Поширювати не можна знищувати: як швидкий запуск супутників зводить нанівець протисупутникові можливості

Стурбованість синдромом Кесслера — гіпотетичною подією, за якої знищення супутників призводить до утворення непроникного поля уламків, що блокують доступ до космосу, — викликала неприйняття протисупутникової зброї широкою громадськістю. Проте низка країн, насамперед Китайська Народна Республіка, продовжують активні дослідження, розробки та випробування бойових і небойових протисупутникових засобів. У результаті виникла свого роду міні-гонка озброєнь, коли геополітичні суперники поспішають створити наступальні протисупутникові засоби, а також оборонні заходи для боротьби з ними. Прийнято вважати, що протисупутникова зброя являє собою єдину небезпеку, оскільки існуючі правові рамки не в змозі протистояти цій гонці озброєнь.

Фокус переклав статтю Рітвіка Гупта і Ендрю В. Редді про те, як швидкий пуск супутників нівелює технології для боротьби з ними.

Але, можливо, це занадто песимістично. Є всі підстави вважати, що протисупутникова зброя ставатиме дедалі менш ефективною. Постійна еволюція і розширення можливостей систем оперативного запуску дасть змогу різко скоротити терміни заміни супутників, що вийшли з ладу. Це, своєю чергою, знизить ефект від успішних протисупутникових атак.

Рушійні сили інвестицій у протисупутникові системи часів холодної війни

Але, можливо, це занадто песимістично. Є всі підстави вважати, що протисупутникова зброя ставатиме дедалі менш ефективною. Постійна еволюція і розширення можливостей систем оперативного запуску дасть змогу різко скоротити терміни заміни супутників, що вийшли з ладу. Це, своєю чергою, знизить ефект від успішних протисупутникових атак.

В адміністраціях Джиммі Картера і Рональда Рейгана існував баланс голосів, які виступали як за, так і проти створення протисупутникового потенціалу. Поширення зброї в космосі розглядалося як небажаний для США результат, але дехто висловлював думку, що перевага в космосі необхідна для протидії радянській агресії, навіть якщо це вартуватиме нейтралітету космічної галузі. Президентські уподобання розділилися: Картер віддав перевагу обмеженню протисупутникової діяльності, а Рейган наполягав на посиленні наступальних дій у космосі. США вже були учасником Договору про космос 1967 року, підписаного також Радянським Союзом і Великою Британією, в якому було зроблено спробу обмежити мілітаризацію космосу. Усі сторони зобов'язалися не розміщувати на орбіті зброю і не виводити в космос зброю масового ураження, а також підтримувати відкриті наукові дослідження на основі співпраці. Важливо зазначити, що Договір про космос не передбачав заборони на протисупутникову зброю і будь-яку військову діяльність на орбіті Землі. У результаті американські та радянські випробування протисупутникової зброї тривають донині.

Стратегічна логіка протисупутникових атак

У минулому запуск навіть відносно простих супутників для отримання зображень і спостереження вимагав багаторічного напруженого планування і підготовки. У період холодної війни в США ідея космічного спостереження виникла в 1950-х роках у рамках програми CORONA і була реалізована запуском супутника Keyhole-1 1959 року. Аналогічним чином Радянський Союз 1956 року задумав ідею фоторозвідки з космосу як продовження програми "Супутник" і успішно реалізував її 1962 року за допомогою ракети "Зеніт-2". Необхідні для цього спеціальні знання і досвід були доступні лише окремим державним установам, таким як Національне розвідувальне управління США або Управління космічної розвідки Головного розвідувального управління. У США і Великій Британії ланцюжки поставок зводилися до невеликої кількості затверджених аерокосмічних підрядників. Оператори мали пройти тривалу підготовку, щоб підтримувати орбітальну динаміку і канали зв'язку. Не дивно, що зростання попиту в поєднанні зі штучним дефіцитом пропозиції в умовах регулювання призвело до збільшення витрат і прибутку для небагатьох постачальників аерокосмічного потенціалу. Консолідація ринку призвела до відсутності гнучкості, обмеження досліджень і розробок нових аерокосмічних технологій і зниження стійкості промисловості до нових загроз.

Створення орбітального потенціалу вимагає багатомільйонних інвестицій у дослідження, розробку, виробництво, підтримку та логістику. Після запуску супутники приносять щорічні витрати на підтримку, обслуговування та експлуатацію в розмірі мільйонів доларів. Протисупутникова зброя здатна в одну мить звести нанівець всі ці колосальні витрати ресурсів. Поповнення втрачених можливостей вимагало б від кількох місяців до кількох років планування, виробництва і підготовки до запуску — терміни, які в умовах війни або кризи є катастрофічними. Відновленим засобам також доведеться долати хмари сміття від своїх знищених попередників. Орбітальні площини і висоти діляться на кілька груп, таких як низька навколоземна, середня навколоземна і геостаціонарна орбіти, причому багато орбітальних площин і точок важкодоступні, а деякі мають набагато більшу цінність, ніж інші.

