Без вар (і) антів. Чому реструктуризація держборгу України у 2015 році — не економія, а зрада

Читаю коментарі колег, з подивом дізнаюся, що випуск Україною ВВП варантів у 2015 році — це величезна перемога і неабияка користь для бюджету.

Нібито тодішній український уряд "заощадив" страшні кошти на тих варантах — адже могли б замість них випустити єврооблігації на 3,2 млрд доларів за ставкою 7,75% річних і заплатити за 5,5 років 1,3 млрд доларів відсоткових платежів. А замість цього уряд заплатив тільки 0,04 млрд доларів.

Так ось: нічого наш уряд не заощадив. Тому що в обмін на ті варанти (читай, "списання" боргу на 3,2 млрд дол.), Ми, очевидно, поступилися чимось більшим.

Якщо згадати ситуацію середини 2015 року, то мова тоді йшла про реструктуризацію державного (і трохи напівдержавного) боргу на фактичну суму 16,3 млрд дол.

Реструктуризація могла передбачати:

а) зміну відсоткової ставки по боргах;

б) подовження терміну боргів;

в) часткове списання боргу.

Причому, останнє — це останнє (як кажуть на Галичині, лєцта) справа. Дуже небажано для кредиторів. Настільки лєцта, що уряду довелося заради того списання йти на серйозні поступки в перерахованих вище пунктах а) і б).

Згідно з позицією а) — ми "досягли" збільшення відсоткової ставки по тих боргах, які ми не "списали". Середня ставка за держборгами, яка була у 2015 році, становила 7,66%. За новими боргами — 7,75%, або на 0,09 процентних пункту вище.

Тому ті, хто говорить про "економію" на варантах (списання боргу) за останні шість років, забувають порахувати — а скільки ми б могли заощадити без цього списання.

Простий розрахунок показує, що якби замість розмов про списання ми попросили нову ставку в розмірі 6,25% по всіх нових боргах, то "зекономили" б сьогодні рівно ті ж 1,3 млрд доларів відсоткових виплат.

А якби ми домовилися про ставку в 5% (а мова про таку ставку серед кредиторів тоді йшла) — то сьогодні зекономили б уже 2,3 млрд доларів на відсотках (тобто, на один мільярд більше, ніж маємо по факту).

Згідно з позицією б) — ми досягли продовження термінів по облігаціях на чотири роки. Очевидно, без списання боргів, ми могли б говорити про великі терміни.

Згідно з позицією в) — так, ми домоглися списання боргу — в обмін на менш вигідні умови по несписаних боргах, і в обмін на ВВП варанти (за якими повинні платити в разі зростання української економіки понад 3%). Наразі можемо пишатися, що ми "всіх обдурили", і наша економіка не зростає так, як прогнозували ті, хто змусив нас випустити варанти.

Але кому легше від того, що наша економіка не зростала за останні роки на понад 3,1%? Точно не нам. І що буде далі з виплатами по варантах — аж до 2040 року — ніхто не знає.

Але, як би там не було, назвати випуск варантів повною зрадою не можна. Адже, щоб зрозуміти, чому ми їх випустили тоді, треба повернутися в контекст 2015 року. А тоді в нас було мало валюти в країні, курс гривні був вкрай нестабільним — і єдиним шляхом збереження хоч якоїсь курсової стабільності була співпраця з МВФ. А МВФ — керуючись своїм розумінням ситуації — таки вимагав від уряду, щоб той домігся від кредиторів списання державного боргу.

Чи можна було в той час сперечатися з тією принциповою позицією МВФ — важко сказати (ну, я впевнений, що можна було — але це таке).

Правда, і в тій історії з МВФ за фактом вийшло не все так гладко. Оскільки у 2015 році — ще до того, як ми остаточно домовилися про реструктуризацію держборгу — МВФ нам надав дешевих кредитів аж на 6,7 млрд доларів. А після домовленостей із списанням, ми отримали наступний транш (на один мільярд) тільки через рік.

Першоджерело.