Встигнути до 2027 року. Як США можуть перешкодити "силовому возз'єднанню" Китаю і Тайваню

Оборонне планування США вже давно ґрунтується на технологічному оптимізмі. Ніде він не виявляється так очевидно, як в офіційних заявах про командні мережі та мережі управління, в яких неодмінно стверджується, що та чи інша нова мережа зробить об'єднані сили "більшими, ніж сума їхніх частин". У відповідь на це китайський уряд витратив майже два десятиліття на розвиток здатності уражати американські військові мережі в межах своєї доктрини "війни на знищення систем", за допомогою якої він сподівається спричинити оперативний параліч, який призведе до втрати США та їхніми союзниками "волі та здатності до опору" в разі, якщо Пекін вирішить піти на силове возз'єднання з Тайванем.

Фокус переклав статтю Тейна К. Клера про те, як США можуть перешкодити "силовому возз'єднанню" Китаю і Тайваню і які ключові місії США в тайванському конфлікті.

З появою у 2019 році комбінованого об'єднаного вседоменного командування та управління – тепер відомого під громіздкою абревіатурою CJADC2 – Міністерство оборони намагається подолати китайську загрозу, прагнучи забезпечити командирів "здатністю відчувати, розуміти та діяти на всіх рівнях та фазах війни, в усіх доменах та спільно з партнерами, щоб забезпечити актуальність інформаційної переваги". Але після майже чотирьох років розробки, згідно зі звітом Управління урядової звітності за 2023 рік, "Міноборони ще не визначило деталі, наприклад, які наявні системи братимуть участь в [об'єднаному вседоменному командуванні та управлінні] і які майбутні можливості необхідно розробити". Ба більше, об'єднане командування і управління всіма доменами – це концептуальна схема, а не програма; не існує посадової особи, відповідальної за надання вимірюваних можливостей у реалістичні терміни. Одним словом, є підстави для серйозного занепокоєння з приводу прогресу міністерства в боротьбі із китайськими мережевими загрозами.

Визнаючи ці проблеми, керівники Міністерства оборони віддають належний пріоритет роботі зі створення мереж. Однак досі бракує чіткої спрямованості: оперативних пріоритетів для найбільш важливих "ланцюжків ураження", що їх мають забезпечувати бойові мережі, з відповідними дедлайнами. Адже метою командування та управління є досягнення результатів на полі бою, а не просто збільшення кількості людей і машин, що можуть спілкуватися одне з одним.

Недостатня увага до орієнтації на місію проявляється в неявній внутрішній критиці Міністерства оборони. Наприклад, виконавчий директор програми ВПС з командування та управління, як і раніше, вважає за необхідне підштовхувати свою команду по роботі з мережами до "вирішення конкретних оперативних завдань". Інші непрямі свідчення малюють схожу картину – наприклад, нещодавня стаття про пріоритетну "єдину мережу" армії, в якій, як не дивно, взагалі не згадане об'єднане командування і вседоменне управління.

Так, за відсутності більш конкретного, орієнтованого на конкретні завдання плану дій та етапів, далекосяжні амбіції Міністерства оборони щодо об'єднання "всіх датчиків і всіх стрільців" можуть фактично зашкодити досягти основної мети – об'єднати в мережу потрібні датчики та потрібних стрільців, коли й де це найпотрібніше. Коротше кажучи, збройні сили Сполучених Штатів ризикують створити "мережу для мережі", а не мережу для перемоги.

Тому необхідно скласти короткий список найважливіших місій, щоб сформувати мінімальні вимоги до мереж воєнного часу – обмежити експансивне довгострокове бачення чіткими, вимірюваними найближчими цілями.

Відправною точкою можуть стати такі завдання:

• по-перше, захист Сполучених Штатів від повітряного і ракетного нападу;
• по-друге, захист і підтримка ліній зв'язку і передових баз, необхідних для наступальних операцій;
• і, нарешті, проведення ударних операцій дальнього радіусу, щоб завадити супротивникові досягти стратегічних цілей, поки Сполучені Штати та їхні союзники мобілізують усю свою наступальну міць.

