Вибираючи між свободою та безпекою: ліберальний кіберпорядок США

Але документ також розкриває велику стратегію адміністрації. У підході президента Джо Байдена до національної безпеки завжди поєднувалися ліберальні ідеали та реалістична стриманість. Він просуває демократію та заявляє про свою підтримку міжнародних інституцій, але має великий досвід протистояння закликам до воєнних дій. Інстинкти Байдена в усій повноті виявилися в Україні. Президент описує війну як зіткнення демократії та авторитаризму, від якого залежить доля Заходу, проте водночас відмовився надсилати американські війська на боротьбу з російськими загарбниками, а військову допомогу підбирає так, щоб не провокувати ескалацію з боку Росії.

Фокус переклав новий текст Джошуа Ровнера, присвячений питанню кібербезпеки США.

Підхід адміністрації до кіберпростору інший. Це безмежний лібералізм. Стратегія Білого дому розглядає кіберпростір як місце для ідеологічної конкуренції між великими державами. США та їхні демократичні союзники борються за збереження вільного інтернету й "кіберекосистеми", яка заохочує вільну торгівлю та захищає права людини. Росія та Китай, навпаки, виборюють руйнування цієї системи, замінюючи ліберальні норми концепцією кіберсуверенітету, яка виправдовує політичне придушення всередині країни та політичні маніпуляції за кордоном.

Байден вітає цю боротьбу. Він не виявляє схильності до стримування американської кіберсили для ліберальних ідеалів. Його стратегія не зупиняється на стримуванні — слові, що ніде не зустрічається в документі. Не виявляється в ньому й занепокоєння щодо ескалації — цей термін також відсутній. Стриманість у застосуванні військових засобів, що характеризує політичні ідеали Білого дому, не стосується кіберпростору. Президент — реаліст у реальному світі, але поборник лібералізму в інтернеті.

Ліберальні ідеали й американська велика стратегія

Велика стратегія — це теорія безпеки, логічна історія про те, як держави використовують інструменти національної сили для забезпечення своєї безпеки. Учені давно описали значення військових засобів, але розвідка, економіка й дипломатичні інструменти також можуть відігравати важливу роль. Крім того, на практиці великі стратегії повинні приділяти увагу союзникам за кордоном, політиці всередині країни, наявним ресурсам, технологіям та географії. Ці фактори можуть розширювати чи обмежувати вибір для політиків.

Держави можуть вибирати з багатьох великих стратегій. Для поточних дискусій у США найважливіші дві з них: стриманість і ліберальний інтернаціоналізм. Стриманість виходить із передумови, що Сполучені Штати в силу історії та географії перебувають у дивовижній безпеці. Вони користуються природним захистом двох океанів і мають у своєму розпорядженні величезні природні ресурси. Протягом двох століть вони не стикалися із серйозним супротивником у західній півкулі. З цих причин Сполучені Штати не повинні витрачати величезні кошти на оборону або проводити ризиковані воєнні кампанії. Провокаційні дії не потрібні та небезпечні.

Стриманість розглядає міжнародну політику як історію про силу, а не про ідеї, та не зациклюється на типі режиму чи ідеологічних відмінностях між різними державами. Ба більше, вона скептично ставиться до аргументів, які пов'язують національну безпеку з ідеологічними нематеріальними чинниками. Стриманість також припускає, що міжнародні ринки значною мірою самодостатні та не потребують керівництва й захисту з боку Америки чи будь-якої іншої держави. Корпорації вестимуть міжнародну торгівлю просто тому, що їх приваблює прибуток, і самі платитимуть за ведення бізнесу за кордоном.

Ліберальна велика стратегія ґрунтується на інших припущеннях про світову політику. Перше полягає в тому, що поширення ліберальних цінностей, особливо демократії та вільної торгівлі, принесе користь національній безпеці. Згідно з цією логікою, демократії не воюють із іншими демократіями, тому поширення демократії знижує ризик конфлікту. Аналогічно, у держав, що торгують між собою, менше причин воювати одна з одною, тому що економічні наслідки будуть катастрофічними. Світ торгових демократій став би світом миру, тому Сполучені Штати мають прагнути зробити цей світ реальністю.

Ліберальний інтернаціоналізм вірить у торгівлю, але самодостатність комерційних ринків є досить сумнівною. Держави повинні підтримувати обмін товарами, забезпечуючи військовий захист міжнародної торгівлі. Сильні держави можуть упоратися з піратами, які крадуть вантажі, а також із режимами-ізгоями, які вимагають непомірної плати за прохід через свою територію та відвідування іноземних портів. Багаті держави можуть підтримати міжнародну економіку, виступаючи як кредитор останньої інстанції та ухвалюючи закони, що гарантують, що фірми виконуватимуть свої зобов'язання. За відсутності державного втручання міжнародна торгівля стане нестабільною.

