Новий світовий порядок: як США переграли Хусейна, Нор`єгу та Асада й чим ризикують зараз

Новий порядок на Близькому Сході: Джордж Буш робить заяву

У своєму зверненні до нації щодо кризи у Перській затоці — та у зв’язку з анексією Іраком Кувейту — президент США Джордж Буш вперше вжив термін «новий світовий порядок» (The New World Order), який начебто настав після завершення Холодної війни. Що саме мав на увазі американський президент, чому він вжив цей термін саме тоді та чи справді у 1990 році настав новий світовий порядок? 

Президент Джордж Буш вжив цю фразу у контексті змін, які настали у світі упродовж перших двох років його правління. СРСР перестав бути основним геополітичним ворогом і навпаки налаштувався на дружбу зі США. Кремль відпустив країни соціалістичного табору, тож у Європі вперше за кілька десятиліть градус міжнародної напруженості пішов на спад, натомість стала загострюватися ситуація на Близькому Сході. Місцеві країни не змогли домовитися щодо управління наявним у них «чорним золотом». Точніше, щодо об’ємів видобутку нафти.

Такі країни як Кувейт, Саудівська Аравія та інші прихильні до них держави воліли добувати більше нафти, відповідно й більше її експортувати за меншу ціну, яка природно пішла на спад через зростання пропозиції. Різко проти цього виступив Ірак, який уже багато років очолював військовий диктатор Саддам Хусейн. Домовитися сторонам не вдалося, тож Ірак вирішив просто анексувати свого опонента, заявивши, що Кувейт – «штучно створена британцями держава».

Військова міць загартованого восьмирічною війною проти Ірану Іраку була неспівмірною із військами маленького Кувейту. Проте була реальна загроза, що Багдад піде далі й візьме під контроль багаті нафтою регіони Саудівської Аравії, які якраз розташовані неподалік Іраку. Таким чином Багдад міг узяти під контроль левову частку відомих на той час нафтових ресурсів світу. Це могло б суттєво розвернути усю світову історію, адже однією з причин «миролюбності» СРСР були низькі ціни на нафту. Що було б якби Ірак став розкручувати ціни на «чорне золото»?

І ось тут у Вашингтоні й вирішили виступити у ролі «світового поліцейського», який захищає слабші держави від сваволі сильніших. Сполучені Штати тоді страждали на так званий «в’єтнамський синдром» — кардинальне небажання суспільства брати участь у будь-яких конфліктах за межами США, особливо по той бік планети, адже саме там американці зазнавали найбільших втрат у минулому столітті. 

На Американському континенті Вашингтон обмежувався мінімальними втручаннями, вінцем яких вже у часи правління Буша стало зміщення президента Панами Мануеля Нор’єги, якого звинуватили у покриванні наркоторгівлі. Але на Близькому Cході на американців чекали зовсім інші обставини. Армія Іраку була однією з найбоєздатніших у регіоні. Мова могла йти навіть більш кровопролитну війну, ніж у В’єтнамі. Проте операція проти Іраку пройшла доволі легко. І хоча зараз, через понад три десятиліття після цих подій, усе видається таким простим, насправді тоді у 1990 році усе не виглядало настільки очевидним.

Тож у світі склалася ситуація, за якої США продемонстрували, що готові силою заставити будь-кого рахуватися зі своєю думкою, натомість СРСР уже не міг загасити конфлікти навіть на своїй власній території (конфлікт у Нагорному Карабасі спалахнув ще у 1988 році). Тож очевидним став перехід системи міжнародних відносин до одного полюсу прийняття рішень. Ним став Вашингтон. Саме такий стан речей мається на увазі, коли заходить мова про світовий порядок в останнє десятиліття XX століття та перше десятиліття століття XXI.

Гарантування безпеки в обмін на визнання ідей

США гарантували дотримання міжнародного права по усьому світі. Не словом, а ділом, а натомість упроваджували свої ідеї та правила в економіці, екології, етиці, політиці та інших сферах життєдіяльності.

Деякі з цих правил прямо були вигідні Вашингтону. Так США повторили дії Великої Британії у ХІХ столітті, коли в Лондоні настільки були впевнені у конкурентоздатності своєї продукції, що вважали достатнім забезпечення лише її безперешкодного доступу на усі можливі ринки. У кінці XX століття США вважали, що в умовах рівної вільної торгівлі саме їх товари будуть мати найбільший попит.

США просували ідеї особистої та економічної свободи, демократії та прав людини. Так, з однієї сторони новими правилами користувалися транснаціональні корпорації, які своїми коріннями сягають США. Проте за десятиліття свободи руху капіталу вже важко однозначно прив’язати найбільші у світі компанії до конкретної країни або людини. Багато корпорацій зареєстровані у різних вільних економічних зонах, а їх власниками часто є інші корпорації або фонди, які своєю чергою мають безліч власників акцій.

Тим часом своє втілення знайшли численні ліберальні ідеї. США позиціонували себе як генератор зразків поведінки. Своєю чергою вони акумулювали в собі кращих представників світової культури, науки, техніки, бізнесу. Голлівуд став справжнім центром світового кінематографа. Проте чи можна стверджувати, що це суто американське явище? Адже творити у цю «фабрику кіно» приїжджають режисери, сценаристи та актори з усього світу. Та й сам Голлівуд в умовах вільного ринку з часом суттєво потіснили інші компанії, які пропонують споживачам нові типи розваг на кшталт стрімінгових сервісів.

Паралельно саме США стали центром розповсюдження соціальних мереж, відеоплатформ, музичних сервісів та інших новітніх явищ модерної культури. YouTube, Facebook, Netflix – найтиповіші приклади, які знайомі усім. Вони стали культурним феноменом через який американці розповсюджують свої ідеї на увесь світ. Адже ціле покоління, зокрема українців, які зросли на американських фільмах, перейняло й стиль життя, притаманний американцям.