Ці завдання мають вирішальне значення при розгляді розробленого Міністерством оборони "сценарію розвитку" китайської агресії проти Тайваню і підкреслюють ті пріоритети, які повинні бути чітко визначені Пентагоном для досягнення переваги в потенційній війні з Китаєм.

Протиповітряна та протиракетна оборона території США

Здатність Китаю і Росії здійснювати повітряні та ракетні атаки на американську територію являє собою підвищену загрозу для спроможності Америки вести і підтримувати великомасштабні воєнні дії. Командувач Північним командуванням США і Командуванням повітряно-космічної оборони Північної Америки генерал Глен Д. ВанГерк у березні 2023 року заявив Конгресу, що "руйнування військової та цивільної транспортної інфраструктури в Північній Америці можуть завадити Сполученим Штатам і Канаді проєктувати бойову міць". Аналогічним чином, командувач Індо-Тихоокеанським командуванням США адмірал Джон Акіліно назвав розвиток "360-градусної, інтегрованої протиповітряної та протиракетної оборони на Гуамі" своїм головним пріоритетом.

Наразі Міністерству оборони бракує датчиків і зброї, щоб ефективно боротися з поширенням загроз із повітря, починаючи від атак балістичних і крилатих ракет і закінчуючи висотними аеростатами та комерційними безпілотниками типу тих, що використовує Україна у своїй війні з Росією (деякі з них, за іронією долі, виробляються в Китаї). У своїх звітах за 2023 рік генерал ВанГерк стверджує, що йому "не вистачає обізнаності про домен" і він має "недостатній своєчасний доступ до сил". Це вказує на прогалини в радіолокаційному покритті Сполучених Штатів і підступів до них, а також на обмежений арсенал засобів ППО, від пілотованих винищувачів до ракет класу "земля-повітря". Недоліки спостереження, виявлені в результаті інциденту з китайською кулею-шпигуном у лютому 2023 року, так само як і використання винищувача п'ятого покоління вартістю 143 мільйони доларів для збиття кулі, не віщують нічого хорошого для майбутнього конфлікту, в якому супротивник може наповнити повітряний простір США дешевими хибними витратними цілями, а на критичні об'єкти націлити висококласну зброю.

Для усунення очевидних прогалин у можливостях можуть знадобитися нові сенсорні системи, такі як загоризонтні радари, додані в плани модернізації Північного командування, або нові системи зброї, здатні уражати гіперзвукові планери. Але прогалини у виявленні також можуть бути частково заповнені завдяки використанню поки що невикористовуваних цивільних, комерційних і наукових датчиків повітряного простору – від радарів управління повітряним рухом до метеорологічних радарів, здатних "визначити форму 6-міліметрової краплі дощу з відстані понад 13 км". Що стосується знищення вхідних загроз, то Міністерство оборони може отримати більше користі від своїх обмежених ракетних батарей, якщо буде швидше й ефективніше зіставляти стрільців та їхні цілі за допомогою новітніх засобів штучного інтелекту – але з урахуванням того, що їх використовуватимуть не всі стрільці, а конкретні, відповідні завданню.

Тому ключові мережеві завдання протиповітряної та протиракетної оборони країни повинні враховувати створення більш повної картини повітряного простору в режимі реального часу, яка дасть змогу швидко й ефективно виявляти й оцінювати загрози, щоб якнайшвидше реагувати на них.

• Першим і найважливішим кроком буде визначення того, яку інформацію про загрозу можуть надати сучасні військові та цивільні датчики (наприклад, висоту, курс, швидкість і фізичні характеристики) і з якою точністю. Це дасть змогу визначити базові вимоги до мережевої інформації, але, що не менш важливо, "придушить апетит" до надмірностей. Немає необхідності чекати можливості реалізувати передавання інформації з високою точністю, наприклад, обмін необробленими даними датчиків, якщо наявні системи просто нездатні виробляти або використовувати таку інформацію.
• Другим кроком стане розробка і розгортання апаратного і програмного забезпечення, необхідного для передачі інформації від цивільних датчиків до військових стрільців – наприклад, від радара комерційної авіації до ракетної батареї Patriot. Ці мережі мають використовувати наявні високоефективні канали передавання бойових даних, як-от інтегрована система бойового управління протиповітряної та протиракетної оборони армії США, але не намагатися (поки що) асимілювати цивільні датчики з тим самим рівнем довіри. У той час як отримання точних даних про ціль від невійськових датчиків є важливою довгостроковою метою, у найближчій перспективі буде достатньо просто дати сигнал про наближення загрози з-за меж зони дії радара стрільця і забезпечити плавну, автоматизовану електронну передачу траєкторії загрози, що наближається.

