Людина, яка перемогла чорну смерть. Як одесит створив вакцини проти чуми та холери

Наприкінці липня 1892 року 32-річний дослідник Володимир Хавкін залишився біля "розбитого корита". Ззовні все в його житті виглядало зовсім не погано: він благополучно уникнув переслідувань одеської поліції, відбився від масованого тиску його вихрестити, емігрував до Парижа, отримав роботу в найпровіднішому науково-медичному центрі того часу Пастерівському інституті, поруч працював його вчитель і наставник Мечников, який, здавалося, все життя займався тільки тим, що виручав його з найважчих колотнеч, підтримував, витягав, струшував і ставив назад на пряму дорогу.

Ось тільки мрія Хавкіна тріснула й розсипалася, та мрія, яка і становила його життєвий стержень. Хавкін хотів зробити холерну вакцину. Він, начебто, ішов за прикладом великих — не знав ні сну, ні відпочинку, поспішав, ставив найнебезпечніші досліди на собі. Але ж ні. Напівпідпільна лихоманкова робота зазнала фіаско…

Перші "усвідомлені" вакцини в історії людства зробив Пастер всього за 11 років до описуваного дня (1881 рік, куряча холера та сибірська виразка).

Ми, звичайно, чули про противіспову вакцину Дженнера (1796), але за часів Дженнера в науці ще не було ні даних, ні теоретичних узагальнень, які б дозволили зрозуміти, що таке вакцина, як вона працює, і відповідно дозволили б створити ще одну вакцину. Дженнер просто скористався випадковим спостереженням.

Через сто років Пастер вже чудово розумів, що він робить, — введення ослабленого збудника змушує організм "приготуватися" до зустрічі зі справжнім, "бойовим" мікроорганізмом.

У 1885 році Пастер зробив ще одну вакцину — проти сказу. Його колега та ворог Роберт Кох у 1890 році спробував скористатися методом і створив вакцину проти туберкульозу (Туберкулін) — через кілька років це закінчиться грандіозним скандалом. Зʼясується, що туберкулін Коха не допомагає, а навпаки, загострює перебіг туберкульозу.

Як би там не було, у 1892 році вже існувало, ніби як, чотири вакцини проти захворювань людини — віспи, сибірської виразки, сказу і, гм, туберкульозу. Величезна кількість інфекційних хвороб все ще чекали своєї вакцини, і з них найбільш соціально небезпечною була холера.

За неї в 1890 році й узявся Хавкін, відразу ж, щойно отримав доступ до наукового устаткування як новий лаборант Еміля Ру, правої руки Пастера.

Обʼєктом досліджень Хавкіна став вібріон Коха, він же холерний вібріон. Цей мікроорганізм був у 1854 році описаний у виділеннях хворих на холеру Філіппо Пачіно, але тоді в науці безроздільно панувала теорія міазмів, ніхто не вірив, що бактерії можуть бути причетними до хвороб людини, і відкриття Пачіно було благополучно забуте (не те щоб про нього навіть на піку знало багато людей).

Незалежно від Пачіно Кох виділив цей же вібріон у 1883 році від померлих від холери в Калькутті. Однак, як Кох не намагався, довести хвороботворність вібріона з огляду на чотири принципи, які сам же Кох і розробив, ніяк не вдавалося. Хоча б тому, що жити в лабораторних тваринах вібріон рішуче відмовлявся.

І взагалі вібріон був якийсь кволенький. Він благополучно майже миттєво гинув у кислому середовищі, а холера ж — це інфекція, що передається через травний тракт, її збудник повинен впевнено долати кислотні бурі шлунка.

Потім зʼясується, що в більшості людей, які випили заразну воду, вібріон дійсно гине в шлунку, але якщо збудника надзвичайно багато (в умовах епідемії!) або якщо кислотність шлункового соку знижена, якісь залишкові кількості збудника встигають проскочити в кишечник і в його лужному середовищі починають розмножуватися, викликаючи холеру.

У 1892 році, однак, цього відомо ще не було. Мечников із Пастером твердо вірили, що вібріон Коха сам собою холеру не викликає — потрібні ще якісь фактори або збудники. Можливо, їх віру зміцнювало ще й те, що вібріон відкрив німець-ворог Кох.

Мечников настільки твердо вірив у невинність вібріона, що незабаром, у 1893 році, демонстративно випив склянку води з холерним вібріоном. Більш того, до цієї демонстрації приєдналося ще кілька добровольців. Ніхто не захворів, крім однієї людини, яка ледь не померла від жорстокої холери.

Це, однак, лише ще більше зміцнило Мечникова в упевненості, що холера — це багатофакторне захворювання.

Коли в 1894 році в Парижі спалахнула епідемія холери, Мечников разом із добровольцями знову почав пити воду з холерним вібріоном. Один із добровольців помер. Тільки ця смерть змусила Мечникова припинити його демонстрації.

