Сором і приниження. Чому справжні ветерани Другої світової мовчали про війну

Сором. Думаю, це була головна причина, чому вони мовчали. Причому сором у різних аспектах. Насамперед тому, що німці воювали незрівнянно краще. Червона армія перемагала тільки за кратної чисельної переваги і кратної кількості жертв (те, що Астаф'єв називав "закидали німців трупами наших солдатів").

Приниження. Жити роки з відчуттям, що до тебе, бійця, ставляться не як до людини, а як до функції, і будь-якої миті готові пожертвувати твоїм життям чи здоров'ям — навряд таке наповнює порядну людину гордістю чи вдячністю до рідної держави, до влади, до влади командування (як і бажання цим пишатися).

Розчарування. Роками чути, який ти героїчний визволитель від фашизму, знати, що тисячі разів ризикував життям — і відчувати, що не звільнив навіть самого себе, бо живеш у рабстві, безправ'ї та страху.

Незручність. Це через пафосні описи війни пропагандою. Тато завжди казав, що гірша для нього там була потреба мало не щодня з ранку до вечора рити окопи. Розумієте? Не сидіти під обстрілами, не йти в атаку, не мінувати та розмінувати поля (він був сапером), а каторжна праця завжди на голодний шлунок.

Почуття провини. Я чув це лише натяками і всього раз чи двічі в житті, але точно знаю, що у Відні, де закінчив війну, він жив у якійсь австрійській сім'ї, щоб захистити їх від безчинства інших "визволителів". Навіть при тому, що його власна сім'я була повністю знищена нацистами, він не вважав за нормальне те, що червоноармійці творили з мирними людьми в Європі.

Страх. Як усі радянські люди, розповідати правду тато боявся навіть дітям. А брехня надто суперечила його натурі. Тому й мовчав. Як і мільйони інших радянських солдатів.

Джерело.

Важливо

Одержима війною. Чому Росію треба роззброїти