З цією метою мережеві технології мають бути націлені на отримання основних корисних даних для спільного інформування та взаємодії – наприклад, широти, довготи, висоти, курсу і швидкості – і забезпечення того, щоб вони якомога швидше потрапили до потрібного стрільця. З огляду на відмінності в параметрах обладнання між відомствами і всередині альянсу, це буде складним технічним завданням, як і створення мережі, здатної об'єднувати, контролювати і підтримувати зв'язок з американськими системами ППО в більш автоматизованому і стійкому режимі, ніж це дозволяють застарілі канали передачі даних.

Логістика воєнного часу

Після десятиліть практично безперешкодного доступу в глобальну мережу Міністерство оборони тепер намагається утримувати важкий колос проектування сили на більш кволих логістичних ногах. Кораблі та літаки тилового забезпечення часів холодної війни застаріли, їх занадто мало, і вони, безсумнівно, стануть однією з перших цілей у війні з Китаєм. Міністерство оборони і його промислові партнери стикаються з добре відомими проблемами під час нарощування виробництва боєприпасів; менш відомими, але не менш тривожними є фізичні обмеження американських систем зберігання, розподілу та переробки нафти. Як попереджає аналітик з питань безпеки Андреа Орловскі, це може призвести до того, що в американських військ "закінчиться бензин" у війні на Тихому океані. Узяті разом, ці міркування мають два широкі наслідки: по-перше, Пентагон повинен вичавлювати кожну краплю з наявних у нього логістичних активів; по-друге, він повинен вжити всіх можливих заходів для зниження вразливості своєї логістичної системи у воєнний час. Мережеві інновації можуть зробити свій внесок у вирішення обох проблем.

Зв'язавши військові системи логістики США в електронному вигляді й автоматизувавши витяг із них інформації для командирів, міністерство могло б підвищити ситуаційну обізнаність командирів і логістів про місцезнаходження і наявність критично важливих предметів постачання, що дало б їм змогу якнайкраще використовувати наявні ресурси. Що не менш важливо, це дасть змогу командирам розробляти оперативні плани, що не перевищують можливості системи постачання. Електронне впровадження цієї мережі в бойові мережі може бути корисним у довгостроковій перспективі, але навіть одноцільова мережа, що надає логістам у режимі реального часу інформацію про ситуацію на стратегічному, оперативному і тактичному рівнях, може визначити різницю між успіхом і поразкою в затяжній війні. Міністерство оборони має подбати про те, щоб уникнути повної залежності від такої мережі, яка неминуче стане головною мішенню, але цей ризик можна знизити за допомогою резервних каналів зв'язку – наприклад, управління мобілізаційною логістикою, нафтопродуктами та іншим у межах континентальних Сполучених Штатів може здійснюватися виділеними стаціонарними лініями зв'язку або навіть екстерном, із використанням цивільної телекомунікаційної інфраструктури в поєднанні з передовими методами криптографії.

Керівники Пентагону також повинні приділяти першочергову увагу розвитку автоматизованих мереж для підвищення живучості логістики у воєнний час. Наприклад, Міністерство оборони може розподілити ключові поставки, як-от паливо і боєприпаси, між кількома автономними платформами доставки, які координуватимуться через оперативну логістичну мережу. Дійсно, нова програма міністерства Replicator, метою якої є виробництво тисяч безпілотних систем до 2025 року, надає чудову можливість для такого кроку. Наприклад, ВМС уже провели автономні ходові випробування опціонально пілотованого швидкохідного транспортного корабля. Replicator може прискорити реалізацію цієї ідеї та створити флот малих і середніх безпілотних кораблів і літаків, що зможуть переміщати критично важливі вантажі між театрами бойових дій і всередині них – особливо на "останній тактичній милі" в зоні бойових дій – з меншою вразливістю до поодиноких випадків відмови. Завдяки цьому логістика у воєнний час не буде являти собою "гру з нульовою сумою". Крім того, такий флот дасть змогу динамічніше перерозподіляти запаси залежно від мінливих тактичних і оперативних обставин.

