Нарощувати сили та готуватися. Як Україні відвоювати перевагу у 2024 році

Цієї зими українські військові явно працюють на знос: за останніми даними, артилеристи M109 Paladin під Бахмутом отримують тільки димові снаряди. Коли ми були там востаннє в листопаді, снарядний голод уже поширювався на всьому фронті, і відтоді ситуація тільки погіршилася. Після кількох місяців важких боїв наступ України у 2023 році виявився втраченою можливістю. Нинішня ситуація також не може бути стабільною в довгостроковій перспективі. Очевидно, що Україні та Заходу необхідне нове стратегічне бачення. Це означає, що планування має виходити за межі найближчих шести місяців або наступної наступальної операції. Хоча нинішній стан війни називають патовим, що б це не означало, схоже, що у 2024 році Росія матиме матеріальні, промислові та людські переваги, а також ініціативу. Однак за підтримки Заходу Україна зможе утримати російські війська цього року та відновити необхідну перевагу для проведення великомасштабних наступальних операцій у 2025 році, створивши ще одну можливість завдати Росії поразки на полі бою. І навпаки, без серйозних коригувань або в разі ослаблення західної підтримки нинішній шлях загрожує тим, що з часом Україна видихнеться та буде змушена вести переговори з Москвою з позиції слабкості.

Фокус переклав статтю Майкла Кофмана, Роба Лі й Дари Массікот про те, як Україна може відвоювати перевагу у 2024 році.

Наразі Україна зосереджена на відновленні та зміцненні позицій для захисту від російських атак. Західні постачання артилерійських боєприпасів значно скоротилися, що призвело до снарядного голоду по всьому фронту. Провівши кілька місяців у наступі, Україна не має достатньої кількості артилерійських боєприпасів і боєздатних підрозділів, щоб найближчим часом знову перейти в наступ. Російські війська захопили ініціативу на окремих ділянках фронту, але й вони насилу просуваються вперед. Літній наступ України не досяг мінімальних цілей, зимовий наступ Росії торік і слабкі атаки цієї осені також не привели до прориву. У 2023 році Росія захопила трохи більше території, ніж Україна, але вона все ще далека від своєї офіційної мети — захопити весь Донбас. Територіальний контроль — це один із показників прогресу в досягненні цілей, але баланс виснаження, здатність до відновлення, мобілізація оборонної промисловості й здатність ефективно застосовувати силу в масштабах країни є важливішими чинниками, що визначають довгостроковий успіх. Саме тому події 2024 року, найімовірніше, визначать майбутню траєкторію війни.

Невизначеність щодо західної військової та економічної допомоги означає, що 2024 року Україні доведеться ще більше заощаджувати свої ресурси й ухвалювати важкі рішення. Однак, попри цю похмуру реальність, за підтримки Заходу Україна може відновити бойову міць і, можливо, повернути собі перевагу у 2025 році. Якщо використати цей рік розумно, основні проблеми буде вирішено, а з наступу 2023 року зроблять правильні висновки, Україна зможе ще раз спробувати завдати великої поразки російським військам. Однак для цього необхідна нова стратегія, заснована на трьох основних складових: утриманні, нарощуванні й ударі. Утримання потребуватиме добре підготовленої оборони, консолідації та раціоналізації різноманітного парку техніки українських збройних сил. Нарощування зосереджене на відновленні якості сил, навчанні та розширенні оборонного промислового потенціалу. Нарешті, ударний елемент знижуватиме російські переваги та створюватиме проблеми для російських сил далеко за лінією фронту, поки Україна працює над відновленням свого потенціалу для відновлення наступальних операцій. В ідеалі Україна може поглинути російські наступальні операції, мінімізуючи втрати, і створити передумови, щоб із часом повернути собі перевагу.

Нове бачення

Стратегічний контекст 2024 року разюче відрізняється від 2023 року. У Києва навряд чи вистачить артилерійських боєприпасів, живої сили й техніки для ще одного стратегічного наступу. Навпаки, Росія у 2024 році матиме суттєву перевагу, а її витрати на національну оборону, що становлять 10,8 трильйона рублів, значно збільшаться порівняно з попередніми роками й офіційно становитимуть 6% від ВВП (за різними оцінками, реальна цифра становить 8%). Можливо, цього недостатньо, щоб забезпечити Москві вирішальну перевагу на полі бою, але Росія здійснила структурний зсув в економіці в бік значного збільшення витрат на національну оборону, конвертувавши доходи від експорту енергоносіїв у мобілізацію оборонної промисловості. Не менш важливо, що у 2023 році Росія змогла заповнити свої втрати і з часом створити додаткову бойову міць. Зокрема, вдалося залучити контрактників у нові формування (а не тільки мобілізувати солдатів). У 2024 році російські війська можуть мати справу з тими самими труднощами в подоланні оборони України, що й у 2023-му, але протягом цього та наступного року переваги Росії почнуть наростати.

