Грушевський, Петлюра, Зеленський, Залужний. Чому Україна-2023 така схожа на УНР

Мені наша нинішня ситуація дуже сильно нагадує УНР та події 100-річної давнини. УНР хоч і здається комусь сьогодні музейним реліктом, однак тепер ми можемо зрозуміти, з чим мали справу Грушевський та Петлюра — ти от вперто хочеш виграти війну, відвоювати території, в тебе героїчна армія, але ти реально загруз у проблемах і клопотах.

В армії УНР були рівно ті самі проблеми — брак зброї, невисока зарплатня, залученість до складних ділянок фронту, суперечки на рівні військо-політичного керівництва. Захід ніби як співчував абстрактній ідеї "визволення народів" чи "боротьби за національну свободу", однак мав свій власний порядок денний, прорватися в який було дуже складно.

УНР саме і зіштовхнулася з проблемою затяжної війни. Така війна в якийсь момент різко втрачає підтримку населення, виснажує ресурси і тримається переважно на особистій довірі солдат до офіцерів, до генералів. УНР засилала дипломатичні місії до дуже багатьох країн, просячи про підтримку, доки її солдати намагалися бодай щось зробити проти навали зі сходу. УНР не мала порядку в тилу — мало хто з українців та українок розумів, куди рухається країна. Державне фінансування йшло переважно на потреби війни, повноцінно працював хіба що аграрний цикл — і то з тієї причини, що українські селяни просто не уявляють інакшого життя, ніж сівба і жнива, зроблені вчасно.

За своєю складністю наша нинішня ситуація мало відрізняється від ситуації в УНР. Основна проблема УНР полягала в тому, що вона завжди запізнювалася. Спершу вона запізнилася з оцінкою того, наскільки агресивним є уряд Леніна. Потім вона запізнилася з поясненням своєї позиції з соціально-економічних питань для населення. Зрештою, вона надто довго міркувала, чи проголошувати повну незалежність від Росії. Все здавалося занадто радикальним, а критиків вистачало.

Війна, що затягнулася — це проблема сама по собі. Не хочу здатися песимістом, але люди вже звикають до лінії фронту як до такої, з якою ми житимемо і рік, і два, і довше. Україна має певний резерв ресурсів — економічних та людських — однак подальше їх використання для воєнних потреб матиме свою немаленьку ціну для нашої внутрішньої ситуації. Чим закінчилася масована американська мобілізація для операції у В'єтнамі? Тим, що Генрі Кіссінджер запропонував просто вивести з В'єтнаму американські війська.

Цілком зрозумілою є потреба ЗСУ в закритті вакантних позицій, потреба в людях. Однак політично тут криється така велика-велика криза, яка свого часу налякала навіть Кіссінджера. Помітно, що говорять бійці, бійчині із ЗСУ: "Не сидіть вдома, мобілізуйтеся". І вони — наші герої та героїні, які роблять щодня величезний подвиг. Цей подвиг ніхто не має права применшувати. Накал цих пристрастей, судячи з дописів, падає на відвідувачів міських спортзалів та ресторанів. "Чому ми на фронті, а ви — ні?" — чується аргумент із соцмереж та блогів. Мабуть, можна було би всім цим людям роздати повістки, але не факт, що армія стане від цього сильнішою. А от до політичної кризи можна догратися.

Війна, що затягнулася — це історія про невдоволення та скарги про те, що пішло не так. Завжди ж як буває — почнеш скаржитися на щось одне, потім на друге, а зрештою вже не можеш зупинитися. Вже помітно, що до розмов про війну привносяться партійні ознаки — і це, мені здається, більше від нерозуміння складності нашої ситуації і трошки від нерозуміння політики воєнного часу. Ми в дуже, дуже складній ситуації — і я не думаю, що чимось можуть допомогти відрядження Порошенка за кордон чи анонімні інсайди від учасників дискусій в ОП. Це все — атрибути нашої звичної політики, однак це ніяк не допомагає нам у війні. Майже два роки війни подіяли якось так, що почали прокидатися старі інстинкти до влади та популярності — а от ще рано. У кожного та кожної починає воскресати колишнє почуття нормальності, однак місця для цього ще немає. Кожен чоловік може завтра опинитися на фронті, а кожна жінка може стати вдовою. На фоні цього дріб'язковість політичних ігор — це просто наш спільний великий-превеликий біль.

Важливо

Ризик для Зеленського. Чим може обернутися заклик Безуглої до відставки Залужного

Війна вже перестала бути лінійною. Приблизно півтора роки вона такою була, наша армія просувалася — і говорити про віру в перемогу було популярно, було круто. Зараз у відповідь на таку розмову ти отримуєш відповідь: "Чувак, ти що, обдивився телемарафону і не знаєш, як все у нас погано?". Ось цей тон набирає небезпечних обертів. І це — вже проблема радше навіть не реальності фронтів, як затяжної війни як такої. Затяжна війна іншою, напевне, і не буває. Починають з'являтися і неприємні розмови, і неприємні припущення з прогнозами.

В ось цій трясовині, де ми щоденно читаємо про суперечки між президентом Зеленським і головкомом Залужним, суспільству живеться вкрай важко. Це колись давно читати про політичні конфлікти було історією про "запасись поп-корном" — зараз у нас історія про інше. В нас історія про людські життя і долю країни. У газеті Financial Times вже вийшла стаття про наші внутрішні політичні сварки — де Кличко з Порошенком звинувачують Зеленського, котрий конфліктує із Залужним. Пекло якесь. Люди на Заході почитають і просто собі подумають: "Ну, Україна як завжди — вона завжди такою була". Ось що таке затяжна війна.

Якщо в дипломатичній мові є слово "SOS", то це слово вже слід вживати у розмовах із Заходом. Ми загрузли. А при цьому ми не можемо дозволити собі мати затяжну війну. Хай хоч тисяча аналітиків та колумністів щодня прогнозують, як довго ми воюватимемо — ми просто не можемо собі це дозволити. Справа не в слабкості України — думаю, всі ми вже уявляли собі свою загибель. Справа натомість у тому, щоб ми не розсипалися політично, де окремо залишаться наші героїчні ЗСУ, всі решта будуть з почуттям провини ходити на роботу в тилу з клеймом "малопотрібний цивіл", а чуваки з міських спортзалів шукатимуть в гуглі найінноваційніші спроби ухилянтства з можливістю виїхати за кордон із ксивою "волонтера". Така ситуація була би повним-повнісіньким пеклом.

Владі треба знайти правильні слова і пояснити Заходу, що від затяжної війни ситуація в Україні кращою не стає. Нові ризики виникають кожного дня. Слава Всевишньому, ми — не зовсім УНР, про яку ніхто нічого не знає і не розуміє. Ми — Україна, яка має своє місце в Європі, свою роль, свій статус і свою обмежену кількість ресурсів. Ми живемо в ситуації, коли не маємо відповідей на більшість запитань про майбутнє. Ми щоденно перевіряємо новини, інколи щогодинно — і більше нічого не важить. Просунулися наші? Не просунулися? Яка статистика від Генштабу? От і все. Більше вже нічого не хочеться.

Головний наш ризик — це не програш у війні. Війну ми не програємо. Але ми, судячи з поточних подій, можемо міцно загрузнути в нинішній ситуації, бо всюди активно почалася політика. Підтримка інтенсивності захисту на лінії розмежування в часи АТО-ООС обходилася нам у 5-6% ВВП на рік. З нинішньою лінією фронту та інтенсивністю бойових дій ми віддаємо на фронт всі наші податки. Який ще аргумент використати про те, що із нинішньої ситуації потрібно знайти вихід? За перемогу у війні — сувора правда — ти платиш або людьми, або грішми. Путін вирішив платити свою ціну людьми. Давайте не будемо як Путін — давайте оберемо інвестиції в захист, в обороноздатність. В світі — чимало грошей, але їх треба залучити. Зуміти залучити. Зрозуміло, що це нелегко — але якщо відволікатися на незрозумілі політичні маневри, якщо витрачати час на роздмухування внутрішньої поляризації, то гроші на війну буде знайти ще важче. Кожна політична помилка зараз має величезну, гігантську ціну. Давайте їх не робити.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Навесні стане легше. Як Україна має провести зимову кампанію на всіх фронтах