Пастка бідності. Чому 14 тисяч гривень середньої зарплати в Україні – це міф

Прекаріат в Україні — найчисленніший сегмент на ринку праці, з відсутністю гарантій довгострокової зайнятості та стабільного заробітку, який за рівнем доходів перебуває у стані трудової бідності.

Кандидат на співбесіді
Прекаріат в Україні — найчисленніший сегмент у структурі зайнятості, з відсутністю гарантій довгострокової зайнятості та стабільного заробітку, що за рівнем доходів перебуває у стані трудової бідності.

У 2021-му році найбільший відтік кадрів (прийнято мінус звільнено) припадав на промисловість: мінус 40,7 тис. осіб, у той час як у сільське господарство додатково влилося 50,4 тис., що частково продиктовано сезонними факторами.

Водночас сезонністю не можна пояснити скорочення кадрів у торгівлі (мінус 22,1 тис. чол.), у транспорті та логістиці (мінус 15 тис. чол.), медицині (мінус 23,2 тис. чол.).

Ці дані свідчать про руйнування індустріального ядра, що продовжується, і скорочення "серцевини" (в секторі промисловості) — старого робітничого класу, а також про вимивання професіоналів (медики, транспортники тощо).

Частина професіоналів при цьому мігрують до інших країн, інша ж у вигляді "серцевини" — переходить у формат прекаріату, з неповною зайнятістю та нестабільним заробітком час від часу.

Нагадаю, прекаріат — це група працівників у загальній структурі ринку праці, яка випала з режиму повної зайнятості, без довгострокової спеціалізації, з невизначеним заробітком та без механізмів соціального захисту.

Неформально зайняте населення віком від 15 років в Україні в січні – червні поточного року становило понад 3 млн осіб або 19,5% від загальної кількості зайнятих.

При цьому понад 68% з них працювали не за офіційно оформленим наймом, тобто були позбавлені навіть мінімальних інструментів соціального захисту.

З 17 млн економічно активних громадян, трудовим законодавством (розмір мінімальної зарплати, порядок звільнення, тривалість відпустки та виплата лікарняних тощо) у нас захищено лише 7 млн так званих "штатників" або трохи більше 40% економічно активного населення країни.

Важливо
Чому вони їдуть? За рік Україну покинули 60 тис. медиків
Чому вони їдуть? За рік Україну покинули 60 тис. медиків

У такому разі, чи можна вважати 60%, що залишилися, — прекаріатом? Певною мірою, так.

Навіть якщо йдеться про мікропідприємництво в реаліях України, багато хто з ФОП – типові прекарії, оскільки ведення бізнесу не є їхнім покликанням, а лише способом вижити. Власне, багатьом їхній статус ФОПа нав'язаний справжнім роботодавцем, таким чином мінімізуючи власні витрати на оплаті соціальних внесків.

Такі "мікропідприємці" перебиваються випадковими замовленнями та часто змінюють спеціалізацію.

Більше того, навіть частина "професіоналів", які виїжджають за кордон — це теж прекаріат, оскільки значна частина з них працюють без надійного соціального пакету і майже не захищена щодо забезпечення трудових прав.

І це можуть бути і наші льотчики, які літають в Африці на транспортному авіанепотребі, і інженери в Азії та Латинській Америці, і робітники на польському заводі, яких замість лікарні відправляють лікуватися "в парк" або яким "забувають" надати матеріальну допомогу при отриманні виробничих травм.

Про домінування прекаріату в структурі зайнятості в нас говорить і розподіл населення за рівнем середньодушового доходу.

Якщо визначити так званий поріг "трудової бідності" на рівні до 8 тис. грн на місяць на людину, то виявиться, що 85% населення країни (саме з таким показником), за даними Держстату, у нас перебувають у соціальному сегменті прекаріату лише 15% — відносний "Саларіат " (клас зі стабільним заробітком) з доходами вище 8 тис.

При цьому зарплата понад 12 тис. на місяць за показником середніх подушних еквівалентних загальних доходів в Україні припадає лише на 3-3,4% населення!

Це до питання достовірності показника середньої зарплати в 14 тис грн або 500 доларів на місяць.

На графіку позначено розподіл доходів на всі групи населення, а не тільки на штатників (для яких і визначається розмір середньостельового заробітку), але відмінність у будь-якому випадку разюча.

Якщо визначити так званий поріг "трудової бідності" на рівні до 8 тис грн на місяць на людину, то виявиться, що 85% населення країни, за даними Держстату, у нас перебувають у соціальному сегменті прекаріату.
Якщо визначити так званий поріг "трудової бідності" на рівні до 8 тис грн на місяць на людину, то виявиться, що 85% населення країни, за даними Держстату, у нас перебувають у соціальному сегменті прекаріату.

Ці дані говорять про катастрофічний рівень бідності в Україні, коли виживання забезпечується в межах сім'ї, як у родоплемінних суспільствах.

За рівнем доходів (трудової бідності) сегмент прекаріату в Україні можна оцінити у 85%, а за рівнем трудового захисту – 60%.

Це найчисленніший клас, з відсутністю гарантій довгострокової зайнятості та стабільного заробітку, що за рівнем доходів перебуває у стані трудової бідності.

Це соціальна група, що періодично занурюється в стан апатії та психологічної фрустрації. Будучи найчисленнішою, вона контролює мінімум економічних активів країни.

З іншого боку, ми маємо і динамічний клас у вигляді підприємництва, чиновництва та професіоналів.

Але тільки останні є драйверами внутрішнього розвитку і то частково.

Перші дві групи (крім креативного підсегменту) представляють два крайні антагоністичні прошарки суспільства: економіку "дрібних крамарів" (ментально, а не по суті бізнесу) та адміністративно-політичну надбудову.

Кожна з цих груп розглядає країну як економічний ринг та ресурс, для чого періодично залучає до своїх суперечок одне з одним інформаційно дезорієнтований прекаріат, виставляючи перед ним моркву у вигляді шансів на входження до середнього класу.

Це призводить до появи так званого нового трайбалізму, коли соціум втрачає почуття солідарності та розколюється на ірраціонально сформовані групи з базовою рефлексією як маркер приналежності (як фрагменти розбитого дзеркала).

У таких умовах верхівка суспільства хвора на "синдром Мюнхгаузена за довіреністю", коли в ході "реформ" вона завдає решті невмотивованих страждань, заради похвали ззовні, а інша, на протилежному соціальному полюсі – хвора на Стокгольмський синдром, виправдовуючи своїх "політичних мучителів".

Середина ж чи більшість взагалі опиняється в соціальному "бантустані", абсолютно не впливаючи на те, що відбувається, коли навіть вибори перетворюються на симулякр, змінюючи політиків, але не саму політику.

Це і є суспільство, у якому клас-гегемон не має сил для драйву розвитку, а клас вигодонабувач – не бачить особисто для себе в такому загальному розвитку країни жодного сенсу.

Нинішня структура суспільства – не провина нинішньої влади. Але відповідальність Зе-політиків у тому, що вони максимально цинічно експлуатують, з одного боку, чинник розколу суспільства, з другого – його прихований потяг до втраченої солідарності….

Першоджерело.