У Парижі все спокійно: чого "Амелі" навчила Америку після 11 вересня

Як стрічка Жене стала для американців формою колективної терапії після трагедії 11 вересня, згадує кінокритик Олексій Росовецький.

Жан-П’єр Жене гадав, що на американському майбутньому його фільму вже можна ставити хрест, хоча до початку прокату в США залишалося ще сім тижнів. («Амелі» вийшла в кінотеатрах Нью-Йорку та Лос-Анджелесу саме в ці дні 25 років тому.) Та сталося все з точністю до навпаки. Так події 11 вересня, не змінивши у фільмі жодного кадру, надали «Амелі» зовсім нового сенсу: вчорашня безтурботна казка раптом стала розрадою для людей, які пережили катастрофу.

Журналістка канадської газети Winnipeg Free Press Джилл Вілсон згадувала, як 11 вересня 2001 року дивилася телевізійні новини в пабі й плакала разом із незнайомими людьми. Уже за два дні вона знову плакала — цього разу на сеансі «Амелі» разом з іншими глядачами. Після пережитого жаху цей сеанс став для глядачів чимось більшим за звичайний похід у кіно — рідкісною нагодою бодай на дві години забути про трагедію і знову відчути радість життя. Також Вілсон назвала цей фільм нагадуванням про те, що любов, краса та співчуття все ще існують — попри все.

Навіть за мірками авторського кіно «Амелі» мала неабиякий успіх. Американцям, приголомшеним подіями 11 вересня, казковий Париж Жене хоча б ненадовго повертав утрачене відчуття безпеки — у цьому примарному місті, сповненому ностальгії (кінокритик Серж Каганскі навіть звинуватив режисера в тому, що той показав ідеальний Париж з погляду ультраправих) начебто не існувало ані тероризму, ані економічної рецесії. Журналісти прямо називали «Амелі» ліками від посттравматичної тривоги, протиотрутою від цинізму та страху.

В Україні цей фільм теж мав неймовірний успіх, як і в усьому світі. І хоча відомий київський кінокритик Дмитро Десятерик назвав сюжет «Амелі» банальним, а саму стрічку — картонною, українських глядачів це не зупинило: столичні кінотеатри показували модну французьку новинку про молоду офіціантку з Монмартру по чотири сеанси на день.

Слідом за Францією до України прийшла мода на знамените коротке каре Одрі Тоту, створене стилістом Джоном Нолле. Буквально з кожного кіоску лунав саундтрек Яна Тірсена — як колись музика Горана Бреговича з фільму «Аризонська мрія», а згодом саундтреки до стрічок Тарантіно. «Амелі» стала впізнаваним культурним орієнтиром. Згідно із загальнонаціональним переліком незвичних імен новонароджених, українці називали своїх доньок Амелі навіть через двадцять років після виходу картини на екрани.

Донині цей фільм залишається частиною культурного життя України — і це особливо важливо на п’ятому році великої війни. Сьогодні казка Жене про світ, у якому маленькі добрі вчинки здатні змінити людську долю, набуває нового звучання. І ось чому.

Коли в реальному житті випадковість лякає саме своєю безглуздістю, весь світ навколо Амелі побудований саме на збігах обставин, які химерно сплітаються в ланцюжки причин і наслідків. Особливо це важливо зараз, коли непередбачуваність життя набуває для всіх нас зовсім іншого сенсу: від кількох зайвих хвилин удома, пропущеного автобусу чи випадкової зупинки дорогою може залежати людське життя.

І тому казковий світ «Амелі», де все навпаки — майже кожна випадковість зрештою набуває сенсу, де непередбачуваність приносить не смерть і руйнування, а щастя, стає особливо притягальним. Тут світ не розпадається на розрізнені події, його знову можна скласти докупи. Причому добрими справами, хоч як банально це звучить.

Таке кіно дозволяє бодай ненадовго повірити, що життя усе ще може бути добрим, — як це сталося в Америці чверть століття тому, коли після терактів 11 вересня безтурботна французька казка несподівано набула зовсім нового значення.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.