Монополія на насильство: чому марно і навіть небезпечно позбавляти державу монополiї стріляти
Не вщухають дискусії навколо трагічного інциденту зі стріляниною в Києві. Журналіст Віктор Шлінчак категорично не згоден із прихильниками вільного носіння зброї, вважаючи, що це нічого не вирішить — не так просто людині зі зброєю в кишені ухвалити рішення відкрити вогонь по терористу в ситуації, коли все вирішують секунди.
Кілька днів думав, як правильно говорити про історію зі стрільцем у Києві. І бачу, як на цьому тлі знову одразу підтягнулися ті, хто виступає за легалізацію зброї для цивільних. Мовляв, от якби поруч у когось був пістолет, трагедії можна було б уникнути.
Теоретично — так, шанси на це щоправда мізерні.
Але практика в західних країнах говорить про інше. Коли в Копенгагені відкрили вогонь у торговому центрі, коли в Норвегії нападник вбивав людей посеред міста, коли в Новій Зеландії стався теракт у Крайстчерчі, фінальне рішення ухвалювали не випадкові перехожі зі зброєю, а саме силові органи. Бо саме держава має монополію на застосування сили. І саме вона бере на себе право відкрити вогонь на ураження і нести відповідальність за це.
А тепер уявімо — перед вами людина, яка вже стріляє. І саме ви маєте за секунду ухвалити рішення — вбити її чи ні. Взяти на себе цю відповідальність і натиснути на курок. Там, де навіть поліцейські, які втікали, мали на це і право, і підготовку, і інструкції. Достатньо згадати хоча б Увальде, де американський Мін’юст потім окремо розбирав провал дій правоохоронців під час масового вбивства в школі. І це теж важливий момент, що навіть держава, яка має монополію на силу, не завжди гарантує ідеальну реакцію.
Але альтернатива у вигляді хаотичного підходу, що дамо можливість стріляти усім, хто вважає себе готовим, виглядає ще страшніше. За роки роботи в журналістиці в мене було достатньо можливостей оформити зброю офіційно (закон передбачає). Але я психологічно навіть не готовий її вдома зберігати, не те що колись реально застосувати. Можливо, я тут не в більшості. Але підозрюю, що таких людей насправді значно більше, ніж здається любителям простих рішень щодо легалізації.
Так, в Україні вже є величезний неофіційний обіг зброї. Так, війна зробила доступ до неї простішим. Так, це проблема. Але її не вирішиш одним красивим законом про легалізацію. Бо кримінал і без того знайде зброю. А останній випадок лише ще раз показав, що офіційний дозвіл на носіння не може бути стовідсотковим запобіжником ні від психічного зриву, ні від ментальних проблем. Тут треба пропрацьовувати цілий комплекс рішень, а не вирішувати щось швидко "порішати" на хайпі.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.
Важливо