Ось чому стратегія має починатися з утримання, щоб захиститися від російських наступальних дій цього року, і відносної переваги в матеріальних засобах.

Насамперед це створення укріпленішої ешелонованої оборони, що полегшить захист майже тисячокілометрової лінії фронту, дасть змогу Україні ротувати сили, вивільнити свої найкращі підрозділи та скоротити кількість боєприпасів, необхідних для оборони. Україна вже почала окопуватися, але ці зусилля перебувають на початковому рівні порівняно з укріпленими ешелонованими позиціями, створеними російськими військами. У Росії є спеціальні інженерні бригади, які будують і покращують укріплення, тоді як в українських військах за оборону відповідає кожна маневрена бригада. Посилена оборона, включно з підземними бункерами й тунелями, також компенсує перевагу Росії в артилерії та авіабомбах. Для цього потрібна правильна політика, оскільки оборона має бути узгоджена з регіональною владою, необхідно вирішити питання власності тощо. Дивно, але в Україні сільське господарство та підприємницька діяльність ведуться в безпосередній близькості від фронту, що ми бачили під час наших польових досліджень.

Утримання — це не тільки позиційна оборона, а й консолідація. Цей рік можна використовувати для консолідації та раціоналізації сил. За підтримки Заходу й передачі промислових потужностей, таких як верстати для 3D-друку, Україна зможе підтримувати й виробляти нові компоненти для західних комплектів. В Україні достатньо військових і волонтерських ремонтних і модернізаційних підприємств, які беруть участь у підтримці сил. Однак Україна отримала від західних країн різноманітний арсенал техніки, зокрема 14 різних типів артилерії. У 2023 році це розмаїття ще більше зросло за рахунок західних танків (Leopard, Challenger і Abrams), бойових машин піхоти, різних типів мінно-загороджувальних машин і так далі. Це справжнє жахіття з точки зору логістики й технічного обслуговування, що скорочує кількість техніки, придатної до експлуатації в кожен момент часу. Із огляду на надважливу роль приватних благодійних організацій, таких як "Повернись живим" і "Фонд Притули", тісніша співпраця між ними та західними урядами й оборонними компаніями допомогла би підтримувати західне обладнання в робочому стані.

По-друге, Україні доведеться переглянути свою політику в царині мобілізації та призову, щоб вирішити давні проблеми зі структурою та якістю своїх збройних сил. Наразі це питання перебуває на стадії обговорення, але час не терпить зволікань. Поки що українські законодавці відхилили пропозицію про мобілізацію 450-500 тисяч осіб. Очевидно, що Києву доведеться звернути увагу не лише на кількість мобілізованих, а й на середній вік, щоб відновити якість збройних сил. Українські військові насилу вестимуть наступальні операції, якщо їхній середній вік продовжить перевалювати за 40 років. Деякі з мобілізованих солдатів старшого віку перебувають у поганій фізичній формі та мають проблеми зі здоров'ям, що обмежують їхню здатність воювати. Бригади можуть здаватися великими, але багато солдатів на практиці не можуть ефективно проводити штурми або виконувати інші бойові функції, що обмежує їхній наступальний потенціал. Політика також має передбачати стабільну ротацію, щоб особовий склад міг розраховувати на зняття з бойового чергування. В ідеалі в українських бригадах відбуватиметься ротація батальйонів, які перебувають у строю, у резерві та в процесі формування. Найважливіше, щоб система зберігала в кожному підрозділі досвідчений кістяк солдатів і молодших командирів, які стануть основою для нових формувань і тренувань.

По-третє, співпрацюючи із західними країнами, Україна може розширити й реформувати наявні програми навчання, відновивши боєздатність своїх військ. Це означає розширення місцевої підготовки, перегляд західних програм, об'єднання навчальних матеріалів і пошук шляхів розв'язання дефіциту професійної військової освіти для офіцерів і молодших командирів, що зростає. Такі програми мають включати не лише тактичні вимоги до бойових дій в умовах України, а й уміння діяти в складі підрозділів, а також штабну підготовку бригад. Хоча українські військовослужбовці й офіцери мають значний бойовий досвід, їм часто бракує базової підготовки, що стає ще більшою проблемою з тим, як вони швидко просуваються по службі, заміщаючи бойові втрати. Посилення горизонтальних зв'язків між українськими й американськими військовими на рівні бригад і нижче допомогло би вирішити й ці проблеми. Командирів рот, батальйонів і бригад, а також їхні штаби неможливо належним чином навчити за короткий період часу, що знову ж таки змушує переносити наступний стратегічний наступ України на 2025 рік.