Це дає державам достатній стимул для використання протисупутникового потенціалу в умовах кризи. Багато можливостей воєнного часу залежать від адекватного функціонування орбітальних систем. Своєчасне розуміння того, коли і де будуть запущені ракети під час обміну ударами, вкрай важливе як для оборонної стратегії, так і для стратегії другого удару. Нині безліч супутників забезпечують стеження за ракетами і раннє попередження про них, а США та інші країни продовжують вкладати в них великі кошти. Ефективною протидією таким системам є протисупутникова зброя. У світі, де супутники не захищені, інвестиції в наступальні засоби ураження мають великий сенс.

Перспективи запуску у відповідь

Під "запуском у відповідь" розуміють можливість швидкого доставлення корисного навантаження в космос із мінімальним попереднім повідомленням або часом очікування. Порівняно з багаторічними термінами, які були нормою протягом останніх десятиліть, поява оперативного запуску стала переломним моментом для доступу в космос.

Як приклад можна навести поточну місію Artemis. Уперше про міжнародне партнерство цивільних космічних агентств зі спільного розроблення корисних навантажень і платформ для запуску було оголошено 2017 року. Запуск ракети-носія Artemis I, що використовує широко критиковану систему Space Launch System, відклали приблизно на чотири місяці, а відбувся він у 2022 році, через півдесятка років після початкового затвердження. Тим часом компанії SpaceX, Rocket Lab, Blue Origin та інші розробили ракети-носії та інфраструктуру, що дають змогу укладати контракти і виводити корисне навантаження протягом кількох місяців, а не років. Такі організації, як Космічні сили США і Відділ оборонних інновацій, інвестують у тактичні системи запуску, здатні вивести супутник на орбіту менш ніж за 24 години після отримання заявки на запуск. У відповідь на ці сигнали попиту оперативні запуски будуть тільки прискорюватися.

І США, і Китай визнають величезну стратегічну цінність оперативного запуску й активно інвестують у нього. У США Космічні сили, Агентство космічних розробок і ВПС виділили сотні мільйонів доларів за контрактами на підтримку систем оперативного запуску. Ці контракти охоплюють широкий спектр завдань — від розроблення ракет-носіїв до вдосконалення палива та нових механізмів запуску. Крім того, численні державні підприємства космічної та оборонної промисловості Китаю, як-от Китайська корпорація аерокосмічної науки і техніки, ведуть активну розробку нових ракет-носіїв, аби зрівнятися зі США в цій найважливішій галузі.

Запуск у відповідь докорінно змінює стратегічні розрахунки й аналіз витрат і вигод, що лежать в основі інвестицій у протисупутниковий потенціал. За можливості швидкого запуску замінного корисного навантаження впродовж кількох днів або тижнів, а не років, зникає більша частина асиметричних переваг, забезпечених протисупутниковою зброєю.

Крім того, надзвичайно зросла кількість сировини, компонентів і фахівців, необхідних для розробки, створення та експлуатації сучасних супутників, що забезпечують передачу зображень і зв'язок. Статус-кво часів "холодної війни", коли фахівці зі створення супутників перебували лише у США та Радянському Союзі, закінчився, про що свідчить виробництво оптичних лінз у Франції, розробка радіолокаційних решіток у Японії та супутників зв'язку в Австралії. Супутникове корисне навантаження комерційного класу легкодоступне і, за прогнозами, зростатиме в геометричній прогресії в найближчому майбутньому. Спеціалізовані знання, колись зосереджені в жменьці державних відомств, поширилися по всьому комерційному сектору і сьогодні доступні навіть приватним особам.

Якщо новий потенціал можна відновити за лічені дні, то успішний багатомільйонний протисупутниковий удар може і не призвести до істотного зниження космічних можливостей противника. Навіщо в таких умовах вкладати дорогоцінні ресурси в системи на кшталт "срібної кулі", які можна використати тільки один раз проти цілі, яку можна легко і швидко замінити?

Небезпека протисупутникової зброї, що зберігається

У сукупності з поширенням у світі можливостей оперативного запуску супутників підвищення стриманості та вибірковості щодо протисупутникових технологій відповідає потребам як економії, так і безпеки. За аналогією з концепцією випадання ядерних опадів, застосування руйнівної протисупутникової зброї призводить до утворення небезпечного орбітального сміття з довготривалими наслідками. Неконтрольоване утворення сміттєвих полів унаслідок кінетичних ударів ставить під загрозу всі космічні засоби і позбавляє доступу до цілих орбітальних площин на багато років вперед. Це завдає прямої шкоди дедалі ширшому цивільному, комерційному та гуманітарному використанню космосу всіма країнами. Дійсно, можливість виходу з-під контролю подій, що створює сміття, було визначено як одну з основних потенційних загроз ще наприкінці 1970-х років. Крім зовнішніх ефектів, навмисне створення хмар сміття загрожує і самопошкодженням — забрудненням орбітальних площин, необхідних самій атакуючій країні.

