Сльози в опері: як "Матері Херсона" розповідають світові правду про війну в Україні

Це не рецензія — бо я не музичний критик. Це не анонс — бо квитків уже немає, прем’єра була вчора, і це єдиний спектакль, все, потрапити неможливо. Це просто текст, в якому я хочу зафіксувати дещо, що дає надію на новий тренд. Ну, і, власне, розказати про оперу "Матері Херсона", бо про це мають знати всі.

Спочатку офіційна інформація, щоб було зрозуміло масштаб події. 4 червня Національна опера представила світову прем’єру концертної версії опери "Матері Херсона". Створенню опери передував конкурс, в якому взяли участь 74 (!) українських сучасних композитори. Переможець конкурсу, відомий український композитор Максим Коломієць написав оперу на лібрето американського драматурга Джорджа Бранта. Опера створена на замовлення Метрополітен-опера та Польської національної опери. Після концертної прем’єри в Києві вже повноцінна прем’єра з костюмами і декораціями відбудеться у Варшаві восени цього року. А наступного, 2027 року "Матері Херсона" прозвучать на сцені Метрополітен Опера в Нью-Йорку, де за стандартною практикою будуть зіграні приблизно 10 разів в межах оперного сезону 2027–28. Це в багатьох вимірах безпрецедентна подія для української музики та для української культурної присутності в світі в цілому.

Я почула цей твір на генеральному прогоні два дні тому. Я тоді, як і всі, вилізла з укриття після ракетного обстрілу, прийняла душ, перевдягнулась і пішла фірмовою київською ходою "все нормально, живемо життя" в Національну оперу. Там, звісно, я зустріла купу таких самих, як я, невиспаних енергійних людей — власне музикантів оркестру, співаків хору і солістів, диригентку та журналістів, всі були в робочому настрої, деякі жінки навіть зі свіжими укладками. Дитяча частина хору була у вишиванках. Я так докладно це описую, щоб ще раз нагадати, як ми тут призвичаїлись, адаптувались, тримаємо раму і в цілому незворушні. Всі ці максимально адаптовані люди зібралися докупи — і почався прогон.

Але за 4 з гаком роки повномасштабки ми призвичаїлись не тільки до повітряних тривог. Ми призвичаїлись також до подвійної експозиції. Одна справа — коли ми говоримо самі про себе, знімаємо кіно, робимо виставку, пишемо тексти, власне, живемо своє життя тут у війні. І зовсім інша справа, коли про нашу війну говорять за кордоном, навіть за нашої участі. Там, навіть якщо ти приїхав прямо з-під обстрілу, треба стішити емоції, контролювати тон, пом’якшити акценти — і це ще за щастя, бо іноді доводиться просто асистувати відверто чужим іграм. Ця опера була написана на замовлення Метрополітен-опера і генеральний директор Метрополітен-опера Пітер Гелб сидів у "режисерському" 8 ряду в залі київської опери на прогоні, він приїхав як офіційна особа, щоб, грубо кажучи, "прийняти замовлення". Тобто перед нами був вочевидь "експортний" варіант української сучасної культури, з лібрето, написаним американським драматургом, та ще й на травматичну чутливу тему: опера розповідає історію херсонських матерів, які їздили в Росію, щоб повернути назад свої дітей, вивезених під час окупації "на канікули в Крим".

З перших тактів сюїти тебе заливають хвилі величної музики, яка прямо, відверто і виразно, без жодних купюр та замовчувань розказує всю правду як вона є: про тривоги та сирени, страх і відчай окупації, дику силу широченного в Херсоні Дніпра, який після руйнування мосту розділив батьків та дітей, і про дієву силу материнської любові. Музика розповідає все це настільки ясно і зрозуміло, що ще до початку першої картини, до того, як перша виконавиця проспіває хоч слово — очі вже на мокрому місці. Взагалі це прям корисна порада тим, хто все ж таки потрапить на спектакль: беріть носову хустинку, і хай вона лежить в ближній кишені. Ви будете плакати.

А потім все, що тобі вже розказала музика, тобі розгорнуто описують словами. Без жодних натяків, напівтонів та політкоректних формулювань зі сцени на тебе валиться все, що ти й так знаєш. "Росіяни захопили місто. Говоримо пошепки!!" — в розпачі кричить хор тобі в обличчя. В опері є все: архетипові наші персонажі на кшталт водія автобуса, і згадки про насіння соняшника — і водночас майже документальний виступ абсолютно інфернальної російської дитячої амбудсменки Львової-Бєлової (особливий респект виконавиці цієї ролі Софії Соловій) і, власне, історія херсонських матерів, заснована на реальних подіях. Розказана настільки прямо і чесно, наскільки це дає змогу жанр оперної постановки.

