Влада Нікольченко: "Я не завершую кар'єру, а роблю паузу"

- Коли ти зрозуміла, що ти не їдеш на Олімпіаду?

- За п'ять днів до вильоту. Я перестала ходити в зал, розуміючи, що не можу працювати. Мій стан, і моральний, і фізичний, був жалюгідним.

Влада Нікольченко голосно заявила про себе в 2019 році. Тоді дівчина завоювала три бронзи: на чемпіонаті світу в Баку, на чемпіонаті Європи і на Європейських іграх. Влада, яка володіє прекрасною зовнішністю і чарівністю, привернула до себе увагу і стала визнаним лідером збірної. Здавалося б, усе йшло добре, в України з'явилася надія на медалі в Токіо. Але в 2020-му Олімпіаду перенесли через ковід, а в житті Влади Нікольченко почався важкий період, який триває досі. Дійшло до того, що дівчина за дивних обставин не поїхала на Олімпіаду, після чого оголосила про паузу в кар'єрі.

Фокус поговорив із Владою Нікольченко про те, що сталося в її житті: про образливі поразки, про хворобу коронавірусу, про стосунки з іншими гимнастками і тренеркою збірної Іриною Дерюгіною, про роботу моделлю і повернення в спорт.

"Фінал Олімпіади не дивилася"

- Після чемпіонату Європи мене навіть не поставили в заявку, — каже Влада. — Ірина Іванівна (Дерюгіна. — Ред.) мені пояснювала це тим, що вона подавала мене й Віку Онопрієнко на Олімпійські ігри. Але НОК і Мінспорту без її відома і згоди поміняли мене на Христину Пограничну. На цю тему важко говорити — мені до сих пір нічого не пояснили. Чому поміняли саме мене? На чемпіонаті світу в 2019 році ми з Христиною разом завойовували ліцензії. Але чому моя ліцензія була списана, не знаю. Три тижні я тренувалася, з усвідомленням, що я не в заявці. А для мене дуже важливо розуміти, до чого я готуюся і куди я їду.

- Ти дивилася фінал Олімпіади з художньої гімнастики? Що відчувала? Або вважала за краще не мучити себе?

- Я його не дивилася. Якісь шматочки попадалися мені в "Інстаграмі", тому що весь інтернет кишить: скандали якісь, хто кого підтримав, кого засудили і так далі. Україну, на щастя, в це не сильно втягнули, тому що ми задовольнялися 9-10-ми місцями. Навіть не знаю, що тут коментувати. Дівчата молодці. А я не можу сказати, що якби поїхала, то обов'язково взяла б золото. Може, я взагалі не потрапила б до фіналу. Дуже рада за дівчаток із Болгарії, вони молодці. Їхня перемога дійсно заслужена, зараз це найкраща команда в світі — що стосується групової програми.

"У 2020-му зрозуміла, що втратила сенс життя"

- Ситуація перед чемпіонатом Європи в Києві дійсно мала дуже дивний вигляд — коли на представленні команди сказали, що ти не потрапила в заявку через якийсь "сильний стрес". Що це було?

- Я вже колись про це говорила, коли вперше підняли цю тему. Хоча раніше таке намагалися замовчувати. У нас трапився невеликий конфлікт із Іриною Іванівною, мали місце певні розбіжності. Так часто буває між гімнасткою і тренером, в цьому нічого такого немає. Але перед чемпіонатом Європи це все далеко зайшло — і, можливо, вона вирішила мене якось покарати або провчити, не поставивши до складу команди. А я була з цим не згодна. У нашому конфлікті ніхто не хотів йти назустріч. Я була дуже ображена на Ірину Іванівну, а вона, напевно, — на мене. Тоді я першою попросила вибачення, тому що вона велика жінка і тренерка. І все одно я молодша і повинна була вибачитися.

