Від більшовизму до деспотії, від Туркменбаші до Аркадага. Чи перетвориться Туркменістан на монархію

Експерти прогнозують, що найімовірніше перемогу на наступних президентських виборах здобуде син нинішнього правителя Сердар. Таким чином, у країні, швидше за все, запровадиться фактична монархія, при тому що формально Туркменістан залишатиметься республікою. Як дійшла до такого життя наділена природними ресурсами колишня радянська республіка та чи не перетвориться вона на новий притулок для ісламських радикалів?

Корінне населення Туркменістану – кочівники, які до ХХ ст. ніколи не мали державності. Консолідуючим фактором для нації в пострадянські часи став культ особи її першого президента, який називав себе "батьком усіх туркмен" — Туркменбаші.

Отримавши управління державою в спадок від радянської влади (Сапармурат Ніязов очолював комуністичну партію Туркменської РСР із 1985 по 1991 рік), Туркменбаші зробив усе, щоб повністю консолідувати владу у своїх руках. У країні жодного разу не проводилися чесні та конкурентні вибори, проте 1999 року Ніязов вирішив обійтися навіть без фарсу, за результатами якого він стабільно набирав понад 90% голосів і став довічним президентом формально в республіці, а фактично — у справжній східній деспотії.

Самолюбуванню та марнославству Туркменбаші важко знайти аналог. У бідній державі, де більшість громадян не мали достатньо коштів навіть для нормального харчування, він зводив гігантські будівлі із золотими вежами та ставив собі пам'ятники з чистого мармуру. Псевдофілософська праця Ніязова "Книга душі" (Рухнама) стала обов'язковою для вивчення в усіх школах країни як обов'язковий предмет. При тому, що якість освіти в Туркменістані була та залишається вкрай низькою.

Узагалі Ніязов із недовірою ставився до освічених людей. Він сприяв еміграції інтелектуальної еліти Туркменістану, звільняючи її з посад. При цьому Туркменістан залишався однією з небагатьох країн світу, для виїзду з якого були потрібні візи (дозвіл від держави).

В останні роки свого правління Туркменбаші остаточно впав у параною, не їхав за кордон і практично привів країну до зовнішньої ізоляції. Одним із найекстравагантніших рішень Сапармурата Ніязова було звільнення з роботи одночасно 15 тисяч медиків (і, відповідно, закриття регіональних лікарень) у 2004 році. На зміну було призначено призовників із мінімальною медичною підготовкою.

Смерть Сапармурата Ніязова у 2006 році в Туркменістані та за його межами сприйняли з надією на реформування країни та водночас у жахливому очікуванні кривавого бою за владу. Проте несподівано для всіх другим президентом практично без боротьби став Гурбангули Бердимухамедов – лікар і колишній міністр охорони здоров'я, який був "далеко від трону". Його стрімкий кар'єрний зліт і легка перемога в підкилимній боротьбі за престол породила чутки про споріднений зв'язок другого президента з першим.

Бердимухамедов справді спочатку реформував країну. Він скасував візи для виїзду за кордон і модернізував інфраструктуру держави. Однак згодом президент №2 ставав дедалі більше схожим на свого попередника. Він теж отримав титул — і став "Аркадагом" (покровителем) усіх туркменів. У містах стали з'являтися золоті статуї другого президента. І книгу він теж написав — "Джерела мудрості", яка замінила в туркменських школах творіння Сапармурата Ніязова.

Загалом лідер і покровитель туркменського народу цілком справляється з роллю прототипа головного героя фільму "Диктатор". Він пише музику й активно займається різними видами спорту. Зайве говорити, що все, за що береться, він "робить найкраще в країні", а всі ЗМІ максимально висвітлюють перемоги Аркадага.

Не відстає від батька і його син Сердар, який у свої сорок років уже обіймає високі державні посади.

Саме таку картинку демонструють туркменські ЗМІ (у цій державі, зрозуміло, всі медіа лише провладні). Насправді ситуація в країні зовсім інша. Будь-яке інакодумство жорстоко придушується. Коронавірусу немає, тому що в державі за волею Аркадага заборонено саме це слово, однак у державі протягом 2020-2021 років запроваджувався жорсткий карантин невідомо проти чого.

Усе багатство Туркменістану базується на доходах від експорту газу, проте здійснюється тільки в одну державу — Китай і за заниженою ціною. Все ж таки цих доходів вистачало, щоб інвестувати розвиток іригацій і забезпечити розвиток аграрної сфери в безлюдній країні. Саме в цій сфері й зайнята більшість населення.

