Фінський сценарій для України. Як саміт НАТО зробив його реальністю

Україна перебуває на стику геополітичних тектонічних плит, які прийшли в рух.

Настає Епоха кластерів, що воюють. Основні геополітичні гравці б'ються, як моржі, на крижині ресурсів нашої планети, що тане.

Найгіршим буде становище тих країн, які перебувають на стику цих геополітичних плит.

Війна — це, по суті, і є прояв тертя між ними.

Саміт НАТО, кажучи про "незворотній шлях України до альянсу" і про те, що це "станеться, коли складуться обставини", по суті, легітимізував гібрид "фінського сценарію".

Як відомо, фінський сценарій — це не тільки про території та співіснування з Росією, а й про вміння чекати на свій історичний шанс, вікно можливостей. Це про вміння грати вдовгу. Це про вміння вичікувати і здатність політичних еліт на довгу волю.

Фінляндія вперше скористалася своїм шансом у 90-х, коли розпався СРСР — тоді вона стала членом ЄС.

Вдруге — у 2022-му, коли Росія зав'язла у війні — Фінляндія стала учасницею НАТО.

Разом, два шанси за 77 років.

НАТО каже нам — чекайте на свій історичний шанс. Він може випасти через 10 років, а може і через 50.

Сподівання на швидкий вступ України до НАТО та/або ЄС — це геополітичний популізм, який схожий на популізм економічний або внутрішньополітичний.

Усе начебто логічно — взяти й застрибнути на європейську геополітичну плиту. Але це своєрідна пастка простих рішень.

Ми з 2014-го року декларуємо курс на вступ до НАТО та ЄС. За цей час втрачено понад 20% території, зруйновано економічний потенціал, енергетика і найголовніше — людські втрати: мільйони біженців, сотні тисяч загиблих.

Як виправити ситуацію?

Перш за все, поставити правильний діагноз і прийняти навколишню реальність. Це початок шляху порятунку.

А реальність така, що Росія не розпадеться і Китай не захопить Сибір. І біля наших східних кордонів не Росія, а вже Глобальний Євразійський острів, величезний світ, альтернативний західному. Ба більше, цей світ — антагоніст Заходу, його суперник і конкурент. По суті, альтернативне людство.

Це вже навіть не союз Китаю і РФ. Це Індія, Центральна Азія, Іран, Пакистан, Індокитай, КНДР, Сирія і навіть, якоюсь мірою, Туреччина та Азербайджан. Плюс значна частина Африки та Латинської Америки.

Це те, що перед нами "у фронт".

З тилу нас підпирає Західний світ як величезна фортеця, цитадель, що живе в режимі "очікування варварів", як у відомому романі нобелівського лауреата з ПАР Джона Кутзее.

Чи відкриють у цитадель ворота для нас? Адже впустити нас у фортецю для Заходу рівнозначно інкорпоруванню у свій простір усіх властивих нам ризиків і проблем. Це як відчинити ворота в місто і впустити "чуму війни".

Так, ті, хто стоїть на кріпосній стіні, співчувають нам, періодично кидають у рів зброю та їжу, вони навіть декларують примат цінностей над реал політикою.

Але в реальності — ворота зачинені, а ми, як передмістя простолюдинів перед замком феодала-сюзерена, готуємося до навали зі сходу.

Можна, звісно, "підстрибнути" і врятуватися...

У північноамериканських індіанців у 19 столітті, на тлі їхнього геноциду в США, виникла така містична течія, яку назвали "стрибаючими індіанцями". Під час ритуального танцю індіанці стрибали щосили: вони вірили, що доки вони відірвані від землі, в їхньому світі немає білих...

Нам теж хотілося б застрибнути у світ, де немає Заходу і немає Сходу, а є лише Україна. Але це неможливо.

Тому потрібно прийняти реальність і сформувати modus vivendi співіснування на стику двох тектонічних, геополітичних плит. Без геополітичного популізму.

Це дуже складна інтелектуальна робота. Простіше йти в мейнстримі простих рішень.

Але це необхідно для збереження хоч якихось шансів на позитивний сценарій майбутнього. І це необхідно для збереження життя.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо

Дружба з Путіним не важлива. Що хоче отримати Китай за підсумками війни в Україні