Як і в більшості воєн, тягар цієї війни значною мірою лягає на піхоту. Піхота займає окопи в обороні незалежно від погоди, і саме вона зазнає найбільших втрат. Хоча боєприпаси та спорядження також були обмежені, літній наступ України завершився саме через виснаження піхотних сил. Через це восени командири стали по частинах формувати штурмові групи із солдатів різних спеціальностей, наприклад, артилеристів, для продовження наступальних операцій. Збільшення кількості підготовлених піхотинців украй важливе для зниження навантаження на нинішні сили, адже деякі з них воюють уже майже два роки з мінімальним відривом від фронту. Без вирішення цих питань проблеми з моральним духом і виснаженням із часом наростатимуть, ставлячи під загрозу будь-які майбутні наступальні операції. Управління кадрами для обох сторін буде ключовим фактором, оскільки війна затягнеться до 2025 року й далі.

По-четверте, Україна може спільно із західними партнерами значно збільшити виробництво безпілотників, а також систем радіоелектронної боротьби з безпілотниками, що дасть їй змогу частково компенсувати дефіцит артилерійських боєприпасів і знизити вразливість перед майбутніми перебоями в постачанні допомоги. Україна може виробляти ударні безпілотники з видом від першої особи у великих кількостях, але потрібне фінансування та боєприпаси для них, і цю проблему набагато легше розв'язати за допомогою Заходу, ніж повільне виробництво 155-мм снарядів. Європейські країни могли б фінансувати підприємства з виробництва безпілотників на Україні або в суміжних державах. Це могло б частково компенсувати нестачу артилерійських боєприпасів. Велика кількість мін, зокрема артилерійських розривних мін, також зміцнила би українську оборону.

Захід повинен зосередитися на наданні перевірених можливостей, необхідних у великих кількостях для зниження втрат, таких як захищена бронетехніка, протиповітряна оборона або обладнання для розмінування. Україна все ще відчуває дефіцит базової бронетехніки, особливо гусеничних бронетранспортерів, що призводить до непотрібних втрат. Це особливо актуально для бригад Національної гвардії і територіальної оборони, які часто в разі потреби використовуються як звичайні механізовані бригади, але не оснащені належним чином для такої ролі. Бронетехніка також необхідна для роботи в ролі машин швидкої допомоги. У деяких випадках евакуація поранених солдатів займає кілька годин, оскільки артилерійський вогонь надто інтенсивний, а бронетехніки не вистачає. Передача більшої кількості M113 або броньованих "Хамві", які легко обслуговувати, мала б величезний ефект.

Нарешті, західні оборонні компанії інноваційніші, ніж російська оборонна промисловість, але їм потрібні відповідні сигнали попиту з боку західних урядів, щоб стати активнішими. Міністерство оборони України також працює над давніми проблемами в галузі укладання контрактів і намагається вирішити їх під новим керівництвом. Іноземні оборонні компанії проводять випробування зброї в Україні, але часто у відносно невеликих кількостях і без належної терміновості. Щоб виправити ситуацію, західним урядам, можливо, доведеться підписати контракти на виробництво систем для України, яких, в ідеалі, можуть потребувати й самі західні військові. Наприклад, це можуть бути модулі захисту від перешкод і програмне забезпечення термінального наведення для безпілотників, системи радіоелектронної боротьби, а також дистанційно керовані засоби виявлення та знищення мін. Такі зусилля узгоджуються із закликом українського головнокомандувача генерала Валерія Залужного до технологічних інновацій як однієї з основ виходу з відносно статичної динаміки поля бою.

Стратегія, заснована тільки на обороні, недостатня, але Україні доведеться робити ретельний вибір. Стратегія часто проявляється саме в тому, чого ви вважаєте за краще не робити. Хоча поширена думка, що Україна повинна дотримуватися "активної оборони", необхідно визначити, що це означає на практиці. Це не повинно виливатися в операції, метою яких є проста боротьба за ініціативу або чинення тиску за рахунок людських ресурсів і боєприпасів, які Україна не може собі дозволити витрачати. Проведення локальних наступальних операцій може здатися привабливим, але тільки за правильних умов, щоб зайняти вигіднішу позицію з малими витратами. Боротьба за ініціативу не має сенсу, якщо немає ресурсів для її використання. Теоретично локальні наступальні операції підтримують тиск на російські сили, обмежуючи їхню свободу дій, але на практиці вони можуть завадити відновленню бойової потужності українських збройних сил. Також малоймовірно, що локальні наступальні операції виявляться ефективнішими або дієвішими для стримування відновлення російських сил, ніж просто підтримання хорошої оборони. Із точки зору живої сили, техніки та боєприпасів наступальні операції вимагають значно більше ресурсів, яких в України недостатньо, порівняно з підтриманням оборони. Вони також можуть бути контрпродуктивними для морального духу та вербування, оскільки солдати інтуїтивно розуміють, що захоплення чергового дерева не веде до успіху ширшої операції або стратегії.

