Якщо завтра мир. Чи готові українці до повернення окупованих територій?

"Війни виграють і програють в умах людей. Те, що відбувається на полі бою, лише ілюстрація". Ця фраза Лу Цзі, китайського поета, військового і політичного діяча часів династії Цзінь, в наші дні звучить особливо актуально. Навіть найбільш наївні обивателі сьогодні в курсі: в ситуації військового протистояння битви, що розгортаються в інформаційній площині, означають не менше тих, що йдуть на лінії фронту.

Від того, як вибудувана інформаційна робота, яка ведеться одночасно з бойовими діями, залежить не тільки результат війни, але і те, що буде відбуватися після її закінчення. Патрік Бартоломью Ахерн, премʼєр-міністр Ірландії у 1997-2008 роках, так висловився щодо цього: "Для політиків і державних діячів найскладніша частина починається саме тоді, коли стихають знаряддя. Війна змінюється миром, і людям, які жили на територіях, підконтрольних протиборчим сторонам, треба якимось чином реінтегруватися в єдине суспільство. Наївно вважати, що після приєднання земель це відбудеться само собою".

Поки незрозуміло, як скоро окуповані території нашої країни повернуться під контроль України та чи всі землі вдасться повернути. У будь-якому разі для їх реінтеграції потрібно підготувати сприятливий психологічний грунт. Певне уявлення про те, чи готові жителі мирних земель налагоджувати відносини з тими, хто залишився на окупованих територіях Донбасу, можна отримати з результатів опитування, проведеного Центром Разумкова і фондом "Демократичні ініціативи" у травні 2021 року.

Заручники обставин

У дослідженні брали участь українці старше 18 років по всій країні, крім окупованих територій. 40% опитаних вважають, що співвітчизники, які залишилися в ОРДЛО, вчинили так вимушено, під впливом особистих або сімейних обставин, 9% і зовсім дивляться на них як на заручників бойовиків.

Показник непоганий: майже половина дорослого населення мирних земель не бачить приводів для ворожості у тому, що хтось залишився в населених пунктах, підконтрольних ворожим силам. Люди не вважають це усвідомленим вибором, зробленим на користь окупантів, а отже будуть готові до нормальної взаємодії з ними після приєднання: підтримувати соціальні звʼязки, працювати разом, сприймати їх як повноцінних членів суспільства. Більше того, той, хто дивиться на колишнього жителя ОРДЛО як на звільненого заручника, відчуває до нього співчуття і з великою часткою ймовірності по можливості спробує надати допомогу.

13% опитаних відгукнулися про нинішнє населення ОРДЛО несхвально, але без явних звинувачень. Їх охарактеризували як пристосуванців, яким все одно, хто ними керує. Визначення, звичайно, невтішне, але не виключає можливості спільної роботи і поступового налагодження нормальних відносин. Відтінок недовіри, неминучий при такій оцінці, можна згладити, заохочуючи активну участь колишніх жителів ОРДЛО в суспільному житті України. Після реінтеграції окупованих територій урядові структури і донорські організації напевно запустять безліч бюджетних і грантових програм підтримки для їх жителів.

"49%, про які сказано вище, поставляться до таких програм схвально, деякі навіть виявлять бажання взяти в них участь на волонтерських засадах. З цими 13% все складніше: вони побачать у цьому несправедливий розподіл загальних ресурсів", — говорить Марина Білецька, соціальний психолог.

Привид колабораціонізму

16% учасників опитування назвали тих, хто все ще живе на окупованих землях, пасивними прихильниками "русского мира". По суті це означає, що їх вважають ідеологічними ворогами. 8% і зовсім відгукнулися про них як про зрадників, які підтримали агресора.

"Це ті, кого доведеться цілеспрямовано переконувати, — резюмує Білецька. — 24% — майже чверть дорослого населення. Швидше за все, ці люди вважають, що кожна людина сама повинна бути автором свого життя, не перекладаючи відповідальність на уряд чи ще якісь зовнішні сили, які не виправдовуючись обставинами. Саме вони, як правило, виявляють максимум активності в соціумі. Тому, хоч ті, хто засуджують жителів ОРДЛО і не становлять більшості, їх позиція може виявитися визначальною".

Психолог прогнозує, що представники цієї групи опитаних не захочуть приймати на роботу людей, яких вважають зрадниками, і різко негативно поставляться до будь-яких соціальних ініціатив на їх підтримку або з їх участю. Більше того, вони будуть переконувати співвітчизників, які сумніваються, наслідувати їхній приклад.

"І я зараз говорю про найшкідливіших, некараних проявах ворожості, а будуть й інші, — впевнена Марина Білецька. — Уявіть людину, в якої в боях на Донбасі загинув хтось із близьких, або сам він, побувавши там, отримав важку травму. Ось він дізнається, що люди, ще недавно співпрацювали, на його думку, з ворогом, тепер отримують допомогу з бюджету, відповідно, він, як платник податків, це фінансує. Реакція може бути дуже агресивною".

Безліч історичних прикладів свідчать про те, що після будь-якої окупації гостро стоїть питання покарання за колабораціонізм.

Паскаль Аджані, автор книги "Руїни переможців", розповідав про події, що розгорталися у Франції після деокупації під час Другої світової війни. Він описував прояви ненависті з боку тих, хто воював проти фашистів, стосовно тих, хто відносно комфортно почував себе під час окупації. На думку Аджані, існував тільки один спосіб погасити цей народний гнів — гучні зразково-показові суди над колаборантами, офіційні розслідування, публічні звинувачення, допуск преси в зали судів. Письменник та історик був переконаний, що обуреній публіці потрібно вказати конкретні персоналії, перерахувати імена тих, кого можна ненавидіти і зневажати за співпрацю з фашистами. В іншому випадку ця ненависть пошириться на всіх, хто жив на захопленій території і хоч якось контактував з окупаційною владою.

Важливо

Бідний, кинутий і брудний. Як живе Донецьк під бойовиками і хто вселяє донеччанам ідеї про війну

Ясно, що твердження, вірні для Франції середини ХХ століття, не можна без поправок переносити на реалії України ХХI століття. Результати опитувань, проведених Київським інститутом соціології в листопаді — грудні 2020 року, говорять про те, що більшість наших співвітчизників не вважають жителів ОРДЛО співучасниками злочинів окупантів. Кожен пʼятий відповів, що кримінальну відповідальність за те, що відбувається повинні нести саме ті, хто займав керівні пости в окупаційних адміністраціях. Більшість опитаних сказали, що хотіли б бачити офіційні суди і докази провини тих, кого будуть карати.

"Це означає, що не буде масової практики самосуду, люди готові дочекатися моменту, коли колабораціоністам висунуть офіційні звинувачення", — підкреслює Марина Білецька.