Маленька орда не переможе великої. Чому в українському суспільстві все більше подібності до Росії

НЕ СТАТИ СХОЖИМ НА ВОРОГА!

Від часу створення Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова я часто ставив побратимам та посестрам те саме запитання: що приводить вас до добровольчого підрозділу, в якому ані зарплат, ані статусів, ані соціальних гарантій? Коли у разі поранення чи, не дай Бог, смерті можновладці та чиновники точно скажуть: "Ми вас туди не посилали"…

Кожен відповідав своїми словами, але в усіх відповідях червоною ниткою проходила та сама думка: до нас тут ставляться по-людськи. Нас тут цінують. В нас тут бачать насамперед людину. Нерідко сама атмосфера великої родини ПДМШ переважала і зарплати, і статуси, і соцгарантії…

Я певен, що це бачення в людині насамперед людини, плекання її гідності, дух фронтового братерства, коли командир — не той, в кого більше зірок на погонах, а хто працею та конкретними справами заслужив свій авторитет, — саме це мало б нас кардинально відрізняти від ворогів. І перетворювати на країну-Давида, яка здатна перемогти здоровенного російського Голіафа, для якого люди — не більш, ніж гарматне мʼясо…

Так і було. Півтора роки і навіть рік тому так і було. Ми перемагали, ми добровільно йшли на фронт, ми вмирали за Україну, за свою землю, за право самим обирати своє майбутнє саме тому, що вірили і відчували — держава та її представники бачать у нас насамперед людину. Гідну людину. Яку можна вбити, але не можна принижувати. І ми, гідні люди, зробили, здавалося б, неможливе: не просто зупинили брутальну орду, а й змусили її відступити…

На щастя, так було. На жаль, так все менше є зараз. Іноді після історій, які розповідають побратими з фронту, волосся стає дибки. Невже ми нічим не відрізняємось від загарбників, окрім мови, прапору та шеврону?! Бо ставлення до людини у деяких командирів та чиновників до болю нагадує "рускомірське". Світогляд цих ментальних "рускомирців" в українській формі чудово вхопила в одній фразі посестра Мауглі у своєму нещодавньому інтервʼю: "Ви — мобіки, з вами можна, як завгодно".

Як не прикро це визнавати, ментально ми виявились набагато ближче до наших ворогів, аніж здавалося ще рік тому, коли місцеві "русомирці" полякались і залягли на дно. Їхня загальна риса — зневага до людини та її гідності. Їхнє життєве кредо — "Я начальник — ти дурак, ти начальник — я дурак". Вони міряють життя не служінням — лише власними статками та власною вигодою. Вони не вміють брати на себе відповідальність, ніколи не захистять підлеглих перед начальством, ніколи не відмовляться виконувати злочинний наказ. Слово "гідність" — для них чуже, бо вони не знають, що воно насправді означає…

І саме через таких ментальних близнюків росіян у владі (в погонах чи без) у багатьох зникає мотивація воювати. Бо етика важливіша за айдентику. Віра важливіша за мову. Свобода — за примусову єдність. Бо за свободу, гідність, людяність, справедливість — воювати готові набагато більше людей, аніж за те, щоб "Україну грабували українці". Бо Захід нам допомагає не тому, що ми українці, а тому, що переконався — ми (принаймні, значна частина з нас) сповідуємо кардинально інші цінності за росіян. І готові платити за цю інакшість найвищу ціну.

Втім виявилось, що і з "імперією зла" в нас набагато більше спільного, аніж здавалося ще рік тому. І що на шальках терезів наша європейськість, на жаль, ще остаточно не переважила нашу російськість. Що найбільш лаконічну характеристику Росії — "Крадут", яку приписують Карамзіну, можна — з мінімальними поправками — застосувати до сучасної України. Що наша система влади, в якій парламентаризм фактично мертвий, а всі доленосні рішення ухвалює ближнє коло електорального царя, — набагато більш нагадує російську, а не європейську. І головне — ставлення до українського воїна і захисника в нас все більше скидається на московське. Де солдат — це кріпак, а не лицар…

І наш ментальний дрейф в бік Росії, який я спостерігаю останній рік, мене відверто лякає. Бо запорукою нашої перемоги може бути тільки кардинальна інакшість від ворога. На наших прапорах має бути накреслено "Свобода. Гідність. Справедливість". Повага до гідності українського воїна має стати наріжним каменем взаємин в українському війську. Тоді, напевно, військкомам не буде потрібно влаштовувати лови на потенційних "мобіків"…

Маленька орда ніколи не переможе велику. Тільки відродження та плекання лицарства в українському війську та аристократії — в українській владі дає нам шанс на перемогу. Щоб перемогти, ми маємо стати кардинально відмінними від росіян.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

На "стіні плачу" в Києві закінчилося місце: Хто звільнятиме Україну від окупантів?