Путін і бомба: чому Заходу не вилікувати Росію від ядерної лихоманки

У червні 2023 року в російському експертному співтоваристві розгорнулася публічна дискусія щодо доцільності попереджувального застосування ядерної зброї. Дискусія відбувалася на тлі контрнаступу України і свідчила про страх, що Росія може програти війну – якщо не найближчим часом, то пізніше. Порівняно з попередніми внутрішньоросійськими дискусіями обговорення застосування ядерної зброї якісно змінилося: окремі учасники прямо загравали з ядерними ударами по європейських країнах, висловлюючи водночас упевненість у тому, що США не вдадуться до дій у відповідь. Хоча більшість учасників дискусії висловилися проти випереджувального застосування ядерної зброї, простежується розчарування в зниженні ефективності словесного "брязкання зброєю" і настійний запит на відновлення репутації Росії у сфері ядерного примусу.

Фокус переклав статтю Ханни Нотте про те, чому Захід не зможе "вилікувати" РФ від ядерних загроз.

Ядерні рефлексії особливо бентежать у світлі "відомого невідомого": порогу застосування ядерної зброї Володимиром Путіним. Думка Путіна значуща, оскільки саме він зрештою ухвалює рішення про застосування ядерної зброї. Путін завжди розглядав ядерну зброю як засіб стримування, але водночас виступав за створення ядерних систем, призначених для регіонального ведення бойових дій, неодноразово згадував бомбардування США Хіросіми і Нагасакі як "прецедент" і прикрашав свої висловлювання на ядерну тему месіанським підтекстом. Ті, хто шукає в декларативній політиці Росії чітких вказівок на обставини, здатні спричинити застосування ядерної зброї, не знайдуть у ній заспокійливої впевненості, оскільки вона покликана стримувати навмисною двозначністю.

Тож західні спостерігачі мають прийняти незручну реальність: доки Росія воює проти України, а США та Європа підтримують Україну в її обороні, ліків від російської "ядерної лихоманки" не буде – і ризик ядерної війни збережеться. Посилена робота Росії з нагнітання страху за допомогою ядерних сигналів також повністю відповідає відточеній десятиліттями стратегії стримування. У кращому разі західні країни можуть сподіватися на зниження температури і намагатися переконливо стримувати Росію від подолання ядерного порога. У гіршому випадку американським і європейським лідерам доведеться замислитися, як реагувати на застосування ядерної зброї, і про всі наслідки такого рішення.

"Карагановські дебати"

Приводом для нещодавньої російської дискусії послужила стаття відомого інтелектуала Сергія Караганова. У статті "Важке, але необхідне рішення" Караганов стверджував, що якщо США і Європа не припинять підтримку України, то Москва в кінцевому підсумку буде змушена вдатися до превентивного застосування ядерної зброї проти західних країн. Він визнав, що застосування "зброї Бога" призведе до "серйозних духовних втрат" для його країни, а незахідні друзі Росії – передусім Китай та Індія – спочатку відчуватимуть огиду. Але оскільки "переможців не судять", то в кінцевому підсумку Росію пробачать за порушення ядерного табу вісімдесятирічної давності.

Хоча Караганов, ймовірно, розраховував схвилювати західну аудиторію, ажіотаж, викликаний його статтею, був переважно внутрішнім. Інший відомий експерт Дмитро Тренін частково став на бік Караганова. Хоча він не став закликати до нанесення ядерних ударів по Європі і не так зверхньо, як Караганов, поставився до ризиків ескалації внаслідок таких ударів, Тренін вторив Караганову, висловлюючи жаль з приводу втрати страху перед ядерною війною в США і Європі. Він закликав російське керівництво зарядити "ядерну кулю" в "барабан револьвера", закликаючи подавати ядерні сигнали на ділі, а не тільки на словах.

Інші учасники дискусії заперечили йому. Іван Тимофєєв закликав Росію зберегти високу планку застосування ядерної зброї, а Ілля Фабричников вимагав "демонстративної стриманості" щодо Заходу. Федір Лук'янов, відомий головний редактор журналу "Россия в глобальной политике", стверджував, що "протверезити Захід ядерною бомбою не вдасться". Група вчених з московського Інституту світової економіки і міжнародних відносин виступила в щоденній російській газеті "Коммерсантъ" зі статтею, в якій поставила під сумнів доцільність обмеженого застосування ядерної зброї для запобігання подальшій ескалації і вирішення "стратегічних проблем". Завершив дискусію сам Караганов, опублікувавши другу, більш жорстку статтю, в якій запропонував конкретні рекомендації щодо просування сходами ядерної ескалації. Ця концепція вперше висунута американським фізиком Германом Каном і описує ескалацію між супротивниками, починаючи з кризи і закінчуючи стратегічною ядерною війною.