Американські інтелектуали називали цей період «кінцем історії», тобто часом завершення боротьби ідей. Тепер мала настати ера лібералізму. І лише питання часу, коли ці ідеї остаточно утвердяться у найвіддаленіших куточках світу. Та й чи були ці інтелектуали виключно американцями? Той же автор терміну «кінець історії» Френсіс Фукуяма за походженням — японець.

Екологічна повістка, яка була феноменом вузької групки небайдужих ентузіастів волею американського уряду стала світовою ідеєю. У Вашингтоні бачили розвиток світу у стиранні кордонів і перетворення планети Земля на грандіозну сукупність спільнот, яка вільно розвивається під мудрою координацією Вашингтону.

911 та Мюнхенський виступ Путіна: падіння "Нового порядку"

Проте вже до кінця першого десятиліття ця ідилія стала давати тріщину. Теракти 11 вересня 2001 року – цей зухвалий напад на гегемона лише підтвердив домінування США у світі. Американська влада оголосила їх організатора – терористичне угрупування Аль-Каїда ізгоями й прислала війська до держави, яка надала притулок цим терористам, а попутно й знесла режим Саддама Хусейна з присмирення якого й почався новий світовий лад – американський порядок.

Проте вже у 2007 році президент Російської Федерації Володимир Путін заявив на Мюнхенській безпековій конференції, що у чинного світового ладу немає майбутнього. Тоді його слова ніхто не сприйняв всерйоз – російський економічний потенціал не дозволяв кидати реальний виклик США. Російська зона впливу тоді розвалювалася під хвилею «кольорових революцій» — населення пострадянських країн хотіло вийти з-під російського диктату.

Росія нападає на Грузію, а Китай демонструє гостинність

Проте вже у 2008 році РФ напала на Грузію і з часом повалила у цій державі прозахідний уряд. Кремль продемонстрував, що у XXI столітті можна заставити людей підкорятися за допомогою грубої фізичної сили. І байдуже чого хоче місцеве населення, якщо російські військові можуть просто бомбити непокірну країну. Тоді більшість упустили це послання кремлівського очільника.

В тому ж 2008 році Пекін провів олімпіаду, яка стала тріумфом «м’якої сили» КНР. Тоді теж мало хто звернув увагу на те, що комуністичний Китай має намір створити альтернативу американському способу життя. Піднебесна має достатній економічний потенціал. Проте на той момент Китай вважали просто фабрикою дешевих копій.

Увага на Азію

Переломним моментом стала "Арабська весна". Спочатку здавалося, що це чергова ланка незворотного процесу лібералізації планети. Проте в Сирії Москва надала достатню підтримку збанкрутілому режиму Башара Асада, аби той зміг встояти.

Уже у 2013 році в Казахстані новий лідер КНР Сі Цзіньпін запропонував проект «Один пояс – один шлях», який пропонував фінансову альтернативу усім тим, хто не хотів жити на правилах Вашингтона. Від М’янми й до Венесуели Росія надавала силову підтримку режимам, які не мали шансів встояти у 1990-х на початку 2000-х, а Китай надавав їм економічну підтримку.

Чи захистять США тих, хто їм довірився?

До кінця другого десятиліття XXI століття стало очевидним, що без США не просто можна, а й навіть набагато зручніше існувати. В Африці силами гібридних операцій антизахідні рухи почати наступати. Росія надавала військову підтримку лояльним режимам, а КНР брала під контроль стратегічні ресурси. Тепер США уже не можуть просто наказати країнам Перської затоки упустити ціни на нафту. З ними потрібно домовлятися та йти на поступки у певних питаннях, зокрема — щодо свободи слова та демократії.

У центрі Європи в Білорусі лояльний до Кремля диктатор може просто задушити силою масові виступи й спокійно залишатися при владі наступні роки. США точно більше не світовий гегемон, питання чи можуть вони самі захистити тих, хто обрав їх шлях як стратегію свого подальшого розвитку.

На жаль, Україна опинилася на передньому краю цієї боротьби. Якщо у 2004 році у Кремлі були змушені проковтнути Помаранчеву революцію, то на Революцію гідності у Москві відреагували жорстоко. Російська Федерація фактично оголосила війну країні, яка заявила, що обирає протиборчий табір — відібравши в України частину її території й зрештою перейшовши до повномасштабної війни.

У 2013 році Барак Обама, відмовившись надати підтримку сирійській опозиції, фактично погодився, з тим, що Москва може силою зупинити західні рухи у тих державах де при владі лояльні їй режими. Символічно, що проамериканський світовий порядок завершився там, де й розпочався – на Близькому Сході. Тоді це рішення навіть видавалося виправданим – США відмовились від експансії своїх ідей. Проте це рішення призвело до того, що в Росії та Китаї популярними стали ідеї реваншу. Тепер там прагнуть забрати «своє» назад.

США без права на бездiяльнiсть

У 2025 році у Вашингтоні мають прийняти рішення: чи готові Сполученi Штати боротися за тих, хто хоче перейти з «сірої зони» на їх бік. Мова йде про Україну та Тайвань. І якщо США дадуть слабину й тут, то уже на наступному етапі їм неодмінно прийдеться захищати уже своїх безпосередніх союзників. Адже вистачає бажаючих не просто повалити гегемонію США (яка, без сумніву, мала місце на зламі тисячоліть), а встановити натомість свою власну — і заставити світ жити за своїми правилами. Антагоністичними до тих ідей, які увесь цей час проповідували США.