Усі гроші для фронту. Сліпий художник з Донбасу пише картини навпомацки: заради ЗСУ та перемоги

Вигадати сюжет і композицію, заґрунтувати полотно, вибрати фарби та їх відтінки, змішати кольори на палітрі, зробити нариси й, нарешті, створити картину. Все це завдання, які під силу далеко не кожному, адже потрібен талант, уміння, досвід. А якщо робити все те саме, але із заплющеними очима в темній кімнаті? Чи це можливо?

Володимир Яницький, художник-самоучка з Курахового (прифронтове місто на Донеччині) своїм прикладом доводить, що можливо. У чоловіка вкрай слабкий зір, але він пише та продає свої картини, а весь виторг відправляє на допомогу ЗСУ.

Посадив город і поїхав до евакуації

Володимир Яницький має вроджену патологію по зору. За своє життя чоловік переніс понад 20 операцій на очах.

"Лікарі мені давали прогнози, що до 40 років я практично повністю засліплю", — розповідає Володимир.

Довелося вибрати професію, в якій зір не головний. Так Яницький став масажистом-реабілітологом. Однак пристрасть до живопису, яка зародилася у Володимира ще з дитинства, нікуди не поділася.

"Полотна були дуже дорогі, а я економив: брав лляні простирадла, натягував їх, сам ґрунтував і виходило непогано. Так я писав перші картини", — каже художник.

У 18 років Яніцький навіть намагався вступити до художнього училища в Донецьку, але не склалося.

"Я взяв свої замальовки, показав у училищі, і мені сказали, що їм такі люди потрібні. Тоді я запитав, а що треба здавати на іспиті? Мені відповіли, що потрібно намалювати капітель (верхня частина колони – ред.) на будівлі училища. Я вийшов, підняв погляд на колони — нічого не бачу. І поїхав додому. Так, я самоучка, і я цим пишаюся", — зазначає Яницький.

Все своє життя Володимир прожив у Кураховому: працював масажистом, відкрив меблеву майстерню та не переставав писати картини. Але війна, яка прийшла на Донбас у 2014 році, кардинально змінила пріоритети.

"Всі гроші, які заробляв тоді, я віддавав на допомогу військовим. Я вважав так: краще я допомагатиму, ніж мені", — зізнається Яницький.

Великомасштабне вторгнення Росії змінило все ще раз.

"У ніч на 24 лютого у мене було безсоння. Я сидів з телефоном у руках, а дружина прокинулася і запитує: "А чому ти не спиш?" Я відповів, що сам не знаю, але відчуваю: щось має статися", — Згадує Яницький.

Коли у прифронтовому Кураховому стало зовсім "жарко", Володимир із дружиною вирішили, що треба евакуюватись.

"Двері з вікнами в будинку вже самі почали відчинятися від вибухової хвилі. І тоді ми зрозуміли, що настав час. Правда, не втрачали надії, що все зміниться: ми посадили город, а наступного дня вранці вже поїхали. Але з умовою, що обов'язково повернемося, — підкреслює Володимир Яницький. — Військові, рятуючи своїх товаришів, з якими захищають країну, ще й за нас повинні думати? Я так не вважаю".

Але як залишити десятки картин, які з'явилися за 30 років творчості?

"Нас їхало п'ять дорослих людей у легковому автомобілі. Чи багато візьмеш з собою речей? Але хотілося вивезти те, що дорого, і ми на сімейній раді все ж таки вирішили вивезти картини. Два тижні я їх знімав з підрамників, потім вклав на дно багажника, і так ми поїхали", — ділиться Яницький.

Пішов у військкомат на милицях

Художник евакуювався на Волинь і, попри статус людини з інвалідністю по зору, вирушив до військкомату.

"Через стрес у мене відмовили ноги, я місяць практично пролежав. Як тільки почав на милицях трохи ходити, щоб ні в кого не було зайвих питань (адже я великий, 2 метри на зріст), зібрався і поїхав у військкомат", — згадує Яніцький.

У військкоматі Володимиру, звісно, відмовили.

"І тоді я прийняв рішення: раз я не можу допомогти армії безпосередньо, то допомагатиму на фронті мистецтва, — каже художник. — Ще в мене виявилася аневризму аорти. Якщо сказати по-простому, це означає, що мені половину серця треба відрізати й поставити протез. Смертність дуже висока. Мені давали пару місяців. Лікарі прогнозують, що серце в будь-якому випадку розірветься. На операцію потрібні гроші. Але я вирішив так: коли війна закінчиться, якщо я доживу, я обов'язково щось зроблю. А поки я можу хоч якоюсь копійкою допомагати, я це робитиму".

Володимир Яницький уже провів кілька персональних виставок на заході України, а виторг від продажу картин направив на допомогу ЗСУ. Крім того, чоловік навчає живопису дітей, батьки яких воюють на фронті.

"Ви не уявляєте, як дітям приємно, коли ми разом малюємо вітання, листівки, а потім діти відправляють їх на фронт своїм батькам!" — ділиться художник.

"Якщо хтось зазіхне, можемо і застрелити"

Художник зізнається, що велика війна змінила тематику його полотен.

"Малювати оголену натуру зараз недоречно. Тому пишу те, що відгукується в душі, що болить. Наприклад, у мене є картина під назвою "Там, де гримить, там, де горить", на якій зображені соняшники. Чому така назва для соняшників? Річ у тім, що наш Донецький край у мене асоціюється саме з соняшниками, адже хто був на Донбасі, знає, що там поля завжди були засаджені соняшниками.Це символ нашого краю.І на Донбасі зараз "гримить і горить". Появилася серія робіт, у якій центральний образ належить жінці, це символ України загалом — жінка. Але, правда, ніяк не може народитися образ козака… Є в мене картина, яка називається "Код нації": рушник, а на ньому лежать патрони. Це те, що зараз відбувається: попри те, що ми можемо зробити красу, як рушник, ми можемо і зарядити патрони та застрелити того, хто зазіхає на нас", — запевняє Володимир Яницький.

Але як це писати картини практично наосліп? Художник запевняє, що спирається на вроджені почуття та відчуття.

"Напевно, це якась інтуїція. Наприклад, я фарби підбираю інтуїтивно, їх можна відчути, адже вони різні за щільністю, структурою. Тому багато картин пишу руками, без кистей. Я малюю, щоб люди не опускали руки у важкій ситуації. Щоб своїм прикладом показати, що якщо я, сліпа людина, можу це робити, то людина з руками, головою, все може зробити! І щоб мотивувати хлопців, які повертаються з фронту з пораненнями, не падати духом. Ніколи не варто опускати руки", — каже Яницький.

Про перемогу художник не міркує у категоріях далекої перспективи.

"Згадаймо 2014 рік. Чи багато нас було, наприклад, на Донбасі — справжніх українців? Люди незрозуміло куди дивилися. А зараз люди згуртувалися. Тому ми вже перемогли", — резюмує Володимир Яницький.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у Німеччині, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine.

Проєкт реалізується за підтримки DSEE.

Важливо

Як ветеран АТО на протезі назбирав 7 млн на ЗСУ — неймовірна історія Олександра Швецова