60 років "Культурної революції": як Мао Цзедун знищив майбутнє Китаю руками його ж дітей
60 років тому в Китаї почалася «Культурна революція», яка призвела до однієї з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття. За різними підрахунками, на руках Мао Цзедуна кров від 5 до 20 мільйонів співвітчизників, причому найкращих людей країни, а також їхніх катів-хунвейбінів, яких «утилізували» слідом за жертвами.
За 10 років уся інтелектуальна еліта в країні була, по суті, знищена — педагоги постраждали більшою мірою, медики меншою. Напевно, сумний досвід Сталіна з його «Справою лікарів» підказав Мао, що немає сенсу прикладати до хворих місць дацзибао (рукописну газету з партійними гаслами).
Мао знищив не лише мистецтво та освіту, була розгромлена практично вся наука, а вцілілій професурі пощастило, якщо нові господарі життя довіряли їм пасти свиней. Десятирічна пауза в прогресі призвела до того, що Китай критично відстав від розвинених країн у технологічному плані, і це відставання його наступник Ден Сяопін болісно долатиме всі 1980-ті роки.
Вождь Мао знищив майбутнє країни заради політичних інтриг, щоб розправитися зі своїми опонентами. Він взагалі був політиком широких жестів. Чого тільки варта була його програма з індустріалізації країни під назвою «Великий стрибок», коли на кожному селянському подвір'ї поставили доменну піч. Результат — від 15 до 30 млн померлих від голоду селян, з яких, навіть за великого бажання вождя, так і не вийшло професійних металургів.
Тож для того, щоб позбутися політичних конкурентів і партійної еліти, яка їх підтримувала, Мао вирішив знищити усю еліту в країні цілком.
ВажливоНе маючи важелів впливу на силовиків, які підпорядковувалися його опонентам, вождь зробив ставку на молодь, для початку віддавши їй на поталу вчителів. Тож не варто дивуватися жорстокості у тортурах і стратах, яким хунвейбіни піддавали шкільних педагогів та університетських викладачів — адже найбільш жорстокими, як відомо, є саме підлітки. Парадоксально інше.
У другій половині ХХ століття в багатьох країнах Заходу відбулася так звана молодіжна революція, коли бебі-бумери, покоління повоєнного демографічного вибуху, вирішили, що влада відтепер належить молодим. І справді, саме в 1960-х уперше в історії людства молодість стала не просто перехідним віком, а самостійною політичною, економічною та культурною силою.
Дійсно, комусь вдалося здобути вплив завдяки шоу-бізнесу. Наприклад, у Великий Британії, де молодь із робітничого класу змогла стати всесвітньо відомими музикантами або акторами (Шон Коннері, Майкл Кейн) та зруйнувати віковічні класові бар'єри. І лише китайські хунвейбіни, чий середній вік становив 15–18 років, отримали у свої руки реальну владу. Яка дозволяла їм страчувати чи милувати. Щоправда, частіше страчували.
Тепер легко зрозуміти, чому через два роки після початку «Культурної революції», у «революційному травні» 1968-го паризькі студенти розмахували на барикадах «Маленькою червоною книжечкою» цитатника Мао. Здавалося б, вони мали співчувати китайським інтелігентам — адже самі були вихідцями з інтелігентних буржуазних родин. Натомість вони ототожнювали себе, звісно ж, із хунвейбінами. І тому так носилися з Мао, який благословив підлітків на війну проти старших.
Недарма великий поет і кінорежисер П'єр Паоло Пазоліні, попри свої соціалістичні погляди, у цьому протистоянні підтримував поліцейських — вихідців із робітничо-селянського середовища.
Молоді зніжені паничі, які жбурляли каміння в поліцію, звісно ж, не знали, що хунвейбіни від самого початку були приречені. Це було перше покоління, яке народилося й виросло за комуністичної влади. Вони не знали іншого життя, окрім атмосфери панування культу особи, просякнутої ненавистю до класових ворогів. І коли того ж 1968 року в Китаї закінчилися інтелігенти, а нездатні до жодної продуктивної діяльності хунвейбіни зчинили громадянську війну — аби з'ясувати, хто правильніше тлумачить вчення Мао, — то сам Мао швидко перекрив їм кисень.
Маючи доступ до військових складів, підлітки перестріляли від 300 тисяч до півмільйона собі подібних, після чого регулярна армія Китаю знищила від 750 тисяч до 1,5 млн лідерів та активних бойовиків. Перебити решту — а за різними підрахунками вижило від 10 до 17 млн хунвейбінів, — Мао вважав недоцільним. Тож їх вивезли в найглухіші та найбідніші провінції піднімати народне господарство.
Який урок ми маємо винести з усього цього? Лише один: історія повторюється (хоча вчені-історики люто заперечують це) — і нікого нічому не вчить. Сьогодні в путінській Росії за лекалами Мао промивають мізки черговому «втраченому поколінню».
Наприклад, візьмімо епідемію доносів з боку учнів і студентів на своїх викладачів за антивоєнні висловлювання. Як і Мао, путінська система перетворює підлітків на наглядачів за дорослими. А після того, як мілітаризація шкіл була проголошена пріоритетом державної політики, стає зрозуміло, що дітей готують не до життя, а до війни, як «діди воювали».
Для диктатури молодість — це не майбутнє країни, це просто витратний матеріал. Найбільш піддатливий і найдешевший ресурс.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.