Мобілізуватися, згуртуватися та грати вдовгу. Три умови перемоги у війні з Росією

Часто думаю, чи навчить нас чогось ця війна. Нас всіх як народ, як націю. Чи навчить вона, наприклад, розумінню, що корупція вбиває? Чи станемо ми краще розуміти свою відповідальність одне перед одним і перед країною в цілому, і навіть перед світом? Чи дасть нам все це хоч трохи більше розуміння, що колективна безпека — це стратегічна задача, і то не однієї людини, а усіх громадян? Мені все ще хочеться вірити, що війна допоможе нам подолати патерналізм, популізм, марновірство і навіть звичайну жадібність. Що ми просто станемо розумнішими, більше здатними до далекоглядних стратегічних колективних рішень заради побудови спільного. Просто без цього не вижити в наших умовах.

Напевне, всі ці мої побажання не будуть мати надто оптимістичної відповіді. Людство знало багато воєн, і це не змінило в принципі природу людини і людських спільнот.

Але яке нам діло до людських спільнот. Нам треба вижити — саме нам і сьогодні, зберегти свою країну, відстояти її територіальну цілісність, відвоювати потрібний нам мир.

Так виглядає, що зараз ми входимо в ту стадію, коли віра тих, хто на початку війни були переконані, що нам пощастило з президентом, буде піддаватися великим випробуванням. Звичайно, я говорю про раціональних людей, яким здавалося, що Зеленський зробив неможливе — переконав весь світ у необхідності підтримувати Україну. Всі ці довгі місяці ми очікували на зброю, раділи їй, дякували за неї і, зрештою, сприймали її як належне. Завдяки зброї з інших країн ми змогли стабілізувати фронт. В цьому, як завжди, є плюс, але є і мінус. Негативний бік цього успіху — це звичка думати, що можна випросити все, що завжди можна погримасничати, поплакати, пригрозити — і тобі все дадуть. В такій ситуації про майбутнє можна не хвилюватися, лише дочекатися, коли воно настане. Тривала допомога ззовні дозволяє розслабитися, багатьом — взагалі забути про війну, знову сперечатися про якісь другорядні речі, не думаючи про те, як може змінитися ситуація в майбутньому. Віра в те, що тобі не дадуть загинути, дозволяє запросто відкуплятися від мобілізації, брати хабарі, продавати гуманітарку, знову визискувати бізнес, ну і все, як завжди. Ну, бо ти ж знаєш, що "від цього країна не загине". Але чи дійсно не загине від цього?

Тут ще раз доводиться повертатися до того самого запитання: здатності малої спільноти протистояти великій так, щоб зрештою, перемогти. Це не питання Палестини і Ізраїля. Це все про Україну. І про Росію. Росія не зникне. вона не зникає. Не зникає загроза її подальшого просування вглиб України після "замороження конфлікту", яке нам зараз нав'яжуть. Здатність протидіяти Росії, перемогти її в цій війні все ще великою мірою залежить від нас. Від нашої готовності мобілізуватися, гуртуватися і грати вдовгу.

Важливо

Маленька орда не переможе великої. Чому в українському суспільстві все більше подібності до Росії

Я не знаю, наскільки Зеленський взагалі спроможний будувати нову стратегію в умовах, коли його попередня, донедавна успішна, стратегія випрошування зброї поступово себе відживає. Так чи інакше, він мусить зробити це, і від того, наскільки швидко і розумно він перебудується, буде залежати життя мільйонів українців. По суті те, як йому це вдасться, покаже нашу загальну спроможність як народу, як нації, відстояти свою суб'єктність. Цей президент — це уособлення усіх нас як колективного цілого. Пробачте, якщо когось це образить, але так, він уособлює на сьогодні максимум спроможності України у політичному вимірі. Все, що могло б бути кращим, поки що на маргінесі нашого суспільства і політикуму.

Взагалі, це якась така жорстока іронія долі, що людина, яка обіцяла "домовитися з Росією" і швидко "закінчити війну", змушена воювати роками в умовах ще більш жорстокої і кровопролитної війни. Хто щиро вірив, що за кілька років він поборе корупцію, змушений спостерігати, як завдяки його ж управлінню корупція розростається до масштабів національної загрози. Той, хто понад усе любить аплодисменти, стикається з відвертою зневагою і висміюванням, які, напевне, будуть тільки зростати. Думаю, більшість його святих переконань, з якими він йшов на вибори 2019 року, життя жорстоко розбило. Але чи то все були лише його переконання? Хіба більшість з нас не вірила у те саме?

Так, війна — це урок. Але його треба взяти для того, щоб з нього була користь. Дуже багато буде залежати від того, які уроки ми всі візьмемо з цієї війни. Ця війна спростувала безліч стереотипів цивілізованого світу, наприклад, про те, що "Україна — то Росія", про "другу армію світу", про "Росію як жертву", про силу санкцій тощо. Але найгірше те, що люди все одно тримаються за свої стереотипи. Вони не хочуть прощатися з ними, і напевне, поки Росія на них не напала, вони можуть собі це дозволити. Але ми не можемо. Нам треба побороти свої стереотипи. Особливо у ставленні до держави, до своїх обов'язків, до відповідальності. Нестандартні ситуації вимагають нестандартних рішень.

Для мене особливо очевидно, що нестандартні рішення мають прийматися в боротьбі з корупцією. Ті дискусії, які доводилося спостерігати навколо цього питання, показують, що корупція руйнівна для країни сама по собі, але хайпування на повідомленнях про корупцію може нанести не менше шкоди. Особливо цинічно виглядає, коли ЗМІ інформують про "корупційні дії", які насправді не є корупційними. В деяких випадках вони і самі це знають, але все одно пишуть, свідомо накручуючи градус ненависті і недовіри в суспільстві. На мій погляд, це злочин, особливо під час війни, коли довіра і згуртованість — це наш основний ресурс для перемоги.

Це той самий випадок, коли медіа ставлять свої корпоративні інтереси вище за інтереси всього суспільства. Для того, щоб побороти корупцію, немає необхідності прибріхувати про неї для привернення уваги читачів. Немає необхідності замовчувати її, але так само немає потреби доповідати про неї Єрмаку чи президенту особисто. Для цього повинні бути інші шляхи і механізми.

Для всього цього і ще багатьох речей потрібні розумні рішення, які не будуть виглядати як підліткові егоїстичні забаганки, але матимуть в основі почуття відповідальності. Цього треба навчитися для того, щоб перемогти в цій війні.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело.