Захід веде Україну до поразки. Що має змінитися просто зараз для досягнення перемоги

Нездатність Сенату США ухвалити пакет допомоги Україні минулого місяця, ймовірно, запам'ятається як перша кісточка доміно, що впала в агресивній війні Росії, та потенційно готує ґрунт для перемоги президента Росії Володимира Путіна. І хоча Конгрес США, як очікується, зробить ще одну спробу у 2024 році, це стало явною ознакою того, що Захід втомився від відкритого підходу "стільки, скільки буде потрібно".

Настав час для нової стратегії.

Це правда, що адміністрація президента США Джо Байдена досягла успіху в тому, щоб привести НАТО до спільної відповіді на неспровоковане вторгнення Росії, — і це запам'ятається як чудовий прояв стратегічної ДНК Америки. Але те, що послідувало за цим, замутило ситуацію, особливо тривалий і надмірно обережний процес надання військової допомоги Україні.

Найголовніше, що США та їхні союзники мали сформулювати чітке бачення перемоги. Натомість ми чули від різних чиновників, що або Україна має вирішити, яким має бути кінцевий стан, коли Путіну не можна дозволити перемогти, або що Україні не можна дозволити програти. Як-то кажуть: якщо не знаєш, куди йдеш, будь-яка дорога приведе тебе туди.

І в результаті те, що відбувалося у Вашингтоні, Берліні чи Парижі під час обговорення нашої спільної стратегії щодо України за останні два роки, тепер перетворилося на знайомі мантри про "заморожування конфлікту". Водночас режим санкцій, який повинен завдати шкоди Росії, виявився настільки пористим, що, за прогнозами, наприкінці 2023 року суверенний фонд добробуту країни буде на 40 відсотків більшим, ніж у 2022 році.

Але жоден фактор не мав більш згубного впливу на перебіг цієї війни, ніж нездатність НАТО запропонувати Україні чіткий шлях до членства в Альянсі на Вільнюському саміті. Ідея про те, що Україна не готова до членства в НАТО, можливо, навіть ще більше додала сміливості Путіну та продовжила війну, ніж стриманий підхід Заходу до допомоги Україні.

До теперішнього часу реальність має почати усвідомлюватися: якщо ми не змінимо нашу політику, Україна програє. А перемога Росії завдасть такого удару по авторитету Заходу, що затьмарить наслідки поразки в Афганістані.

Що необхідно, так це стратегічна мужність переосмислити архітектуру європейської безпеки таким чином, щоб стабілізувати східний фланг, завдати Росії однозначної стратегічної поразки в Європі та стримати майбутню агресію Москви проти НАТО.

Однак жодної з цих цілей не можна досягти без вступу України до НАТО; без реструктуризації військового становища США в Європі шляхом створення постійних військових баз США в Польщі та Румунії, а також у Фінляндії або країнах Балтії; і без чинення неослабного тиску на західноєвропейських союзників НАТО з метою домогтися масштабного та швидкого переозброєння, щоб вони могли забезпечити основу звичайного потенціалу стримування й оборони Альянсу.

Часу залишилося не так багато, але політичну роботу над цими рішеннями ще можна завершити до моменту їх представлення на саміті у Вашингтоні, присвяченому 75-й річниці НАТО, цього літа.

Ще є час повернути назад те, що в Москві та Пекіні розцінили б як поразку США в Україні. Однак Конгресу й адміністрації Байдена необхідно відкинути міжпартійні розбіжності й домовитися про те, що необхідно зробити, аби забезпечити стратегічну перемогу Києва на полі бою, що змістило б динаміку на користь Заходу.

Це означає відмову від нинішнього підходу — і натомість надати Україні зброю та боєприпаси, необхідні їй для прориву оборони Росії, зробити російську армію в Україні неефективною в бою та недвозначно повідомити, що мрія Російської Федерації про імперію — це фантазія. Забезпечення України ресурсами так, щоб зробити цю війну якомога коротшою, має стати основною метою Заходу.

Дипломатія США має докласти всіх зусиль, щоб заручитися підтримкою в НАТО розширення повноправного членства й для України — ніщо не стане сильнішим сигналом про рішучість Заходу.

Ба більше, настав час визнати, що ми вже давно минули той етап, коли могли дозволити європейським союзникам із НАТО не виконувати свої зобов'язання щодо відновлення своїх збройних сил. Як організація, заснована на договорі, НАТО спирається на низку взаємних зобов'язань, і невиконання цих зобов'язань підриває самі основи договору. Неприйнятно, що деякі з найбагатших країн Європи продовжують нехтувати витратами на оборону.

Однак, щоб стимулювати переозброєння Європи, Вашингтону необхідно відійти від безперервних політичних суперечок щодо контрольного показника у 2 відсотки та наполягти на тому, щоб союзники надали реальний військовий потенціал, як це передбачено в трьох регіональних планах НАТО й вимогах до потенціалу. Усе, що не відповідає цьому, робить ці плани безглуздими та робить Альянс вразливим для російського шантажу або нападу.

Але насамперед Вашингтону потрібна стратегія національної безпеки, яка не була б реактивною, а натомість формувала б глобальне безпекове середовище. Це означає визнання центральної ролі Атлантичного й Тихоокеанського театрів воєнних дій для безпеки та процвітання США, а також пріоритетну увагу регіональному балансу на Близькому Сході, у Північній Африці та на Корейському півострові. Це також означає розуміння того, що жоден "поворот" не вирішить ту реальність, що об'єднані сили Америки надто малі, щоб стримувати китайсько-російський альянс і захищатися від нього, якщо наші противники вирішать атакувати одночасно в Європі й Азії.

Отже, США доведеться відновити свою оборонно-промислову базу та розширити свої збройні сили, щоб упоратися з проблемами, із якими вони стикаються зараз. Йому також необхідно буде значно збільшити свої витрати на оборону, щоб відповідати зусиллям своїх супротивників. Якщо подивитися на оборонне нарощування Пекіна — й особливо на нещодавно затверджений оборонний бюджет Москви, — поточний рівень витрат США просто недостатній. І останнє, але не менш важливе: США необхідно буде повернути пріоритети національної безпеки в центр ухвалення економічних рішень, особливо коли йдеться про американські інвестиції в Китай.

Також Конгрес, Пентагон і оборонна промисловість повинні серйозно обговорити, чи відповідає нинішній підхід до закупівель нинішнім потребам, із метою збалансувати наш безперервний пошук дедалі складніших систем із конструкціями, що забезпечують масове виробництво та накопичення запасів.

І нарешті політичний клас Америки повинен сформулювати, який вигляд має перемога в цьому раунді конфлікту великих держав. Він також повинен представити конкретну стратегію досягнення цієї мети, яку громадяни зможуть сприйняти й підтримати, доносячи до свідомості реалії цього дедалі небезпечнішого світу, в якому ми перебуваємо.

Замість повторення мантр про адаптацію до багатополярності, що виникає, настав час визнати, що ми вступили в період затяжної системної нестабільності в усьому світі. Настав час для американської стратегії національної безпеки, яка не просто говорить про "стратегічну конкуренцію" та "підтримання міжнародного порядку, заснованого на правилах" у нормативних термінах, а й також малює геостратегічну карту світу, що відповідає інтересам США та її союзників.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Світовий російський обман. Як Путін заграє з Глобальним Півднем