Асиметрична війна. Як організувати сили опору в тилу ворога

Болісний наступ українських військ влітку 2023 року став страхітливим видовищем для нечисленних держав, які розробляють свої оборонні стратегії проти Росії або Китаю. Малі країни, які зазнали вторгнення противника, що чисельно переважає, просто не мають достатньої бойової потужності для перемоги в загальновійськовому бою. Щоб звести нанівець цю перевагу, державам із меншою кількістю зброї потрібні асиметричні варіанти стримування та захисту. Якщо стримування не спрацьовує, а оборона дає тріщину, залишається мало варіантів запобігти зміцненню контролю супротивника. Одним із іррегулярних варіантів, який дедалі частіше зустрічається в планах оборони малих держав, є так звані тилові сили.

Фокус переклав статтю Браяна Петіта про те, що робити з силами опору у ворожому тилу на війні.

Мета тилових сил очевидна з назви — це заздалегідь призначені оперативники, які планують залягти на дно, вижити й зрештою діяти в тилу противника, що наступає. Сили, що залишилися в тилу, можуть сповільнювати просування, вигравати час, завдавати втрат, вносити сум'яття і психологічно деморалізувати супротивника, що наступає. У військовому сенсі це затримка, а не механізм перемоги. Зазвичай, але не завжди сили, що залишаються в тилу, являють собою організації типу командос, що діють таємно.

Інвестиції в сили, що "залишаються в тилу", зростають, але досі є предметом дискусій. Сама концепція передбачає невдачу. Створення тилових сил передбачає, що держава не зможе зупинити загарбника на своїх кордонах, а також визнає, що контратаки не зможуть вигнати окупанта. Вкладення коштів у сили стримування, яким би розсудливим воно не було, сигналізує про те, що окупація можлива або ймовірна, а цього держави не бажають визнавати. Попри це, країни НАТО в Східній Європі, такі як Естонія, Латвія, Литва та Польща, а також країни, які не приєдналися, такі як Грузія та Тайвань, розробляють нові стратегії національної оборони й опору всього суспільства. Усі вони стикаються з противником, який значно переважає. Жодна з них не може дозволити собі паритет сил. Усі вони розглядають або вже застосовують концепцію тилових сил.

У цій статті представлено схему ухвалення рішень щодо сил, що залишаються в тилу, і розглядається єдине рішення, яке рідко перевіряється у варгеймах і яке важко відтворити в навчальних сценаріях: коли сили, що залишаються в тилу, повинні залишатися та битися або тікати й ухилятися. Після визначення типів сил, що залишаються в тилу, описуються чотири "окупаційні" обстановки, що відрізняються методами окупантів. До них належать знеголовлення, умиротворення, поневолення та звільнення. Цю схему розроблено для того, щоб допомогти лідеру опору або раднику сил, що залишаються в тилу, ухвалити рішення: залишитися чи піти?

Типи тилових сил

Сили опору діляться на дві загальні категорії. Перша — це спеціалізовані військові підрозділи, як-от групи дальньої розвідки, які залишаються в тилу для ведення розвідки та надання допомоги в захопленні цілей. Ці підрозділи — це невеликі ударні групи, які вільно переміщаються окупованими територіями та створюють хаос у тилу противника. Як приклад можна навести операції британської Спеціальної авіаційної служби в Північній Африці в 1942 році проти "Африканського корпусу" Ервіна Роммеля. У період холодної війни до цієї категорії належали групи тилових ударів, призначені для впливу на стратегічні об'єкти усередині окупованої противником території шляхом нальотів, диверсій або підривів. Часто ці операції не були односторонніми. Вони призначалися для надання допомоги місцевим партизанським загонам або для роботи з ними.

Військова частина, у якій я прослужив десять років, — 10-та група спецпризначенців (повітряно-десантна) — є одним із таких підрозділів. 10-ту групу було сформовано 1952 року, її направили в Західну Німеччину для виконання завдань із підтримання порядку. Групи спецпризначенців мали залишатися в тилу після вторгнення Радянського Союзу в Центральну Європу. Завдання полягало в організації та управлінні мережами партизанського опору, які мали завдавати шкоди радянським тиловим ешелонам. Засекречені плани, що стали артефактами холодної війни на той час, коли я прочитав їх у 1997 році, так і не були приведені в дію. Чи були ці групи спецпризначенців із 12 осіб дійсно готові до виконання такої місії? Ми не знаємо. Ці ідеї та організації не перевірені на практиці.

Друга організація або група організацій — це тіньова, заздалегідь підготовлена таємна мережа, керована розвідувальними організаціями, яка організовує опір громадян. Ці мережі постачають розвідувальну інформацію, поширюють пропаганду або беруть участь у прямих діях, таких як диверсії та саботаж. Французькі загони опору часів Другої світової війни є типовим прикладом такого підходу, але з одним фатальним застереженням: вони не були заздалегідь продумані. Французькі осередки опору були розрізненими ініціативами, що сформувалися після капітуляції Франції 17 червня 1940 року. Попри мужність і героїзм, загони французького Опору організувалися тільки після падіння Франції. Географічно розкидані, ідеологічно відмінні й абсолютно не скоординовані, французькі групи Опору так і не змогли кинути серйозний виклик окупаційним німецьким військам. Німецька консолідація була повною і остаточною вже через шість тижнів після вторгнення.

