Сильні, але не з'єднані: чому Україні потрібні середовища, а не окремі герої
Якось у розмові з паном Мирославом Мариновичем ми говорили про три базові сценарії взаємодії індивіда з системою: коли система поглинає, коли система виштовхує або коли її змінюють зсередини. За найсприятливішого третього випадку бути сильним – недостатньо. Важливо не бути наодинці, а формувати команди однодумців зі спільним досвідом і однаковим розумінням цілей.
За останні десятиліття Україна виростила феноменальну кількість сильних людей. Багатьох сформували кризи – обидва Майдани, анексія Криму, повномасштабна війна. Одні залишилися в громадянському суспільстві, інші пішли в політику, армію, бізнес, міжнародну адвокацію. Ми звикли пишатися нашим людським капіталом – і підстави для цього справді є. Втім, сильні люди самі по собі ще не гарантують появу сильних інституцій.
Цей принцип працює і в інший бік: Джеймс Робінсон, Нобелівський лауреат 2024 року і співавтор «Чому нації занепадають», наголошує: інституції визначають розвиток країн, але вони ніколи не існують окремо від людей, які їх підтримують і наповнюють. Так вимальовується замкнене коло: сильні люди без інституцій вигорають поодинці, а інституції без сильних людей залишаються порожніми оболонками. Розірвати його можна лише завдяки свідомому об'єднанню людей навколо спільної ідеї та середовищ, які мають на меті розбудову сильних інституцій.
Дослідники кризового управління Ар'єн Бойн і Пол Гарт ще у 2003 році продемонстрували: логіка управління кризою прямо суперечить логіці системних реформ. Криза вимагає швидких рішень, концентрації влади, подеколи навіть обходу процедур. Реформи ж – навпаки: довгих горизонтів, консенсусів, терплячого вибудовування правил. Країна, яка живе від кризи до кризи, ризикує назавжди залишитися країною яскравих героїв і слабких інституцій. Саме тому, в боротьбі за суб’єктність українському політичному класу потрібно перейти з рівня особистостей на рівень ідей, правил та обʼєднань.
В Україні такий підхід до формування професійних середовищ добре демонструє програма «Освіта для перемоги» в Лондонській школі економіки, створена для українських державних службовців, військових і громадських лідерів. На перший погляд програма виглядає як освітній курс світового рівня, де з-поміж лекторів – провідні державні діячі, економісти, політологи та нобелівські лауреати як згаданий раніше Робінсон. Однак її реальний ефект значно глибший.
Вона не лише занурює в міжнародний контекст та вчить бути глобальним гравцем, а формує середовище. Під час програми виникає взаємодія, якої немає в щоденній роботі: заступники міністрів і керівники департаментів, міські голови та військові, представники центральних і регіональних органів влади опиняються в одному освітньому просторі, де разом дивляться на країну та свою роль трохи “ззовні”, ведуть переговори. Цей досвід формує глибше взаєморозуміння та вектор правильних рішень для країни. .
Так виникає те, чого не створює жоден закон: горизонтальні зв'язки між людьми, які ухвалюють рішення в різних частинах системи. І це критично. Як показав Роберт Патнем, дослідник соціального капіталу, ефективність управління залежить не лише від формальних інституцій, а від рівня довіри, мереж взаємності та здатності до координації. Там, де довіри немає, навіть раціональні актори не співпрацюють. Там, де вона є, знижується ціна координації і зростає ефективність системи.
Тому такі програми мають подвійний ефект. Короткостроковий – знання, нові підходи, управлінські інструменти. Довгостроковий – мережі людей, які знають одне одного, мають спільний досвід і можуть діяти злагодженіше. У цьому сенсі «Освіта для перемоги» перестає бути просто освітньою програмою і стає інфраструктурою довіри – того самого соціального капіталу, який у стабільних країнах накопичується десятиліттями. За 5 когорт, програма зібрала спільноту з понад 120 учасників. Цікаво, що випускниця першої когорти очолює сьогодні Міністерство культури України, а двоє її заступників навчалися у п’ятій.
Ці приклади доводять: інфраструктуру довіри та нові правила взаємодії потрібно вирощувати вже зараз, попри колосальний тиск обставин. Намагання відкласти розбудову інституційних середовищ «на після перемоги» – це небезпечна ілюзія, яка ігнорує внутрішню логіку великих потрясінь.
Бойн і Гарт попереджали й про інше: під час кризи системи не перебудовуються автоматично. Навпаки – вони схильні відтворювати себе, бо саме так працює логіка виживання. Якщо Україна чекатиме завершення війни, щоб почати будувати інституції й середовища, вона ризикує втратити найцінніший ресурс – час, у який ці зв'язки ще формуються.
Україна вже довела, що здатна ефективно діяти в кризі. Наступне та складніше випробування полягає в іншому: чи зможемо ми перейти від країни сильних одинаків до країни сильних середовищ. Від політики імен – до політики правил. Від героїзму епізоду – до стійкості системи. Бо герої потрібні завжди. Але сильна держава – це та, що дає їм простір для системної роботи, яка залишається і після них.