Причому, навіть не в стінці кишечника, а просвіті? Усі чотири вакцини, відомі на той момент, діяли проти захворювань всередині організму, там, куди має доступ кров.

Хавкін за кілька років знайшов-таки спосіб вирощувати холерний вібріон на морських свинках і навіть навчився запускати у цих тварин патологію (зовсім не людську холеру, але смертельне захворювання морських свинок, безсумнівно викликане саме холерним вібріоном). Звичайно, проігнорувавши застереження корифеїв, він поспішив зробити вакцину (суспензія ослаблених вібріонів).

Далі, на кшталт, варто було б почати експериментування з різним складом вакцини, знову й знову пробувати її на тваринах, на великих кількостях тварин, поки не будуть отримані доказові результати. Але здається близькість перемоги змусила Хавкіна змінити скрупульозності та терпінню, які він демонстрував до сих пір.

Результати вийшли, мʼяко кажучи, непереконливими. Але продовжити експериментування на морських свинках Хавкін вважав зайвим. Він зробив публічне оголошення про отримані результати та перейшов до експериментів на людях. Почавши, звичайно, із себе.

Потрібно розуміти, що в ті часи не існувало вимог до того, як повинні розроблятися ліки і вакцини, не було ні норм, ні особливих очікувань. Фактично час виходу нової розробки "в люди" залежав тільки від наукової скрупульозності розробника.

18 липня 1892 року Хавкін зробив собі підшкірну інʼєкцію своєї вакцини. Він зазначив лише незначне почервоніння в місці інʼєкції і короткочасний невеликий підйом температури. 24 липня Еміль Ру ввів Хавкіну "бойовий" варіант вібріона. Реакція була більш значною, але до наступного дня все нормалізувалося. Не розвинулося ніякого захворювання — ні людської холери, ні тієї дивної хвороби, яка вбивала морських свинок.

Той же результат був отриманий ще на трьох добровольцях (всі — молоді вихідці з Російської імперії). Хавкін поспішив із переможною реляцією до Мечникова і Пастера. Ті його радість не розділили.

Що саме довів експеримент Хавкіна? Що його рідина імовірно безпечна. Власне, все. Чи є ця рідина вакциною, тобто чи здатна вона запобігати холері, залишилося невідомим. Адже холера передається не через шкіру, а коли людина пʼє заражену воду!

З незрозумілої причини Хавкін не зробив найочевидніший, найдемонстративніший крок — не випив склянку води з холерним вібріоном. Памʼятаючи досліди Мечникова на собі, це теж нічого б не довело, але воно хоча б було логічним, тому що імітувало б реальний шлях передавання захворювання…

Ось так Хавкін й опинився наприкінці липня 1892 року біля "розбитого корита". Батько вакцин Пастер і першовідкривач імунітету Мечников буквально нічого не взяли в його роботі — ні вибір мікроорганізму, ні результати дослідів на тваринах, ні результати досвіду на людину. З їх точки зору все, що зробив Хавкін, було фундаментально неправильним. Продовжувати не було сенсу.

Якщо критика Пастера була чисто науковою, "нічого особистого", то критика Мечникова сприймалася Хавкіним набагато важче, власне як "особисте". Адже саме Мечников "знайшов" Хавкіна в Одеському університеті. Мечников знову й знову відмазував його від звинувачень у звʼязках із народовольцями (а Хавкін насправді був повʼязаний з народовольцями, причому, саме в ті часи, коли ті вбили царя!).

Мечников врятував Хавкіна від суду, коли Хавкін під час єврейських погромів організував бойовий загін єврейської самооборони і був схоплений поліцією зі зброєю в руках. Мечников домігся, щоб виключений з університету Хавкін був допущений до захисту дисертації. Мечников підтримав Хавкіна, коли рятуючись від вимог вихреститися, Хавкін поїхав із Російської імперії, влаштував його ні багато ні мало в Інститут Пастера. Така людина не стала б настільки розгромно критикувати, якби робота дійсно не вимагала розгрому.

Не розуміти, що корифеї праві, Хавкін не міг. Тому й відчував себе біля "розбитого корита". Швидше за інерцією Хавкін надіслав запит французькій владі дозволити випробування на людях. Ті відмовили.

У Російській імперії незабаром почалася епідемія холери (та сама, від якої загинув Чайковський). Пастер і Ру написали спільний лист російській владі з проханням дозволити випробування вакцини Хавкіна на 60 добровольцях. Відносини Пастера з російською владою були чудовими (саме в Росії відкрилася перша за межами Франції пастерівська станція), але в цьому проханні російська влада відмовила.