Інститути також необхідні для координації дій держави та заохочення співпраці. Міжнародні інститути забезпечують форуми для координації, вирішення суперечок і обміну досвідом. Вони є інкубатором норм і знижують транзакційні витрати. Виходить сприятливе замкнене коло: держави приєднуються до організацій для вирішення практичних проблем і залишаються в них, коли виявляють матеріальні та нормативні вигоди. Інститути й організації живуть довше, ніж політичні умови, що їх породили, оскільки їхні члени усвідомлюють цінність їх збереження та витрати виходу з організацій. Вони забезпечують порядок і передбачуваність, а також сприяють формуванню колективних норм. Міжнародний порядок, який підтримують сильні інститути, залишається процвітаючим і спокійним.

Для ліберальних інтернаціоналістів співробітництво необхідне, тому що "безпека неподільна". Загрози однієї з країн, як правило, поширюються зовні, наражаючи на ризик усіх. Оскільки держави стають усе взаємозалежнішими, вони також стають уразливішими перед небезпеками. У результаті виходить, що держави не можуть убезпечитися, заплющуючи очі на нещастя інших. Сучасна міжнародна політика не дозволяє державам убезпечуватися, ховаючи голову в пісок і сподіваючись, що їх лихо не наздожене.

Америка онлайн

Постулати ліберального інтернаціоналізму повною мірою проявляються в Національній стратегії кібербезпеки. Ґрунтуючись на попередніх зусиллях щодо об'єднання країн-однодумців у спільній справі, вона представляє "демократичне бачення відкритого, вільного, глобального, взаємодіючого, надійного та безпечного цифрового майбутнього". З погляду адміністрації, кібербезпека необхідна для зміцнення глобальної демократії, оскільки безпечний інтернет є основою свободи слова за межами держав. Хоча демократичні країни виграють від відкритого обміну думками, Білий дім попереджає, що неліберальні режими прагнуть придушити вільний потік ідей і використовувати інтернет для репресій та політичних маніпуляцій. Стратегія описує конкуренцію в кіберпросторі в маніхейських термінах, як боротьбу демократій проти "автократичних держав із ревізіоністськими намірами", чия "безрозсудна зневага" до ліберальних норм є явною загрозою національній безпеці.

Стратегія неодноразово наголошує на важливості захисту цифрової торгівлі, яку вона описує як ще один елемент широких зусиль щодо протидії авторитаризму. Документ розглядає кібербезпеку й торгівлю як взаємодоповнювальні елементи. Поліпшення шифрування, наприклад, захистить торгівлю, даючи комерційним структурам привід співпрацювати з урядом. Така співпраця є ключем до інтернету майбутнього, де безпека та процвітання йдуть пліч-о-пліч.

Проте тісніший зв'язок між державними та приватними зусиллями в галузі кібербезпеки говорить про те, що вільного ринку недостатньо. Дійсно, адміністрація стверджує, що ринкові сили більше не стимулюють приватні фірми інвестувати в кібербезпеку, особливо в розробку програмного забезпечення. Недорогі та високошвидкісні рішення привабливі як для покупців, так і для продавців, що створює екосистему кіберпростору з численними вразливостями безпеки. Для виправлення цього безладу потрібна програма зі "стимулювання довгострокових інвестицій у безпеку, стійкість і перспективні нові технології", і стратегія містить сильні формулювання про те, що приватний сектор повинен звітувати про свої дії за допомогою нових нормативних актів. Усе це відповідає ліберальній інтернаціоналістській великій стратегії, яка ґрунтується на ідеї, що торгівля життєво важлива, але ринки потребують керівництва та захисту.

Адміністрація розширює ідею співробітництва, включаючи партнерство з іноземними державами під егідою міжнародних інститутів, використовуючи мову, добре знайому ліберальним теоретикам. Вона спирається на десятиліття роботи в ООН на розробкою норм, що визначають управління інтернетом і встановлюють межі прийнятної поведінки в кіберпросторі. Але у своїй кампанії з визначення місця кібербезпеки в павутинні міжнародних інститутів, що перетинаються, адміністрація йде ще далі. У документі обговорюється низка формальних і неформальних інститутів, які створять "світ, де відповідальна поведінка держави в кіберпросторі очікується та винагороджується, а безвідповідальна поведінка веде до ізоляції і дорого обходиться".

До речі, ця мова разюче нагадує британського дипломата Шона Ріордана, який стверджує, що дипломатія в кіберпросторі спрямована на "зниження напруженості й переговори про норми поведінки, що створюють обмеження для держав, які, бажаючи здаватися доброчесними членами міжнародного співтовариства, самі накладають обмеження на свою поведінку в кіберпросторі". Я підозрюю, що це не випадково. Навпаки, подібні конструкції відображають віру дипломатів в силу інститутів для формування стимулів, засновану на уявленні про те, що держави розуміють переваги інституційного співробітництва та не хочуть залишатися осторонь.