Я продовжувала тренуватися з дівчатками, ми працювали втрьох, і, чесно кажучи, це було важко. Просто перегоріла морально через незрозумілу ситуацію: виступаю я все-таки чи ні? Думала не про результат, як мені краще підготуватися, а про те, що зробити, щоб мене все-таки включили в команду. Якщо дівчата спокійно готувалися, ходили на тренування і викладалися по максимуму, тому що знали, що через три дні в них старт, то я була в поганому стані. Тоді в мене стався капітальний стрес.

- 2020-ий рік став для тебе переломним. Але ж були й перемоги, наприклад, на чемпіонаті України. Рік був складним через результати або через твій моральий стан?

- Все пішло не так з початку року. Ще коли ми готувалися на Олімпіаду, в лютому-березні, останні змагання відбулися в Чехії. Ми прилетіли 8 березня і через тиждень оголошують карантин, ще через 5 днів відміняють Кубок Дерюгіної — і все. Далі життя як у тумані…

Спортсмени живуть в особливому ритмі: змагання, тренування, не встигаєш повернутися в Україну — і вже треба знову кудись летіти. У квітні в нас повинно було бути чотири старти за один місяць. Щосереди ти летиш і щопонеділка прилітаєш. Це такий шалений ритм життя, я дуже втомлювалася, але й кайфувала. А якщо сидіти в одному залі в Києві, кожен день бачити одні й ті ж стіни, то тебе починає нудити від одноманітності. Для мене це жахливо, тому я просилася на всі змагання.

І ось коли в 2020-му це все закінчилося, це був такий переломний момент, що загубився сенс життя. Я була в глибокій депресії. Не розуміла, навіщо я тренуюся, дуже погладшала на цьому тлі. Тому що не було відповідей на питання: "Коли у нас наступні змагання?" і "Навіщо це все зараз?".

Влітку ми поїхали на збори до Ужгорода, поступово ввійшли в форму і почали тренуватися. Локдаун частково зняли, життя почало налагоджуватися, але місяці 3-4 було важко.

"Не вірила, що в мене ковід"

- Навесні цього року ти захворіла коронавірус. Ти зрозуміла, де і як заразилася?

- В залі. Не було так, що всі захворіли масово: зрозуміло, що хтось захворів першим, зрозуміло, що до цього всі попили з однієї пляшки… Насправді, все почалося раніше, в 2020-му. Ми якраз були на чемпіонаті України в Ужгороді. До цього взагалі ніхто не хворів. Ну так, ковід. Маски носимо, антисептиками користуємося — і нас це обходило стороною. А в Ужгороді якраз була "червона зона", коли ми приїхали на чемпіонат. Взагалі не повинні були дозволяти проведення чемпіонату, але в нас все було без глядачів, і якось турнір дозволили провести. Одній із дівчаток стало погано, вночі у неї піднялася температура. Коронавірус у неї підтвердився. Спочатку це від усієї команди приховували, потім захворіла ще одна дівчинка, а потім ще одна.

- Словом, пішов ефект доміно.

- Так. Захворіло пів команди, ми приїхали в Києв і відсиділи 10 днів на карантині. Хто живе з батьками і сім'ями, тих намагалися захистити і поселити разом, тих, хто хворіє, — ізолювати. Потім усі одужали, пройшов чемпіонат Європи, і все було добре. Але наступна хвиля трапилася після Нового року, а потім і в березні. В однієї з дівчаток 8 березня був День народження, і їй було жахливо важко тренуватися. Вона погано почувалася, але тренери цього не зрозуміли і сказали їй щось типу: "Що ти лінуєшся? Хочеш уже відпроситися і відзначити день народження?". На наступний день у неї піднялася температура до 40 градусів. Здали тест через два дні, у неї підтвердився коронавірус. Їй стало погано в понеділок, а в середу я починаю дуже сильно кашляти. У мене взагалі бронхіальна астма, але я не користуюся інгалятором, тому що це можна кваліфікувати як допінг. Іноді бувають алергічні напади, особливо коли я контактую з собаками. Відразу починаю задихатися.

