система. Сам Вайгль або його учень Мосинг (голова Інституту Вайгля в повоєнні часи) їхали до Варшави, щоби "забирати кров", і дійсно привозили назад в спеціально обладнаних ящиках кров. 

Але "туди" ящики їхали не пусті — у них була вакцина, або неврахована зі щойно виробленої партії, або та, що збереглася із радянських часів. 

"Радянську вакцину" під час захоплення Львову нацистами вдалося приховати від німецької адміністрації, і вона в жодних паперах не значилася. На тій вакцині навіть етикетки були російською мовою. 

Деякі з тих, кого врятував Вайгль:

·Стефан Банах, математик, автор функціонального аналізу

· Владислав Орліч, математик, автор теорії лінійних топологічних просторів та теорії функціональних просторів (просторів Орліча)

· Станіслав Скровачевський, диригент оркестрів, включаючи Нью-Йоркського філармонічного, Віденського симфонічного, Лондонського Симфонічного та японського Оркестру Іоміурі, лауреат Премії Дітсона за внесок в американську музику.

Тільки під час одного транспортування вдалося провезти до Варшавського гетто 30 тисяч доз. У самому гетто вакцинацією займався в"язень гетто професор-імунолог Хіршфельд.

Так само забезпечувалося вакциною Львівське гетто. Тут вакцинацією займався інший учень Вайгля — в"язень Львівського гетто мікробіолог Флек (у майбутньому професор Варшавського університету).

Після війни у соціалістичній Польщі Вайгль дивним чином вважався німецьким колабораціоністом. Ніхто точним підрахунком, скільки життів урятував Вайгль, не займався — Вайгль був німцем, "колабораціоністом", відмовився співпрацювати зі Сталіним, виробляв вакцину для солдат Вермахту… Цього було досить для обвинувачів.

Зараз вважається, що тільки в Польщі після війни працювало в університетах 74 професора і доцента, життя яких було врятовано Вайглем. Життя не- професорів не підраховували …

Ось і вся історія. Все інше — післямова.

Після війни Вайгля висунули на Нобелівську премію (обійшлося без Гіммлера, щоправда). Сталін категорично заперечував, а розлючувати Сталіна у 1948 році вже ніхто у світі не хотів. Нобелівська премія за перемогу над висипним тифом дісталася швейцарцю Мюллеру, який у 1939 році створив ДДТ (з погляду ефективності краще знищувати вошей, ніж вакцинувати людей).

Основні нагороди Вайгль отримав посмертно (він помер у 1957 році) — Командорський хрест Ордена Відродження Польщі (вдруге, перший він отримав ще в довоєнній Польщі із рук Пілсудського), орден Св. Григорія Великого від папи римського і звання "Праведник світу" від Ізраїлю. 

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.