Жвавий обмін думками збігся з посиленням нав'язливої ідеї, поділюваної як російськими політиками, так і пропагандистами, про те, що США і Європа нібито прагнуть завдати Росії "стратегічної поразки". Страх – яким би абсурдним він не здавався американській і європейській аудиторії – полягає в тому, що США і Європа прагнуть "розчленувати" країну і знищити її як незалежне утворення. Ця нав'язлива ідея в поєднанні з контрнаступом України пояснює "карагановські дебати" як симптом ширшого занепокоєння російської правлячої еліти з приводу перебігу війни.

Дискусія на таку похмуру тему заслуговує на схвалення, особливо з огляду на політичну обстановку, в якій вона проходить. У Росії воєнного часу залишатися поза хором прихильників війни просто шкідливо для кар'єри і життя. Те, що багато російських учених публічно виступають за стриманість у ядерній сфері, вже добре. Водночас деякі російські експерти приватно називають Караганова маргіналом або, що ще гірше, людиною, яка втратила зв'язок із реальністю. Така обстановка передбачає, що ядерні скептики залишаються більш авторитетною стороною дискусії. Однак навіть критики Караганова згадують, що в Росії відбувається тривожна нормалізація ядерного озброєння. Вони визнають, що дискусії про застосування ядерної зброї стали більш поширеними і прийнятними. Невимушені розмови про ядерну зброю вийшли за межі стратегічного співтовариства і стали надбанням основних засобів масової інформації та суспільного дискурсу, який деякі вчені називають новою ядерною нормою або ядерною лихоманкою Росії. Наприкінці червня лауреат Нобелівської премії миру Дмитро Муратов порівняв висвітлення застосування ядерної зброї на російському телебаченні з "рекламою собачого корму", зазначивши, що тільки за останні два тижні ця зброя згадувалася 200 разів.

Але що, власне, нового?

Самі аргументи, наведені Карагановим (і певною мірою Треніним), не нові. Минулого року Тренін уже стверджував, що в США і Європі необхідно відродити страх перед ядерною війною, а Караганов привітав те, що Росія нарешті, нехай і з запізненням, переходить на новий рівень ескалації. Їхні аргументи також узгоджуються з давніми елементами російської ядерної доктрини і декларативної політики. Як писали на цьому сайті Майкл Кофман і Аня Фінк, російське стратегічне стримування, що застосовується у воєнний час для "управління ескалацією", метою якого може бути припинення бойових дій на прийнятних для Москви умовах, передбачає активне використання "ядерних сигналів" для нагнітання страху. Російське стратегічне стримування, на думку Кофмана і Фінк, має цілісний характер, оскільки, крім політичних, військових і дипломатичних засобів, містить "інформаційні заходи" (включно з брязканням зброєю) у циклічному процесі, що враховує реакцію противника.

Проте нещодавній обмін думками між експертами заслуговує на увагу з кількох причин. По-перше, якщо західні експерти вже давно задаються питанням про можливість застосування Росією ядерної зброї проти України, то в дискусії з Карагановим йшлося виключно про удари Росії по країнах НАТО. Ба більше, Караганов натякав саме на Польщу і країни Балтії як на об'єкти попереджувального застосування ядерної зброї, а не на ядерні удари у відповідь на можливу пряму агресію США і Європи проти Росії. При цьому він досить упевнено стверджував, що Росія може завдати таких ударів без ризику ядерної відповіді з боку США. Російські військові стратеги ніколи не скидали з рахунків можливість попереджувального застосування ядерної зброї як такої і не вважали, що таке застосування неминуче призведе до неконтрольованої ескалації. Але, на відміну від Караганова, вони також не списують ризики ядерної ескалації на безрозсудний оптимізм. Саме в дусі здорового усвідомлення ризиків російський вчений Олексій Арбатов, вклинюючись у нещодавню дискусію, глузливо запропонував Караганову "поділитися своїм секретом [зниження ризиків ядерної ескалації] з [російським] Генштабом, який намагається вирішити цю проблему вже багато десятиліть".