Але в той момент я зрозуміла, що це вже ненормально, я кашляю, ніби я курець із 50-річним стажем. І все ж я продовжую тренуватися, мені ніякого спуску не дають. На наступний день йду здавати ПЛР-тест, хоча мене на нього не відпускають і кажуть, що ти їх зробила 500 штук і так і не заразилася, коли всі хворіли…

Чесно кажучи, я не вірила, що в мене ковід. На наступний день провела перше тренування, і мені приходить позитивний тест. Мене швидко відправляють додому, хоча в цьому особливого сенсу не було, тому що й дівчинка, від якої, ймовірно, я заразилася, тренувалася кілька днів, і я з коронавірусом працювала з усіма. І знову в нас напів карантин, в залі нікого немає.

- Як ти переносила хворобу?

- Не скажу, що дуже важко. Кашляла, але це було очікувано, тому що бронхи — моє слабке місце. Температура була не вище 38. Я перехворіла, думала, добре, що антитіла тепер є, тест здала, все чудово. Але період відновлення був кошмаром. Ми тренуємося на другому поверсі, і я навіть не могла піднятися по сходах. Була така задишка, що я просто задихалася. А мені ще тренуватися, робити багато прогонів, бігати! Пішли побічні ефекти на легені. Я бігла 500 метрів, зупинялася і "вмирала". Вже потім змогла бігти 2-3 кілометри, потім 5, 7, словом, розбігалася. З цією проблемою ми впоралися.

Далі я дуже погладшала, незрозуміло чому. Здала аналізи — виявилося, що в мене почалася проблема з щитовидною залозою. Це ковід залишив сліди в моєму організмі. Пігулки тільки прибирають симптоми на якийсь час. Будь-яке небажане навантаження призводить до того, що моє відновлення починається заново. А з такими тренуваннями, як у нас, все ще більше ускладнюється. Виходить, що я начебто долікувалася, але потім все починається по колу.

- Ти перехворіла, але встигла привести себе в форму і поїхати на чемпіонат Європи, на якому зайняла 13-е місце. Чи правильно я розумію, що це був останній шанс потрапити на Олімпіаду і цей результат залишив тебе поза участю в Іграх?

- Ні, який відбір на Олімпіаду? У нас ліцензії розігрувалися в 2019 році на чемпіонаті світу. На цьому чемпіонаті Європи дійсно розігрувалися якісь ліцензії, але для країн, які їх ще не отримали. В України ж було дві ліцензії в особистій програмі й одна в груповій, це все ще з чемпіонату світу-2019. Це був перший етап відбору, 16 осіб особистої програми і 9 або 8 групової. Ми з першого відбору пройшли на Олімпіаду. А на чемпіонаті Європи для України нічого не вирішувалося.

"Часто не погоджувалася з Дерюгіною"

- Мені розповідали, що в Ірини Іванівни Дерюгіної до тебе особливе ставлення. Як ви познайомилися?

- Це було у 2016 році, коли я приїхала на перегляд до Києва. Моя перша тренерка поїхала в Америку, але перед від'їздом сказала мені, що якщо я хочу продовжувати кар'єру в спортивній гімнастиці, то потрібно їхати з Харкова до столиці. Інакше я з кожним місяцем буду тільки зменшувати оберти. Папа відмовляв, він хотів відправити мене вчитися за кордон. Але мама прислухалася до мене, а я сказала, що хочу спробувати себе в Києві.

Батьки чекали, що через місяць-два я повернуся до Харкова, довчуся в школі і поїду кудись вступати. Але я потрапила до Дерюгіної в той момент, коли в самому розпалі була підготовка до Олімпіади в Ріо. Я побачила, як працює Аня Різатдінова в залі. Спостерігала за нею і загорілася зсередини, поставила собі маленьку мету, про яку нікому не розповідала: посперечалася сама з собою, що в наступній Олімпіаді буду брати участь і я. Цього, на жаль, не відбулося. Але я вдячна Ірині Іванівні та всій збірній України за той шлях у спорті, який я пройшла. Але він ще не закінчився. Ще може бути багато чого попереду.