Дальні удари

Третя ключова місія в тайванському конфлікті – це, звісно, нанесення ударів дальнього радіусу по силах китайського вторгнення. Як і у випадку з матеріально-технічним забезпеченням у воєнний час, передові мережі та автономні системи надають очевидну можливість підвищити бойовий потенціал США і послабити військову перевагу Китаю.

З погляду виявлення й оцінювання цілей, останні дослідження показують, що за незначних витрат на експлуатацію – приблизно 700 мільйонів доларів на рік за поточним курсом – і без будь-якої нової інфраструктури базування, наявний парк безпілотних систем Міністерства оборони може істотно посилити моніторинг китайської військової та військово-морської активності в режимі реального часу уздовж усього китайського узбережжя, включно з Тайванською протокою. Поява сотень або навіть тисяч недорогих, невразливих безпілотних систем за допомогою Replicator збільшить це охоплення на порядки.

Одна з очевидних проблем такого підходу полягає в тому, що безпілотні системи на кшталт MQ-9 Reaper і MQ-4 Triton зазвичай контролюються і управляються через супутникові канали зв'язку, що забезпечує високотехнологічні можливості збирання інформації та тонкий контроль з боку оператора, але відкриває вразливість для китайського протикосмічного потенціалу. Однак інноваційні комбінації нових і старих технологій можуть повністю обійти проблему протикосмічних засобів, посиливши стримування і ускладнивши планування для Китаю. Наприклад, для управління MQ-9 з номінальним радіусом дії до 13 тис кілометрів успішно використовується старовинний високочастотний радіозв'язок. Використання таких перевірених технологій поряд з останніми інноваціями може виявитися високоефективним мережевим підходом.

Висновок

Під час холодної війни Сполучені Штати домагалися швидкого впровадження військових інновацій, коли це було необхідно для вирішення конкретних оперативних завдань. Наприклад, у відповідь на гостру необхідність спостереження за розміщенням радянської ядерної зброї в досупутникову епоху літак-шпигун U-2 протягом одного року пройшов шлях від паперових специфікацій до оперативного розгортання. Концептуальні "системи систем", однак, мають тенденцію руйнуватися під власною вагою: наприклад, бойова система майбутнього армії описувалася як "хрестоматійний приклад розтрати приблизно 18 мільярдів доларів грошей платників податків", яка "сама по собі відкинула армію на ціле покоління назад з точки зору транспортних технологій". Щоб уникнути подібної долі для об'єднаного командування і вседоменного управління, Міністерству оборони варто чітко визначити оперативні проблеми, які мають вирішувати нові мережі.

Перші успіхи в розгортанні мереж, орієнтованих на виконання конкретних завдань, можуть призвести до появи дедалі суттєвіших і стійкіших переваг. Якщо Міністерство оборони стримає свої мережеві амбіції і зосередиться на першочерговому розв'язанні найнагальніших оперативних проблем, не забуваючи водночас про довгострокові перспективи, розвиваючи системи завтрашнього дня, які змінюють правила гри, і закладаючи в них зворотну сумісність як основний принцип, архітектура бойових мереж майбутнього може злетіти до рівня китайських протикосмічних засобів і врешті-решт здійснити ривок вперед в інформаційному домінуванні.

За повідомленнями, Китай прагне до 2027 року захопити Тайвань. Незалежно від того, виявиться це правдою чи ні, стратегічна мета Сполучених Штатів – окрім технічних і оперативних завдань – має полягати у зриві цього плану. Що б не готувало майбутнє для перспективних, всеохоплюючих концепцій командування і управління, Міністерству оборони необхідно якомога швидше забезпечити свою здатність захищати Сполучені Штати і проєктувати стійку бойову міць за допомогою мереж, орієнтованих на конкретні завдання. Час діяти настав.

Про автора

Тейн К. Клер – старший науковий співробітник Центру стратегічного та бюджетного оцінювання.