Проте за мінімального рівня свободи слова та практично закритого доступу іноземців до країни правдоподібність офіційних даних підлягає значному сумніву.

Факти свідчать про низький рівень соціального забезпечення громадян Туркменістану. Наприклад, соціальні протести, які спалахнули у 2015-2016 роках. В умовах жорстокого придушення будь-якої опозиції ситі громадяни навряд чи наважилися б на бунт.

Разом із іншими державами регіону Туркменістан є джерелом набору кадрів для ІДІЛ. Подейкують, що, скасовуючи візи для виїзду, Бердимухамедов розраховував, що ситуація істотно не зміниться саме через економічну неспроможність своїх громадян (або фактично підданих) — вони просто не мають грошей на туристичні подорожі. Навіщо забороняти те, що й так недоступне більшості? Проте терористичний туризм Аркадаг, схоже, не передбачив.

Саме популярність радикального ісламу є найбільшою загрозою для туркменської влади. А що ж залишається робити в країні, де заборонено легальну опозиційну діяльність? Тому влада серйозно стурбувалася як ситуацією в Афганістані, так і протестами в Казахстані (про які, звичайно, місцеві ЗМІ практично замовчували).

Загалом Туркменістан проводив досить пасивну зовнішню політику. Єдине, що він дав світові — це ідею необмеженої кількості термінів перебування президента при владі, яку започаткував саме Сапармурат Ніязов у 1994 році (згодом його наслідувачами стали колеги із Середньої Азії та президенти Азербайджану та Білорусі). Завершилося це, нагадаємо, довічним президентством, яке не наважилися повторити ні сусіди, ні його наступник (формально переобирається кожні сім років).

Зовнішня політика Туркменбаші цілком відповідала принципам типового радянського чиновника — "зайвий раз не висуватись". Це вилилося в принцип "постійного нейтралітету" (Бакі Бітараплік), який у 1995 навіть був затверджений ООН (що поставило Туркменістан в один ряд із Австрією, Швецією та Швейцарією).

Очікуваного результату задекларований нейтралітет не дав. Росія спочатку відрізала Туркменістан від експорту газу на захід, а потім, скориставшись нестабільністю в Афганістані, ввела війська на кордон. Тим не менш, ці відомості — в галузі чуток, адже офіційно статус країни постійного нейтралітету не дозволяє Туркменістану запрошувати іноземні війська на свою територію. Проте низький рівень боєздатності туркменської армії й той факт, що кордон досі не прорваний, вказує, що певна військова допомога все ж таки була надана.

Від повного переходу під контроль РФ Туркменістан рятує позиція Китаю, який не бажає монополії Росії в регіоні. Цікаво, що й у турецькій ініціативі Організації тюркських держав Туркменістан обмежився лише роллю спостерігача – політика постійного нейтралітету фактично виливається в залежність від могутнього сусіда та колишньої метрополії.

Можна припустити, що новий президент Туркменістану, яким із імовірністю понад 90% стане Сердар Бердимухамедов, отримає країну, де його прославлятимуть як живе божество, водночас він не матиме точної інформації про реальний рівень лояльності свого населення. Держава перебуває в економічній залежності від Китаю, васальній — від Росії та під загрозою вторгнення талібів із Афганістану.

Туркменістан пронизаний наркозлочинністю, оскільки його територія використовується для наркотрафіку в Європу, а незадоволені громадяни радикалізуються, не знаходячи альтернативної можливості висловити своє невдоволення.

Чи може спалахнути ця середньоазійська держава, потягнувши за собою сусідів? Скоріше за все, ні. Все ж таки опозиції в країні практично немає. Усі незадоволені завжди можуть вступити в радикальні ісламістські організації поза Туркменістаном, а афганський кордон, швидше за все, під замком російських військових. Тому панівна династія Бердимухамедових ще довго насолоджуватиметься своєю владою в державі.

Україна на початку століття намагалася зробити туркменський газ альтернативою російському, проте Москва продемонструвала, продовженням яких саме економічних інтересів може бути її політика. Після 2014 року відносини Києва з Ашгабадом, як і з іншими державами СНД, мінімізувалися. Однак для нас історія Туркменістану може стати прикладом усіх негативів необмеженої влади, а заодно й того, до чого веде держава "постійний нейтралітет".