- Що було далі?

- Почалася спільна робота з Іриною Іванівною. У 2017 році я вже стояла в юніорській команді групової вправи, а у 2018 працювала за дорослою програмою в особистому заліку. Групові змагання мені дуже допомогли, але я однозначно не "групова". Мені подобається особиста програма, я повинна бути на килимі одна.

Ірина Іванівна роздивилася в мені потенціал, і на першому чемпіонаті світу в 15 років я була вже на четвертому місці, за найдорослішими і найтитулованішими гімнастками світу! Це перевернуло сприйняття всіх: і суддів, і суперниць, і глядачів. Ніхто тоді не розумів, як це сталося? Як дівчата, які виступали в Ріо, можуть програвати 15-річній дебютантці, яка тільки увійшла в світ спорту. Поступово ми готувалися далі, але 2020 рік став переломним роком.

- Я не один раз чув, що тренування у Дерюгіної — це як служба в армії. Це так?

- У плані дисципліни — так. 12 годин у залі, дуже жорсткі правила, заборони, аж до зовнішнього життя. Цю систему передають із покоління в покоління, я не зовсім розумію, чому так. У багатьох моментах я не погоджувалася з Іриною Іванівною, але усвідомлювала, що не можу проти неї піти. Потрібно це все просто прийняти. Відповіді на багато питань я не отримала досі, багато з чим все ще не згодна. Якби я була головним тренером, я б мала інший підхід. Але все одно ніхто не знає всієї роботи Ірини Іванівни на 100%. Можливо, на її місці я б погодилася з такими правилами та вимогами.

"Це не популярність, а відповідальність"

- 2019 рік був для тебе врожайним: бронзова медаль на чемпіонаті світу, бронзова нагорода на Європейських іграх. Ти в одну мить стала дуже відомою. Як справлялася з цим?

- Я б назвала це не популярністю, а відповідальністю. Тому що коли ти в 15 років потрапляєш на дорослі турніри і починаєш показувати результати, вигравати медалі, від тебе чекають дуже багато чого. Наші вболівальники, тренери та судді звикли до того, що якщо ти взяв бронзу, то на наступних турнірах повинен брати срібло та золото. Ти не повинен опускати планку. Але вони забувають, що є людський фактор, і навіть найтитулованіші чемпіони програють. Напевно, від мене вимагали найбільше. Ірина Іванівна бачила в мені колосальний потенціал, я претендувала на медалі Олімпіади, але 2020-ий рік багато що змінив.

- Я пам'ятаю, що тебе називали лідером збірної України тоді.

- Так. Ця відповідальність у 2019 році дуже відчувалася. У першій половині року були Кубки світу і гран-прі, присутній такий негласний закон, що без медалі додому можеш не повертатися. А я почала програвати. Всі поетапні змагання пройшли не дуже добре, але подальші результати на великих турнірах ці дрібні невдачі затьмарили. Якщо у 2018 році у мене не було медалей з чемпіонатів світу та Європи, але були всякі гран-прі та інші комерційні змагання, то в 2019 все було навпаки. Я виграла всі топові старти, але підготовку пройшла з помилками.

Після медалі на чемпіонаті Європи я розуміла, що їду на Європейські ігри. Це система Олімпіади: є командний залік України, я була і в груповий програмі, і в особистій. І тоді я розуміла, що в мене немає другого номера — хто міг би мене підстрахувати в разі невдачі. Розуміла, що від мене чекають медаль, і я не можу підвести. Відповідальність була колосальна, у мене підкошувалися коліна. Я розуміла, що віддала всю себе в залі і вичавила свій максимум. У цю одну хвилину і тридцять секунд у тебе все життя проходить перед очима, серце б'ється дуже швидко.