Чотири умови окупації

Як ад'юнкт Об'єднаного університету спеціальних операцій, який викладає ці концепції та стратегії, я помітив, що інвестиції в сили, що залишаються в тилу, — це гамбіт із особливостями ухвалення рішень, що лежать за межами більшості доктринальних меж. У цьому контексті класифікація окупаційного середовища за чотирма категоріями може допомогти в ухваленні рішення "залишатися чи йти".

Незалежно від того, як держава формує свої сили, що залишаються в тилу, або планує їх задіяти, саме умови окупації насправді диктують ухвалення рішення. Сили, що залишаються в тилу, не призначені для участі в змаганні волі або дій відповідно до доктринального шаблону. Це контрудар, призначений для атаки на вузький спектр вразливих місць окупаційної влади. Отже, саме поведінка окупаційних сил більшою мірою, ніж самі тилові сили, диктує дії. Окупаційне середовище охоплює сили, методи й репресивні заходи, які окупант використовує для контролю над територією, ресурсами, інфраструктурою та людьми.

Знеголовлення

Перший сценарій, у якому можуть залишитися тилові сили, — це стратегія знеголовлення території з подальшою стриманою військовою окупацією. Загарбник виходить із того, що наявний апарат безпеки можна змусити, примусити або швидко перекроїти, щоб він ухвалив новий режим із мінімальними потрясіннями. Наявні структури, моделі поведінки та організації можуть залишитися на своїх місцях, що позбавить загарбника від необхідності залучати дорогі окупаційні сили. Звісно, частина населення буде переміщена, депортована або піддана судовому переслідуванню, але надбудова сил безпеки не зазнає радикальних змін.

У такій обстановці потенційні сили, що залишаються в тилу, можуть відстежувати перехідні процеси, такі як зміни та фракційність у силових структурах. Потім тилові сили можуть провести аналітичну оцінку своєї політичної орієнтації та шансів на виживання. Запозичуючи досвід революційних повстанських груп, тилові оперативники можуть визначити, чи підходить цей конкретний момент для малопомітних дій, як-от організація та планування, або ж необхідний хаос для агресивних дій, які можуть перешкодити консолідації контролю. Стратегії обезголовлення привабливі для імперських держав тим, що обіцяють швидку перемогу, обмежені втрати й недорогу війну. Вторгнення США в Панаму 1989 року мало на меті вигнати панамського лідера Мануала Нор'єґу та "змінити керівництво", зберігши апарат безпеки значною мірою недоторканим. Радянське вторгнення в Афганістан 1979 року також було операцією з обезголовлення. Радянський Союз повалив афганський уряд унаслідок державного перевороту за підтримки відносно легких сил вторгнення, що налічували 30 тисяч військовослужбовців. За такого роду вторгнення (і окупації) дисципліновані сили, що залишаються в тилу, мають усі шанси ухилитися й діяти. Якщо тільки вони не з'являться в списку цілей окупантів, проводячи гучні операції або кампанії в ЗМІ, сили, що залишилися в тилу, можуть залишатися згуртованими бойовими одиницями.

Умиротворення

Друга потенційна умова, за якої тилові групи можуть успішно залишатися на місці, — це коли окупаційні сили мають намір умиротворювати або заспокоювати населення, а не пригнічувати й тероризувати його. Такий тип окупації обмежує насильство — або через свою етику, або виходячи з переконання, що надмірне насильство буде контрпродуктивним.

Ця модель приблизно відповідає військовому підходу США в Іраку 2003 року, коли розгром іракської армії (нібито) мав забезпечити покірність іракського населення. Коли іракське населення почало самоорганізовуватися проти американських окупаційних сил, США обмежили застосування насильства, розраховуючи на те, що протиотрутою стане новий іракський уряд. Щойно іракське населення ознайомилося з методами коаліційної окупації, окремі іракці вирішили, що вони можуть набирати, збирати й боротися з коаліцією та іракськими силами безпеки, що зароджуються. Іракці, які вичікували, незабаром сформувалися в рухи опору або приєдналися до них. До кінця 2004 року коаліція на чолі зі США (в якій я служив офіцером спецназу) втратила ініціативу. Сім років потому, 2011 року, американські війська залишили Ірак — наддержава відступила.

Такий тип окупаційної обстановки сприяє силам, що залишаються в тилу, оскільки вони можуть швидко визначити вузький спектр поведінки (акти терору, насильства, диверсії), які привертають увагу окупаційних сил. Такий оперативний простір дозволяє обміркувати відповідну стратегію, план і метод перебування в тилу.

Поневолення

Третій тип окупації — поневолення. Це жорстокий сценарій, але і в ньому сили, що залишаються в тилу, можуть успішно організуватися, попри насильницькі та репресивні заходи.