Це було настільки вражаюче, що на пресконференції першим питанням від "Суспільне культура" було — а як ви думаєте, як це сприйме американський глядач? На що Пітер Гелб, який приїхав до Києва не вперше і цього разу прямо в ніч ракетного удару їхав "Укрзалізницею", переконано сказав: все, про що йдеться в опері, це правда. Багато разів доведена і підтверджена правда, така, як вона є. Американському глядачу просто доведеться її прийняти. Диригентка постановки Кері-Лінн Вілсон повторила те саме, причому дуже емоційною українською. Засновниця Ukrainian Freedom Orchestra, етнічна канадійська українка, яка зараз наново вчить українську мову, дуже натхненна і артистична, вона вже кілька років фактично живе в Києві і сфокусована на просуванні української музики в світі. Втім, і Пітер Гелб виявився не чужим Україні — завдяки допомозі продюсерок київської прем’єри Саші Андрусик та Галини Григоренко йому нарешті вдалося побачити вживу сільський будинок зі старого фото, яке багато років лежить в його родинному ньо-йоркському альбомі. Це виявилась хата в селі Великі Ком'яти на Закарпатті, яка дивом збереглась донині. Не менш важливо також, що Пітер Гелб був останнім менеджером славетного киянина, геніального піаніста Володимира Горовиця.

Це все, власне, до чого: ось вона, творча співпраця здорової людини. Культурні зв’язки України та українців по всьому світу величезні і глибокі, треба лише хотіти їх бачити. Говорити правду легко і приємно — треба лише хотіти це робити. Можна робити велику і прекрасну роботу, чесно і без купюр розказуючи про нашу війну — і світ буде слухати. Світ вже готовий до цього, перелам відбувається просто зараз. І тут виявилось, що ось до цього ми ніяк не адаптувались — не було нагоди. Слухати, як з великої сцени знайомими словами говорять те, що ми звикли вважати тільки нашою внутрішньої історією — водночас щемко і моторошно. Але треба звикати до того, що історія нашої війни стає історією, яка належить всьому світу — так само, як якась антична трагедія.

До цього тексту має бути два постскриптуми і одна маленька історія

P.S.: Я якось не думала про це спеціально, але, судячи з усього, американська опера або принаймні широкий американський оперний глядач все ще перебувають в просторі класичної оперної традиції 19 сторіччя. Лібретто, написане американським драматургом і співпраця з українським сучасним композитором, якого просили додати "більше мелодійності", говорить про те, ще великі класичні форми неквапного величного (3-х актного?) оперного дійства все ще в мейнстрімі в Метрополітен-опера. Доволі несподіваний інсайт, враховуючи наші загальні уявлення про американську культуру — втім, нам вже не звикати до зламу стереотипів та переосмислення уявлень про, здавалось би, беззаперечні речі.

P.P.S. Попри очевидний якісний прорив у міжнародній культурній дипломатії та величезне бажання американських замовників проєкту зробити все якнайкраще, заявлені в опері наративи теж залишаються максимально традиційними. Згорьовані матері, вкрадені діти, всі вони — нещасні жертви злого фатума війни. Так, у фатума вже нарешті є конкретні імена і це дуже важливо, але український бік, так би мовити, все ще недопрацьований. Він представлений доволі абстрактними нещасними жінками (раптом ще й релігійними, що в принципі несподівано, а для Херсона й поготів) і екзотичним місцевим персонажем "український водій автобуса". Втім, направду, всі ці нарікання марні. Дивно сподіватись, що хтось інший, хтось ззовні, навіть дуже впливовий, фаховий та емпатичний, зможе замість нас самих розповісти про нас в цій війні, сповна відчути наші тектонічні суспільні зміни, побачити, як в цій вийні народжується нова Україна та знайти правильні слова й мистецькі форми, щоб це описати. Це наша робота і тільки ми маємо її зробити. І ми її, звісно, зробимо, куди ж діватись.

А тепер, нарешті, історія. На пресконференції, яка відбулася після генерального прогону, диригентка Кері-Лінн Вілсон у своєму спічі зауважила, що їй було б дуже важливо і цікаво знати, як сприймається опера українцями, зсередини. Лібрето ще шліфується, додала вона, ще можна внести зміни. Тому, ставлячи своє питання, я зокрема сказала, що в тексті хору на початку мені особисто не вистачає люті і спротиву. Ми знаємо, що Херсон ніколи не корився росіянам, херсонці виходили на вулиці і йшли беззбройні на танки, весь час окупації не припинявся партизанський рух. Тому, зокрема, фраза хору "Херсон захоплено! Це місто вже не наше" здалася мені такою, що не відтворює реальність. Мене уважно вислухали, подякували і на цьому, як я думала, цей короткий епізод було завершено.

Але коли за два дні я прийшла на прем’єру, я побачила, що текст змінено. "Херсон захоплено, та місто завжди буде нашим!" — чітко виголосив хор.

Цей епізод особисто для мене став ще одним нагадуванням про те, що ми і так знаємо. Що нам треба всіляко намагатись скрізь, де це тільки можливо, раз за разом говорити і просувати те, що ми вважаємо правильним, і не зголошуватись на інше. Що кожен з нас в будь-який момент може зробити щось корисне в цьому напрямку, бодай на мікрон. Ну і, звісно, що все завжди залежить від нас — ну, це ми завжди і так знали.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Важливо

Секрет успіху "Малевича" — три причини подивитися український хіт