Відновлення репутації Росії в галузі ядерного примусу

Карагановські дебати примітні ще й тим, що деякі їхні учасники закликали російське керівництво активніше освоювати проміжні щаблі на сходах ескалації. Прихильники такої ескалації, ймовірно, визнають, що словесне брязкання зброєю з боку Росії, спрямоване на стримування прямого вступу НАТО у війну в Україні та на сповільнення або запобігання військової підтримки України з боку Заходу, здається менш загрозливим, ніж на початку війни.

Росія вже перейшла від слів до справи. Вона продовжує розгортання ядерної зброї малої дальності в Білорусі та призупинила свою участь у новому Договорі СНО. Надалі Караганов, який нарахував два десятки кроків, які Росія може зробити на сходах ескалації, виступає, зокрема, за передислокацію ракет. Цілком можливо, що Росія може провести ядерне випробування, — вона натякнула на таку можливість у лютому. Інші пишуть, що її військові, можливо, також розглядають нові способи маніпулювання рівнями бойової готовності або інші стратегічні жести. Подібні заходи, знову ж таки, вписуються в наявну російську доктрину, яка передбачає наявність широкого арсеналу "попереджувальних заходів" і "демонстративних дій" для стримування шляхом нагнітання страху і управління ескалацією. У світлі наявних у Росії побоювань, що війна в Україні може не завершитися на прийнятних для Москви умовах, заклики вдатися до таких заходів не повинні викликати подиву.

Що думає Путін?

У той час як російські військові можуть експериментувати з різними формами "нагнітання страху", саме президент зрештою ухвалює рішення про застосування крайнього заходу – ядерної зброї. Якщо проаналізувати його висловлювання за останні роки, то можна зробити висновок, що Путін завжди розглядав ядерну зброю як інструмент стратегічного стримування, а не як засіб ведення бойових дій. Його заяви про те, що "неможливо" розглядати ядерну зброю "як чинник будь-якої потенційної агресії, тому що це… напевно означатиме кінець нашої цивілізації", свідчать про здоровий скептицизм щодо ідеї обмеженого застосування ядерної зброї за Карагановим.

При цьому Путін також керує програмами модернізації ядерної зброї, орієнтованими на створення широкого спектра ядерних озброєнь, придатних не тільки для стримування, а й для ведення бойових дій у регіонах. Він демонструє стурбованість американським прецедентом, неодноразово вказуючи на те, що саме США першими застосували ядерну зброю в Хіросімі та Нагасакі. Ця згадка бентежить, оскільки Путін, схоже, одержимий прецедентами з боку США. Путін переконаний, що Росія має право наслідувати будь-які аспекти поведінки США в минулому: якщо США можуть перекидати ядерну зброю на територію європейських союзників, то Росія може робити те ж саме в Білорусі. Якщо США можуть вийти з ядерних угод, то і Росія може це зробити. Не меншу тривогу викликають месіанські нотки в деяких висловлюваннях Путіна з ядерної тематики. У 2018 році він заявив, що Росія буде змушена захищатися всіма доступними засобами, якщо на карту буде поставлено саме її існування. На закінчення він запитав: "Навіщо нам світ без Росії?". В іншій заяві Путін стверджував, що в разі ядерної війни росіяни "потраплять у рай".

З огляду на неоднозначність поглядів "першої особи" Росії на застосування ядерної зброї, західним спостерігачам залишається тільки розмірковувати над декларативною політикою країни. Остання її редакція допускає застосування ядерної зброї за чотирьох умов, зокрема "коли під загрозою перебуває саме існування держави". Однак це поняття дає російському керівництву, яке цілком може ототожнювати виживання режиму з виживанням держави, значну свободу тлумачення, причому навмисно. Якщо ослаблення регулярних збройних сил Росії продовжиться, то цілком можливо, що зміститься і межа, що стане підставою для застосування ядерної зброї; більше того, можливо, Путін ще й сам не визначив цю межу.

