Дмитрієв у Трампа, або Велика угода: які "цукерки" підкидає Путін
"Найближчі два місяці минатимуть під знаком досить сильного тиску з боку США. І активність української дипломатії в цей період є надзвичайно важливою", — переконаний аналітик Ігар Тишкевич і пояснює, які "завдання із зірочкою" доведеться вирішити українській дипломатії в короткі терміни.
Давайте розберемося, що сталося.
- Судячи із заяв американського президента, Кирило Дмитрієв, керівник фонду прямих інвестицій та посланець Путіна у Вашингтоні, мав зустрічі не лише з "представниками" Трампа (як це переважно було раніше), а й безпосередньо з самим Трампом.
- Було заявлено про готовність "великої угоди", яка виходить за межі російсько-української війни.
- Було заявлено, що зустрічей з українською стороною не було.
Перше, про що варто пам’ятати і про що я писав з моменту призначення Дмитрієва: Російська Федерація докладала всіх зусиль, щоб відокремити питання російсько-американських відносин від російсько-української війни. У загальних рисах схема виглядала і виглядає так: є "великі перспективи" (сьогодні вже є проекти угод, і можна починати заробляти). А війна є не просто прикрою неприємністю, яка не повинна впливати на бізнес, але все ж заважає.
США діють, керуючись логікою доступу до ресурсів, доступу до економіки та захисту інтересів. За часів Трампа такі принципи (а не цінності) прямо прописані у стратегії національної безпеки. Крім того, сам Трамп мислить категоріями бізнесу. Особливо якщо там є можливість заробити людям, до яких він не байдужий.
Логіка "спрацювала". Але питання полягає у зустрічі з Трампом. Такі зустрічі проводяться або для демонстрації певної політичної позиції (але тоді вони публічні), або для остаточного узгодження певних домовленостей. У нашому випадку можна говорити про остаточне узгодження. Тобто російська пропозиція прорахована, відсоток прибутку сторін визначений. І треба поставити крапку.
Для США і для Трампа тут йдеться не лише про гроші. Після проміжних виборів йому потрібна історія "перемоги" в Ірані. А це також питання російсько-іранського співробітництва. Питання світового ринку нафти. І питання ядерних матеріалів. Адже вивезення хоча б частини збагаченого урану з Ісламської Республіки може бути подане як досягнення початкової мети.
Друга причина — після проміжних виборів, на тлі затяжної іранської епопеї, позиції Трампа напередодні чергового раунду переговорів із Сі виглядають, м’яко кажучи, жалюгідно. США примудрилися за останній місяць суттєво ускладнити відносини з союзниками. КНР лише за останній тиждень прийняла султана Оману, президента Німеччини, провела переговори з Саудівською Аравією та ОАЕ. Оновив торговельні угоди зі Швейцарією, Перу та… Канадою.
І тут Трампу потрібен Путін. І вся Росія, яка виходить з-під санкцій і намагається відновити свій вплив у низці регіонів. Це такий "удар нижче пояса" щодо розширення китайського впливу.
Одним словом, Трампу дуже-дуже потрібна Росія. Путін це чудово розуміє і підкидає "цукерку". Якою може бути:
а) Угода про розробку ресурсів в Арктиці
б) участь американських компаній в арктичних проєктах (логістика, порти) та видобутку вуглеводнів на Далекому Сході
г) спільна торгівля вуглеводнями в Європі
д) Імпорт технологічного обладнання зі США або від американських компаній
е) зближення позицій щодо проекту нових договорів про нерозповсюдження ядерної зброї (саме тому, до речі, РФ знову заговорила про ядерну загрозу).
І, за логікою Трампа, реалізації таких блискучих перспектив заважає "прикра неприємність" — війна. Але Росія потрібна США. Тому Путін підвищує ставки й вкотре намагається діяти через ультиматуми — вимагаючи максимальних поступок з боку України, європейських членів НАТО та ЄС. Для Трампа ця пропозиція також виглядає розумною — адже на поступки йдуть "у Європі", і він може сказати "американцям це нічого не коштувало".
Крім того, сам факт підписання якоїсь "мирної угоди" щодо України, навіть ціною України, можна подати як успіх своєї зовнішньої політики. І прибрати тему війни з порядку денного.
Що це означає? Те, про що я писав учора — найближчі два місяці минатимуть під знаком досить сильного тиску з боку США. І активність української дипломатії в цей період є надзвичайно важливою.
Країни ЄС, до речі, бачать перспективу, і саме тому в останній тиждень низка держав оголосила про досить значні пакети допомоги для України. Не через надмірну любов, а з раціональних міркувань — адже угода Трампа, яка "американцям нічого не коштує", буде оплачена з європейської кишені. Допомога Україні дешевша, ніж потенційні втрати.
А ось далі, якщо Трамп не досягне успіху, ми підійдемо до процесу можливого оновлення переговорних рамок. І щоб це стало реальністю, зі створенням формату, в якому Путін буде змушений брати участь, необхідний досить широкий пул посередників. Крім США та ЄС, це держави, від яких залежить РФ, — Туреччина, Індія, Китай. Ось тут ми повертаємося до питання активності української дипломатії. Насамперед МЗС України. І до питання розмов про інтереси. Зрештою, саме "на інтерес" спрацював трек Дмитрієва зі США. Підхід ефективний. По-друге, апелювати до "європейських цінностей", розмовляючи з країнами Азії та навіть Туреччиною, може бути трохи нерозумно. Завдання зі зірочкою, яке МЗС України та ОП мають вирішити до нового року.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.