Ключ до перемоги — на Печерських пагорбах: що Україна має зробити сама, не чекаючи допомоги союзників

ПИТАННЯ РУБА

Стратегічним вододілом для всіх, хто справді бажає Україні добра, стало питання, що наразі для України потрібне: пауза у війні (бодай і на несправедливих умовах) чи продовження війни за будь-яку ціну.

Нещодавно низка знаних громадських активістів та публічних інтелектуалів (серед них люди, яких я глибоко поважаю — Ярослав Грицак, Ганна Гопко, Валерій Пекар та інші) оприлюднила відкрите звернення "Не умиротворяти зло", в якому закликала "наших партнерів шукати шлях не до умиротворення агресора, а до спільної перемоги".

Я переконаний, що це хибна стратегія, яка веде Україну до катастрофи. Бо сила Росії – насамперед у слабкості та неефективності української держави. Ситуація зі 155 бригадою, яку нещодавно описав Юрій Бутусов, свідчить, що українцям бракує насамперед не західної зброї, фінансів чи іншої підтримки – в нас зникає мотивація вбивати та вмирати за таку Україну. Бо її неефективна, крадійкувата, корумпована та непрофесійна влада, яка відмовляється дивитися у вічі реальності, веде Україну до катастрофи.

В історії зі 155 бригадою, яку французи озброїли найновішими зразками зброї, але з якої до першого бою дезертирували 1700 військовослужбовців, як у краплі води відбилися ті тектонічні зміни, які трапились в Україні за майже три роки великої війни. Більше ніхто не штурмує військкомати. Бусифікація все більше нагадує лотерею з жахливими часами сталінського терору (мого прадіда арештували й розстріляли, аби виконати план, коли сусіда, по якого прийшли, не виявилось дома). Військове командування майже завершило перетворення славного українського війська, до якого свідомі громадяни добровільно зголошувалися захищати свою землю, на малу "радянську армію", в якій служать здебільшого кріпаки й звільнитись з якої можна хіба що на небо, в госпіталь чи до вʼязниці…

Невже це Путін відправив у СЗЧ понад 100 тисяч українських військовослужбовців? Чи наші західні партнери постачали (і за деякими відомостями, досі постачають) сотнями тисяч браковані міни на фронт? Чи це росіяни постачають нашим захисникам вбиті "корчі" замість спеціалізованих медевакуаційних автомобілів і паршиві китайські турнікети замість CATʼїв, SOFTʼів чи SICH? Можливо, це російські агенти беруть хабарі за фіктивну інвалідність, нелегальний перетин кордону чи фіктивну броню від мобілізації? Чи наші партнери завозять в Україну, що стікає кровʼю, рекордну кількість елітних авто?

А якщо все це робимо ми, українці, то як нам виграти війну, якщо ми стаємо все більш схожими на наших ворогів, а в деяких питаннях – вже навіть переплюнули путінську Росію? І як нам можуть допомогти наші союзники — не красти, не робити трагічних дурниць, берегти наших солдат і не ставитись до власних громадян як до "мобілізаційного ресурсу"? Бо якщо вся відмінність між нами та Росією полягає в тому, що вона – агресор, а ми жертва, тоді ми приречені на поразку. Оскільки ніхто з наших партнерів не буде ризикувати розвʼязати ядерну війну задля порятунку України. На жаль…

Тому порятунок України та виживання українців як політичної нації — це насамперед наша відповідальність. І всі спроби перекласти її на плечі наших союзників та партнерів контрпродуктивні.

Аби вижити, ми маємо змінитися. І насамперед змінити владу, яка впевнено веде Україну до катастрофи та поразки у цій війні. А для цього нам потрібна пауза в активних бойових діях. Аби вибори під час війни не розірвали й не поховали Україну.

Основна проблема наразі — не в наших союзниках і навіть не в Росії, основна проблема — в нас. Оскільки за неповних три роки війни на місці вільної та гордої України, на прапорах якої було накреслено "Воля або смерть" і яка була здатна здивувати весь світ, зʼявилась зневірена, корумпована та демотивована Малоросія. І це, безумовно, головна "заслуга" чинної влади.

За 10+ років переплетення моєї долі з фронтовою медициною я вивчив одну просту істину: не можна вилікувати пацієнта, який не хоче лікуватися. Якщо Україна не захоче радикально змінитися (а для цього потрібна не просто зміна влади, а радикальна зміна конституційної архітектури та самої матриці українського суспільства), вона приречена. І жодні партнери та союзники не здатні будуть її врятувати.

Тому я глибоко переконаний, що ключ до виживання України наразі лежить у Києві на Печерських пагорбах, а не на фронті, у Вашингтоні чи Брюсселі. Знайдемо в собі сміливість і мудрість подивитись правді в очі та почати змінюватись (причому почати зі зміни влади) — виживемо і переможемо. Ні — значить Путін правий, і Україна не заслуговує на власну державність…

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Коли бʼються дві зграї, математика не на нашу користь: чому шлях несвободи веде до російського рабства