Саме в цьому контексті ядерні наслідки невдалого заколоту під керівництвом Євгена Пригожина виглядають найбільш зловісними. Як зазначають кілька аналітиків, добре знайомих із 12-м Головним управлінням – основною військовою організацією, що відповідає за ядерні боєприпаси, – імовірність того, що "Вагнер" зможе захопити ядерну зброю, а тим паче застосувати її, вкрай мала. Але якщо заколот Пригожина свідчить про крихкість російської держави, то наслідки для шляхів ядерної ескалації в Росії могли б бути нетривіальними. Що якби "Вагнер" пішов на зближення з Москвою, а кінцева мета Пригожина залишалася б неясною? Що якби в Кремлі почалася паніка? А якби в цій ситуації виникло побоювання, що західні держави скористаються ситуацією або що російські фронти в Україні впадуть? Побоювався б Путін або його найближчі радники, що "саме існування держави" опиниться під загрозою? Добре, що під час заколоту Сполучені Штати, за наявними відомостями, спілкувалися з Кремлем і підтвердили, що Вашингтон не має жодного стосунку до дій Пригожина. Проте майбутні реальні й уявні прояви вразливості в серці російської держави можуть призвести до раптових сплесків ядерної лихоманки, що підвищує важливість ретельної кризової комунікації як негайної протиотрути.

Від російської ядерної лихоманки немає зовнішніх ліків

Поки Росія веде війну проти України і поки Захід підтримує Україну в її протистоянні, Захід не зможе вилікувати Росію від ядерної лихоманки. Оскільки російське керівництво переконалося в тому, що перемога в Україні є для путінського режиму питанням життя і смерті, то одних лише повідомлень – роз'яснень, що "стратегічна поразка" Росії означає лише її вихід з України, але не її розчленування, – навряд чи буде досить, щоб вгамувати ядерний запал Росії.

США і Європа можуть зробити кроки, щоб знизити температуру, але не вилікувати лихоманку. З огляду на впевненість Караганова в тому, що незахідні країни врешті-решт вибачать Росії застосування ядерної зброї, Сполучені Штати повинні продовжувати чинити тиск на Пекін, Делі та інші столиці з тим, щоб вони у своїх відносинах з Москвою зміцнювали ядерне табу. Відрадно, що китайський лідер Сі Цзіньпін, перебуваючи в березні в Москві, за повідомленнями, особисто застеріг Путіна від застосування ядерної зброї. Водночас НАТО слід зосередитися на зниженні стратегічних ризиків у відносинах з Росією, роблячи односторонні кроки, що знижують ризик ядерної війни без шкоди для оборони і стримування союзників. Найголовніше – адміністрація США повинна позбавити російське керівництво невиправданої гордині щодо його здатності контролювати наслідки "обмеженого" застосування ядерної зброї. Стримування має як ядерний, так і конвенційний вимір. Відповідно до Огляду ядерної політики 2022 року, роль ядерних сил США полягає у стримуванні як великомасштабних, так і обмежених ядерних атак як на американську територію, так і на територію союзників і партнерів. За слідами карагановських дебатів газета Financial Times повідомила, що США, Велика Британія і Франція поінформували Путіна про те, що в разі застосування Росією ядерної зброї вони нападуть на Росію за допомогою конвенційних засобів. Однак навіть якщо Росія відповідатиме тільки конвенційними засобами на перше застосування ядерної зброї, вона повинна розуміти, що ризики ескалації будуть надмірними з огляду на ядерні арсенали, які підкріплюють конвенційні засоби НАТО в міру просування обох сторін по сходах ескалації.

Проте подібні заходи навряд чи допоможуть вилікувати Росію від ядерної лихоманки, якщо не буде знайдено більш фундаментального рішення її конфронтації із Заходом з приводу України. Західним суспільствам, ймовірно, ще довго доведеться жити з періодичними сплесками ядерних сигналів. Ці сплески не слід ані скидати з рахунків як "блеф", ані вважати свідченням того, що Росія найближчим часом вдасться до ядерної зброї. Радше, ядерні сигнали завжди потрібно буде розглядати в контексті того, як Москва в кожен конкретний момент часу оцінює динаміку української війни і, відповідно, вимоги до стримування від час війни та управління ескалацією. Аби отримати такі точні дані західним оборонним відомствам доведеться неабияк попрацювати.

Про автора

Ханна Нотте – докторка наук, старша наукова співробітниця Віденського центру з роззброєння і нерозповсюдження і старша гостьова наукова співробітниця програми "Європа, Росія і Євразія" Центру стратегічних і міжнародних досліджень. Її робота присвячена питанням контролю над озброєннями та безпеки, пов'язаним із Росією, Близьким Сходом, їхнім перетином і наслідками для політики США та Європи. Має докторський ступінь і ступінь магістра філософії в галузі міжнародних відносин Оксфордського університету та ступінь бакалавра соціальних і політичних наук Кембриджського університету.