Прагнення залучення також свідчить про віру в те, що безпека в кіберпросторі неподільна навіть більшою мірою, ніж у фізичному світі. Глобальний інтернет взаємозалежний за своєю природою — це мережа мереж, яка існує лише завдяки добровільній співпраці. Відкриті канали зв'язку створюють чудову платформу для обміну даними, але існує небезпека, що кібератаки проти однієї держави зрештою завдадуть шкоди іншим. На думку Білого дому, нещодавня історія наголошує на цій проблемі:

"Інтернет продовжує поєднувати індивідуумів, підприємства, спільноти й країни на спільних платформах, які забезпечують масштабні бізнес-рішення та міжнародний обмін. Але цей прискорений глобальний взаємозв'язок також створює ризики. Атака на одну організацію, сектор або державу може швидко перекинутися на інші сектори та регіони, як це сталося під час російської кібератаки "NotPetya" на Україну у 2017 році, яка поширилася Європою, Азією та Америкою, завдавши збитків на мільярди доларів. Потенційна вартість подібних атак тільки зростатиме в міру посилення взаємозалежності".

Крім того, конкретний вплив шкідливих програм іноді важко передбачити, що створює додаткову невизначеність щодо системних наслідків у цифровій сфері. Шкідливе програмне забезпечення може поширюватися на непередбачені цілі, завдаючи непередбаченої шкоди. Адміністрація сприймає все це як доказ того, що вразливість у будь-якому місці — це відсутність безпеки усюди, і прагне швидко усунути загрози, не дозволяючи їм зростати й метастазувати. На її думку, немає альтернатив для щоденної координації дій держав під егідою міжнародних інститутів. Від цього залежить безпека демократій, що вільно торгують.

Вимірювання результатів

Адміністрація обіцяє виміряти результати своєї стратегії. Ця обіцянка похвальна, хоча процес буде важким. Організації не об'єктивні щодо своєї роботи, і бюрократи вважають "самооцінку організації" протиріччям у термінах. Тим не менш, адміністрація обіцяє оцінювати стратегію кібербезпеки в щорічних звітах Національного кібердиректора та через аналіз викладених уроків, який проводить Рада з огляду кібербезпеки. Більшість процесу оцінки буде зосереджена на співробітництві державного та приватного секторів, враховуючи його роль у документі й інтенсивність дискусій про регулювання. Але адміністрація має також оцінити ширші результати своєї ліберальної великої стратегії в кіберпросторі.

У фізичному світі Байден балансує між своїми ліберальними уподобаннями та побоюваннями щодо ескалації. Зіткнувшись із реальністю війни, він швидше готовий відкласти вбік ідеологію, ніж ризикувати новими конфліктами. У кіберпросторі, навпаки, президент проголосив недвозначний і нестриманий підхід. У стратегії Білого дому вітається прихильність Міністерства оборони ідеї "активного захисту" — наполегливого підходу, що базується на уявленні, що найкращий спосіб підвищити кібербезпеку — це усунути загрози якомога ближче до місця їх виникнення. Прихильники активного захисту впевнені, що вони можуть діяти агресивно, не провокуючи дилему безпеки. Президент, схоже, поділяє їхню впевненість.

Чим пояснюється різниця між активністю Байдена в кіберпросторі та його стриманістю в реальному світі? Можливо, чиновники адміністрації згодні з академічними дослідженнями, які показують, що люди й держави терпиміші до кіберпросторових операцій, ніж до застосування насильства. Можливо, їх переконали докази, що боротьба за байти не веде до такого загострення, як боротьба за територію. А може, їх просто заспокоюють собаки, які не гавкають. Роки інтенсивного протистояння в кіберпросторі не призвели до катастрофи. Крім того, є деякі свідчення, що операції в кіберпросторі розрядили кризи, а не спричинили їх.

Маючи цей оптимістичний погляд, адміністрація планує агресивно ліберальну інтернаціоналістську велику стратегію в кіберпросторі. Вона інвестуватиме в цифрову торгівлю й управління інтернетом, а також допомагатиме іншим демократичним країнам захищатися від атак. Її мета — інтернет, який "залишається відкритим, вільним, глобальним, сумісним, надійним і безпечним, що спирається на універсальні цінності, поважає права людини й основні свободи. Цифровий зв'язок має стати інструментом, який піднімає та розширює можливості людей усюди, а не використовуватися для репресій і примусу".