Але коли в тебе все виходить, ти виходиш з килима, у тебе беруть інтерв'ю, серце вилітає з грудей… Заради таких емоцій варто жити. І після таких моментів забувається все погане й важке, як ти до цього йшов, через сльози в залі і всі труднощі, які зустрілися на твоєму шляху.

- Бувало таке, що після змагань ти плакала в роздягальні?

- Так, багато разів. На Кубках світу та гран-прі я дуже засмутилася, але не плакала. А ось на Європейських іграх я добре йшла в програмі багатоборства, але допустила помилку в "стрічці". Останнім етапом були вправи з м'ячем, а я з ним завжди була "на ви". У мене постійно мокрі руки, м'яч кудись котиться, вистрибує. І я розуміла, що якщо зараз вийду і зроблю все правильно, то я на п'єдесталі. Якщо допускаю помилку, то все, пролітаю повз багатоборство і не виходжу у фінал з м'ячем. І ось, завершальна вправа з м'ячем, а я не впоралася з хвилюванням.

Пізніше я довго думала, аналізувала, розбирала цей момент, щоб не повторювати таких помилок. Я дійсно багато думала про медалі. І на чемпіонаті світу я переступила через це, думала не про медалі, а про свою програму та роботу в залі. Що буде потім — не важливо. Ні те, як мене оцінять судді, ні те, як виступлять мої конкурентки.

Але після того, як я не пройшла у фінал багатоборства на Європейських іграх, я пам'ятаю, що сиділа з Іриною Іванівною і плакала. Вона заспокоювала мене, говорила, що нічого страшного не сталося і що ми ще все виправимо. У такі моменти для будь-якого спортсмена дуже важлива підтримка тренера, щоб не сумувати. З двох видів, у фінал яких я потрапила, я взяла бронзу. У булавах була не згодна з суддівством, але це вже такі нюанси, які залежать не від мене.

- Нечасто зустрінеш спортсмена, який чесно зізнається, що десь допустив помилки.

- Напевно, всі по-різному переживають невдачі. Хтось може аналізувати, як я, а хтось каже собі: "Я забув і пішов далі". Але як забути, якщо це може повторитися знову? Мені здається, що для спортсмена це дуже важливо.

"Париж? Швидше, так!"

- Париж-2024 — це реально для тебе?

- Звичайно, реально. Не знаю, відновлюсь я за 2-3 місяці, за півроку чи рік. Раніше у гімнасток відпустка була максимум п'ять днів, інакше ти погладшаєш, вийдеш із форми і "світ завалиться". Але після карантину всі зрозуміли, що в гімнастиці можна відпочивати і три місяці, і півроку, і ти все одно повернешся. Так, буде значно важче, але все реально. Як реально схуднути на 10 кг і набрати форму. Просто потрібно більше часу. Але якщо цей період дійсно важливий для спортсмена, то треба так і зробити.

Про Париж-2024 я скажу швидше "так", ніж "ні". Тому що олімпійський цикл цього разу коротший — не чотири роки, а три. Це великий плюс. А ще я хочу поспостерігати за зміною правил. Кожні чотири роки у нас змінюються правила, і не всі гімнастки можуть під них підлаштуватися.

Мотоцикл, універ і модельний бізнес

- Ти нещодавно почала вчитися їздити на мотоциклі. Навіщо тобі це?

- Я по життю екстремалка, хочу навіть із парашутом стрибнути в найближчому майбутньому. Є у мене такі мрії. А мотоциклом я загорілася, коли мені виповнилося 18 років. Познайомилася з компанією, яка займається мотоспортом, захотілося спробувати поїздити самій. Мама не особливо підтримала моє рішення, сказала: "Вчися, їдь по колу, фішечки об'їжджай, але не по місту". А ось батько подзвонив і сказав: "Алло, це байкерка Влада? Як ти на це пішла, це ж дуже круто!". Ось від цього я була в шоці.