Останніми роками США неухильно розвивають свою стратегічну політику щодо протисупутникової зброї за багатьма напрямами. Помітно активізувалися дослідження, розроблення та випробування небойових засобів виведення з ладу або знищення супутників, що дають змогу уникнути утворення стійкого орбітального сміття. До них належать методи радіоелектронної боротьби, такі як глушіння і підміна сигналів, а також технології спрямованої енергії, наприклад, лазери і пучки частинок.

За останнє десятиліття США, Росія і Китай продемонстрували і взяли на озброєння різні протисупутникові системи спрямованої енергії. Зі свого боку, адміністрація Джозефа Байдена ввела мораторій на випробування руйнівних кінетичних протисупутникових кінетичних систем, але при цьому не стала повністю забороняти протисупутниковий потенціал загалом. Таке обережне розмежування політики свідчить про визнання того, що Америка сама вкладає значні кошти в передові небойові протисупутникові системи, а також про потенційну необхідність стримування.

Бар'єри на шляху запусків у відповідь

Теоретично відмова супротивників від технологій запусків у відповідь може зберегти асиметричну перевагу протисупутникової зброї. Однак на практиці такі великі суперники, як Китай і Росія, вже мають досить значний потенціал із запуску ракет-носіїв, незважаючи на експортний контроль. При цьому жорстке дотримання складних нормативних вимог, мабуть, більше шкодить конкурентоспроможності американської промисловості, ніж стримує поширення ключових технологій. У документі "Стан космічної промислової бази у 2020 році", підготовленому спільно Космічними силами США, Відділом оборонних інновацій та Дослідницькою лабораторією ВПС, як істотну перешкоду для інновацій американських космічних компаній названо дотримання складних режимів Міжнародного регламенту торгівлі зброєю та Положення про експортне регулювання.

Замість того, щоб надмірно покладатися на експортний контроль, ефективніший політичний підхід дав би змогу прискорити досягнення лідерства США в галузі оперативних запусків завдяки збільшенню фінансування і партнерства між державним і приватним секторами. Випередження конкурентів у сфері оперативного запуску дасть переваги як у сфері економіки, так і в галузі національної безпеки. Експортний контроль, як і раніше, відіграватиме певну роль, але він має бути збалансований із гнучкістю, що дає змогу стимулювати інновації в США.

Управління з контролю за оборонною торгівлею Держдепартаменту, що відповідає за дотримання політики експортного контролю, активно переглядає розділ Списку боєприпасів США, що регулює експорт космічної техніки (так звана категорія XV). Одночасно з цим управління звертається до зацікавлених сторін, щоб удосконалити правила і запобігти передачі критично важливого потенціалу конкурентам і водночас звести до мінімуму обмеження на комерційне зростання.

У космосі, як і в інших галузях, чіплятися за ілюзію збереження монополії на технології може бути контрпродуктивно в довгостроковій перспективі. У випадку з "нагальним" запуском необхідно робити акцент на створенні найбільш передових вітчизняних технологій, а не на жорсткому обмеженні глобального доступу.

Посередництво в конкуренції в космосі

Розробка космічних озброєнь неухильно триває. Однак розширення можливостей оперативного запуску має і позитивний бік, що полягає в зниженні загроз протисупутникових ударів, викликаних уламками. Забезпечуючи можливість швидкого відновлення виведених з ладу космічних засобів, оперативний запуск підштовхує держави до розроблення багаторазових небойових систем, які значною мірою дають змогу уникнути небезпечних наслідків синдрому Кесслера.

Зрозуміло, нормативно-правова політика, і насамперед Договір про космос, ще не встигла повною мірою відобразити ці технології і доктрини, що стрімко розвиваються. Баланс між забезпеченням економічного зростання і збереженням переваг національної безпеки в космосі залишатиметься непростим завданням. За прагматичного підходу і достатньої далекоглядності політики зможуть знайти рішення, які дадуть змогу людству отримувати вигоду з космічних рубежів, що відкриваються, пом'якшуючи при цьому найбільш руйнівні прояви неминучої конкуренції.

Про авторів

Рітвік Ґупта — аспірант Каліфорнійського університету Берклі з комп'ютерного зору в Лабораторії досліджень штучного інтелекту Берклі і науковий співробітник Лабораторії ризиків і безпеки Берклі. Він обіймає посаду заступника технічного директора з автономності в підрозділі оборонних інновацій. Викладені погляди не є офіційною позицією Міністерства оборони або уряду США.

Ендрю В. Редді — доцент-дослідник державної політики Школи державної політики імені Голдмана Каліфорнійського університету в Берклі, засновник і директор Лабораторії ризику та безпеки в Берклі.