У наші дні на цьому, швидше за все, історія б і закінчилася. Але то були часи наукового романтизму, наукового героїзму. Були авторитети, які носять на руках, але настільки ж затребувані були і бунтівники проти цих авторитетів. У цій вже, здавалося б, історії, що закінчилася, раптом зʼявився хтось на імʼя Ханкін.

Періодично в Париж приїжджали вихідці з Росії, які, піддавшись непохитному ентузіазму Хавкіна, добровільно викликалися спробувати вакцину на собі. Вони ж приводили своїх приятелів — з тією ж метою.

Одним із таких приятелів, які прийшли, виявився в 1893 році англійський бактеріолог Ернест Ханкін (Ernest Hanbury Hankin, передтеча відкриття бактеріофагів). Саме Ханкін і став для вакцини щасливим "пропуском у життя".

Ханкін опублікував повідомлення про роботу Хавкіна в "Британському медичному журналі" та переговорив із послом Великобританії у Франції, колишнім віце-королем Індії лордом Дюфференом (Frederick Dufferin).

Уже через кілька місяців Хавкін у Лондоні вів переговори з міністром у справах Індії. Домовилися ось про що: Хавкін отримує право випробувати вакцину на людях в Індії (і на індійцях, і на британцях, які живуть там), вакцинація в Індії буде приватною справою власне Хавкіна і буде проводитися за його рахунок або за рахунок зібраних ним приватних пожертвувань, всі вакциновані повинні бути добровольцями.

У травні 1893 року, через майже рік після того, як Хавкін був готовий все кинути, він прибув до Калькутти. І негайно зустрів дикий опір із боку медиків-британців. Їхні аргументи були напрочуд тими ж: кишковому захворюванню не можна запобігти підшкірними інʼєкціями, ефективність вакцини не доведена ні на людях, ні навіть на тваринах.

Але Ханкін теж уже був у Калькутті, більш того він уже завідував місцевою бактеріологічною лабораторією, тож саме ця лабораторія опинилася тепер тим острівцем посеред Індії, де до вакцини Хавкіна ставилися добре.

До кінця 1893 року Хавкін прищепив майже 10 тисяч британських та індійських солдатів. Із солдатами було простіше — вони були більш звичні покладатися на рішення свого офіцера, ніж на власну думку. Епідемії холери не було, тому все, що ця вакцинація довела, — що вакцина дійсно безпечна.

У березні 1894 здався головний лікар Калькутти Сімпсон (у майбутньому є палким прихильником вакцини Хавкіна). Він вважав, що безпека вакцини доведена, і запропонував спробувати вакцину в одному з передмість з холерою, яка там постійно існує. Потім приєдналося ще одне передмістя, потім район у місті, потім все місто, а потім й інші міста. У 1893-1895 рр. були вакциновані 42 тисяч осіб, всі добровільно, всі особисто Хавкіним.

Цей же аналіз показав, що груповий ефект від вакцинації зникав через кілька місяців, але ефективність вакцинації можна було збільшити шляхом збільшення щільності вакцинації (відсотка вакцинованих у місцевій громаді).

Більш масової вакцинації проте зробити було неможливо — вакцина була "жива", готувалася на місці, Хавкін їздив по Індії зі стадом морських свинок.

Британська влада в Індії дійшла висновку, що вакцинація Хавкіна — це, взагалі-то, "швидка допомога". Її варто застосовувати, коли потрібно отримати швидкий, нехай і тимчасовий ефект. Для надійної профілактики холери потрібні загальногігієнічні заходи, наприклад, очищення вод Гангу.

Проте, Хавкін отримав у своє розпорядження бактеріологічну лабораторію в Бомбеї (це повʼязано з іншою вакциною Хавкіна, проти чуми. З цією вакциною він боровся з епідемією чуми саме в Бомбеї).

Лабораторія пізніше була перетворена на бактеріологічний інститут (ще пізніше він був розділений на дві організації, обидві донині носять імʼя Хавкіна — Haffkine Biopharmaceutical Corporation і The Haffkine Institute for Training, Research and Testing). Приготуванням вакцини почав займатися цілий штат співробітників, а власне вакцинацією — практично всі лікарі Індії.

У 1897 році королева Вікторія нагородила Хавкіна орденом Індійської імперії. Лістер (той самий, який "батько асептика й антисептика") назвав Хавкіна "рятівником людства". У 1898 році під час чергового спалаху холери в Російській імперії вакцину Хавкіна почали використовувати і на батьківщині.

У 1926-1927 рр. Хавкін приїжджав у радянську Одесу (і йому там не сподобалося). Вважається, що вакцина проти холери і вакцина проти чуми врятували, принаймні, кілька десятків тисяч життів в Індії. У звʼязку зі складністю впровадження загальносанітарних заходів профілактики в Індії обидві вакцини і до цього дня залишаються там основою боротьби з інфекціями.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.