У Києві, як я вже зрозуміла, їздити на мотоциклі вигідно, тому що можна проїхати по центру не за 2,5 години, а за 15 хвилин. Це великий плюс. До речі, мотоциклістів у нас в місті дуже багато, якщо не брати до уваги кур'єрів "Глово" або "Ракети".

- Ти ведеш сторінку в "Інстаграмі" — як часто тобі пишуть хлопці в директ? І який підкат був найтупіший?

- О, ну найдурніше, що писали, це відразу: "Виходь за мене". Хтось шле "вогники" на історію, а тут тобі таке пишуть. Сидиш, читаєш і думаєш: "Так, вже розбіглася". Я не знаю, про що люди думають, коли таке пишуть. Взагалі, я намагаюся розвивати свій Інстаграм, пишу сама і придумую теми для постів — у мене добре працює фантазія. Ще є дівчинка — SMM-менеджерка, яка мені допомагає. Дуже багато повідомлень приходить у директ. Коли ми починали співпрацювати, у мене висіло близько 600 запитів в директі — при тому, що я комусь відповідала. Там були непогані пропозиції і з реклами, і зі співпраці. А я просто-напросто не бачила цих повідомлень. Тому привернула фахівця.

Друга причина нашого співробітництва — контент. Я спортсменка-блогерка і підписана на багатьох популярних блогерів. Більшість із них від спорту тримаються далеко. Але, наприклад, є Аня Різатдінова — я за нею стежу, підписана, і мені подобається, як вона веде свій блог. Я хочу щось схоже, але в той же час і щось своє. У мене дуже різноманітна аудиторія: діти, гімнасти, вболівальники. Українці, росіяни, іноземці… Тобто, потрібно вести аккаунт ще й англійською.

- У тебе в профілі написано, що ти модель. Професійно цим займаєшся?

- Так, дуже багато пропозицій щодо зйомок — пишуть модельні агентства. Мені дуже подобається ця сфера, і я зацікавлена в таких проектах, особливо тепер, коли з'явився вільний час. Раніше мені пропонували, наприклад, полетіти на показ у Мілан, або зверталися агентства, які відправляють моделей у Європу та США — я відмовлялася. Тому що — яка Америка, якщо я кожен день тренуюся, 6-7 разів на тиждень. А тепер це стало можливим, я відкрита до співпраці.

- Владо, 30 липня ти оголосила про паузу в спортивній кар'єрі. Що ти робиш зараз?

- Можна сказати, що насолоджуюся життям. Головна причина, чому я вирішила взяти паузу, це здоров'я. Після того, як перехворіла на ковід, почалися ускладнення, все затягнулося, і іноді я почуваюся краще, іноді гірше. Усередині готувалася до Олімпійських ігор і, грубо кажучи, забила на власне здоров'я. Знала, що в мене є зал і головна мета — а все інше якось саме собою буде. Наслідки такого підходу відчуваю досі. Так вийшло, що до Олімпіади не доїхала, а здоров'я вже не повернеш.

Зараз я проводжу час із сім'єю, недавно літала в довгоочікувану відпустку. Вчуся — раніше у тренувань був пріоритет перед вузом (Влада вчиться в Інституті фізкультури — Ред.). Ми всі по 12 годин перебуваємо в тренувальному залі, важко тягнути якусь навчальну програму, не встигаєш складати заліки та іспити… Всі три літні місяці довелося закривати навчальні питання, тому що навесні була підготовка до чемпіонату Європи, нас не відпускали. І начебто в онлайн-режимі має бути легше, але так ще більше губишся…

Зараз хочу більше приділити часу вузу. І взагалі замислююся над отриманням другої вищої освіти. Я не завершую кар'єру, а роблю паузу, тому що потрібно вирішити накопичені проблеми. А далі, якщо відчуватиму, що художня гімнастика — це настільки моє, що не зможу без цього жити, тоді я повернуся.