У Польщі під час Другої світової війни німці, які окупували її, прагнули перетворити значну частину польського населення на довгострокову робочу силу. Ті поляки, які не були вбиті або померли від голоду, потрапляли в рабство. Так німецький режим прагнув експлуатувати польських трудящих для зміцнення німецької військової промисловості. Такий метод окупації дозволив створити "Польську підпільну державу", оснащену збройним компонентом.

Організаційна модель "Польської підпільної держави" лягла в основу сучасної доктрини спецпризначенців армії США щодо опору. Ця американська доктрина, зі свого боку, лягла в основу "Оперативної концепції опору" — керівництва, яке стимулювало створення сил опору в Східній Європі та навколо Чорного моря. У цій моделі опір складається з чотирьох компонентів: підпілля — мозку та нервової системи опору; допоміжної ланки — прихильників і громадян, які виконують допоміжні функції; озброєної ланки — партизанських загонів; і громадської ланки — політичного обличчя та голосу руху.

У 2023 році окуповані частини України нагадують окупацію з поневоленням, навіть якщо Російська Федерація не проводить (і не може проводити) масового примусу українців на окупованих територіях, як це робила Німеччина в Польщі. На тактичному рівні це допомагає російським окупантам. Їм не потрібно забезпечувати добробут або підтримувати продуктивність праці захоплених громадян, а методи репресій і контролю практично не обмежені. Що довше триває війна, то більше окупаційні сили перетворюються на кримінальне та садистське угруповання. Це створює похмурі умови для проведення операцій у тилу ворога. У таких ситуаціях найкращим варіантом для сил, що залишилися в тилу, є втеча й дії з безпечного прихистку або перенесення операцій у сприятливіші райони.

Звільнення

Четверта умова, що сприяє ухваленню рішення "залишитися", — це ситуація, коли в тих, хто залишився в тилу, є надія, що прийдуть визвольні сили та вони зможуть залишитися, не наражаючись на затримання, депортацію або загибель. В окупованій Франції 1944 року союзники, як-от американські групи "Джедбург", спільно з французькими загонами опору надавали розвідувальну інформацію та організовували диверсії для сприяння операції "Оверлорд" — вторгненню союзників у Францію. В цьому разі рішення "залишатися або йти" ухвалювали залежно від передбачуваних термінів і передбачуваного прибуття визвольних сил.

Висновок

Попри назву, сили, що залишаються в тилу, завжди мають бути готовими до втечі від сил вторгнення. Перед обличчям супротивника, який має намір окупувати й контролювати територію, залишатися в тилу може бути в кращому разі невдалим тактичним вибором, а в гіршому — самогубством. Сили, що залишаються в тилу, мають вижити, щоб зробити свій внесок. Якщо сили, що залишаються в тилу, не мають реальних умов для виживання й дій, вони повинні бути готові втекти й битися в інший час і в інший спосіб. Сучасні технології спостереження та виявлення ускладнюють укриття, скупчення й дії тилових сил. Цифровий слід — це тактична проблема, з якою стикаються сучасні концепції тих, хто залишається в тилу. Це одна з причин, через яку інвестування в тилові сили є гамбітом. Реалістичні варіанти застосування сил і засобів до фактичної окупації певною мірою невідомі.

Збройні сили США зацікавлені в тому, щоб допомагати союзникам і партнерам у створенні тилових сил. Тилові сили дружніх країн, якщо вони грамотно сплановані й організовані державою, є ідеальними партнерами для американських сил спеціальних операцій. Нетрадиційні бойові дії, які є основним завданням Командування спеціальних операцій США, ведуться в партнерстві з місцевими нерегулярними силами на спірних або окупованих територіях. Такі нерегулярні сили, які зазвичай перевершують за чисельністю й озброєнням окупантів, ведуть боротьбу в умовах дефіциту часу. Для ведення бойових дій, виживання та перемоги цим групам потрібна зовнішня підтримка. За останні десятиліття США провели успішні кампанії з ведення нетрадиційної війни з Північним альянсом Афганістану 2001 року, з іракськими курдами 2003 року та із Сирійськими демократичними силами починаючи з 2014 року. Для країн, які наражаються на російську агресію або китайське вторгнення, об'єднання тилових сил із американськими силами спеціального призначення дає очевидну асиметричну перевагу. Якщо це робиться до кризи, наочно та переконливо, то це також дає ефект стримування.

Розроблення стратегії застосування тилових сил має починатися із зіставлення корисності сил, що залишаються в тилу, з очікуваною (або фактичною) обстановкою окупації. Особи, які ухвалюють рішення, повинні розуміти контекст обстановки, перш ніж ухвалювати рішення про варіанти застосування сил. Описані вище чотири види окупаційної обстановки можуть бути використані при ухваленні рішень лідерами та підрозділами опору.

Про автора

Браян Петіт — полковник армії США у відставці, викладає та консультує з питань стратегії, планування, спеціальних операцій і опору. Він є ад'юнктом Об'єднаного університету спеціальних операцій і гостьовим науковим співробітником Ініціативи з іррегулярних війн (2023 р.) — спільної розробки Принстонського проєкту з емпіричних досліджень конфліктів та Інституту сучасної війни у Вест-Пойнті.