Неясно, як адміністрація оцінюватиме прогрес у досягненні цих високих цілей, але тут можна вжити кількох заходів. Прості кількісні оцінки можуть включати відстеження великих операцій у кіберпросторі у відношенні до обсягу онлайн-комунікацій. Стратегія адміністрації виділяє кілька ключових проблем: віруси-здирники, атаки на інфраструктуру й операції впливу. Всі ці проблеми з часом мають зійти нанівець, оскільки противники усвідомлюють, що їхні спроби, швидше за все, не увінчаються успіхом. Адміністрація вважає, що скоординована оборона ліберальних держав, міжнародних інститутів і партнерів із приватного сектору зробить очевидною марність операцій у кіберпросторі. Інформація з відкритих джерел може допомогти перевірити це твердження практично. Секретна розвідка тим часом може шукати докази, що противники втрачають упевненість.

Успіх має призвести до готовності все більшої кількості людей і фірм взаємодіяти в інтернеті. Віра у відкритий і безпечний інтернет має сприяти активнішій участі. Дані про використання та громадські опитування також можуть свідчити про успіх ліберального підходу, хоча такі докази не є вирішальними з огляду на безліч інших факторів, що впливають на особистий і організаційний вибір. Однак, як мінімум, ми повинні бачити широкий ентузіазм серед користувачів у спільноті ліберальних держав і віру в безпеку базової технології, яку вони використовують.

Інші заходи можуть бути зосереджені на часі реагування після порушення безпеки. Глибока інституційна координація повинна полегшити усунення загроз одразу після їх виявлення; прискорити спільні операції правоохоронних органів, що призведе до значно швидших арештів і обвинувальних висновків; і скоротити час на відновлення працездатності постраждалих систем і машин.

Політичні заходи дещо менш відчутні, але не менш важливі. Держави з часом почнуть спокійніше ставитися до гармонізації регулювання, навіть якщо вони не відчувають щодо цього ентузіазму. Крім того, держави повинні вітати політичні дискусії в інтернеті й протистояти прагненню цензурувати теми, що викликають розбіжності. Справді, якщо ліберальна велика стратегія є успішною, то кампанії іноземного впливу з часом мають стати менш частими та значними. Держави перестануть турбуватися про тролів у соціальних мережах, адже закордонні супротивники втратить впевненість у цінності таких втручань.

Як адміністрація дізнається, що вона зазнає невдачі? Найпростіший метод — шукати спростування вищезазначених показників. Наприклад, якщо ліберальний підхід не працює, ми повинні побачити зниження активності в кіберпросторі у відношенні до чисельності населення. Люди, які не впевнені в безпеці домена, користуватимуться ним рідше. Вони будуть менш охоче брати участь у політичних дискусіях, ділитися фінансовою інформацією з продавцями або брати участь в інших заходах. Держави чинитимуть опір гармонізації регулювання, і співпраця стане поверховою. Фірми також скоротять свою присутність в інтернеті й повернуться до старих методів ведення бізнесу, жертвуючи ефективністю заради надійності.

На увагу заслуговує і ще одна проблема. Адміністрація вважає, що допомога іноземним партнерам призведе до покращення їхніх можливостей, підвищивши кібербезпеку для всіх. Поглиблення зв'язків включатиме обмін інформацією про загрози й технології, а також співпрацю в спільних заходах правоохоронних органів. У деяких випадках це вимагає виконання прохань про підтримку партнерів після наступальної операції в кіберпросторі. "Тісна співпраця з постраждалим союзником або партнером демонструє солідарність перед діянням противника, прискоривши викриття контрнормативної поведінки з боку однієї чи іншої держави та застосування санкцій".

Однак, попри ці переваги, адміністрація не обіцяє відповідати на подібні запити. Натомість вона обіцяє "розробити політику для визначення того, коли надання такої підтримки відповідає національним інтересам". Стратегія припускає, що за умовчанням відповіддю буде "так", але адміністрація залишила собі деяку свободу маневру. Можливо, чиновники побоюються, що іноземні партнери передаватимуть свої повноваження щодо забезпечення кібербезпеки Сполученим Штатам замість створення власного потенціалу. Якщо це так, то з'являється ще один спосіб виміру успіху або невдачі підходу адміністрації до допомоги за кордоном. Ретельне розслідування дозволить оцінити, чи країна-об'єкт серйозно вживала заходів щодо забезпечення власної кібербезпеки в період, що передував злому та чи робила вона серйозні зусилля в наступний період. Ствердні висновки підтримають підхід адміністрації.

Можливість вимірювання результатів дуже важлива, і адміністрація заслуговує на похвалу за те, що висунула аргументи на користь самооцінювання. Не менш важливою є й готовність шукати ознаки невдач. Адміністрація робить велику ставку на ліберальну стратегію в кіберпросторі. Ми повинні знати, чи ця ставка зіграє.

Про автора

Джошуа Ровнер — доцент Школи міжнародної служби Американського університету.