У 2024 році найкращим захистом, найімовірніше, буде не напад, а такий захист, який забезпечує максимальну ефективність і створює потрібні можливості в майбутньому. Україна може використовувати свої переваги під час оборони, застосовуючи поліпшені завдяки підтримці західної розвідки далекобійні можливості для нанесення ударів по російських базах і критично важливих об'єктах інфраструктури далеко за лінією фронту. По суті активний компонент стратегії складається з тривалої ударної кампанії, яка допоможе створити умови у 2025 році. Україна може неухильно скорочувати перевагу Росії в повітряній потужності, завдаючи ударів по базах у Криму та біля своїх кордонів. Зараз Київ володіє ініціативою в північній частині Чорного моря та може розвинути успіх ударної кампанії проти Чорноморського флоту Росії. Для цього Захід повинен допомогти Україні наростити виробництво власних ударних безпілотників дальнього радіусу дії та переглянути політику, яка обмежує можливості України застосовувати ракети, що постачаються Заходом, які де-факто роблять територію Росії недоторканною.

Однак кампанія дальніх ударів — це спосіб чинити тиск і створити проблеми для російських військових, а не заміна великого наземного наступу. Україні все одно доведеться подолати російську оборону на Півдні й домогтися прориву, щоб поставити російські сили в Криму в небезпечне становище. Навіть у разі успіху зруйнування мосту через Керченську протоку або інших наземних ліній зв'язку навряд чи призведе до краху російських позицій на Півдні без додаткового тиску через тривалу наземну кампанію. Водночас у найближчі місяці Україна повинна буде уникнути втягування в невигідні для себе бої, які підірвуть будь-які шанси на успіх у довгостроковій перспективі. У Росії більше ресурсів, а підтримка Заходу стає дедалі невизначенішою, тому Україна не може дозволити собі воювати у 2024 році так само, як у 2023-му.

Уроки втраченої можливості 2023 року

Щоб зрозуміти, як краще планувати 2024 і 2025 роки, важливо коротко розглянути, чому наступ 2023 року не повторив успіхів осені 2022 року. Україна домоглася прориву в Харкові у вересні 2022 року проти заздалегідь мобілізованих російських військ із сильно ослабленими силами, які не підготували міцну оборону. Щойно українські війська прорвали першу лінію оборони, вони швидко скористалися цим і просунулися глибоко за російські лінії, навіть із відносно невеликими силами. Хоча Україна здобула важливу перемогу в Херсоні, це був важкий бій. Попри несприятливу географію, російські позиції не впали, захищаючи свої лінії матеріально-технічного постачання через Дніпро під постійним вогнем високомобільних артилерійських ракетних систем. У 2023 році українські війська зіткнулися з великою мобілізованою російською армією, що оборонялася за набагато щільнішою укріпленою лінією, ніж у Херсонській або Харківській областях у 2022 році. Як ми стверджували в грудні 2022 року, Україна навряд чи зіткнеться з такими ж сприятливими умовами у 2023 році.

Порівняно з 2022 роком, коли російські бригади й полки часто утримували лінію фронту з двома-трьома недоукомплектованими батальйонами, улітку цього року деякі з їхніх полків оборонялися з шістьма та більше батальйонами з додатковими резервами для ротації. Вони також продовжували створювати нові армії з контрактників, як, наприклад, 40-й армійський корпус і 25-та загальновійськова армія, розгорнуті того літа. Вони могли витримувати набагато більші втрати, а мережева оборона ускладнювала для України використання тактичних успіхів. Російські війська також уникли проблем із логістикою, що виникли в Херсоні, і загалом російські дії в обороні мали кращий вигляд, ніж у наступі.

Хоча на цю тему було написано чимало, зокрема й нами за результатами польової роботи в Україні, зрештою найзначущішими у визначенні результату виявилися три чинники.

• По-перше, Україна не мала вирішальної переваги у вогневому впливі на російські збройні сили, а російські сили не були достатньо ослаблені за рахунок виснаження перед початком наступу, що означало відсутність явної переваги, яку можна було б використати.
• По-друге, Україна не могла ефективно масштабувати свої сили, діючи на рівні двох-трьох посилених рот на бригаду. Це означало, що вона не могла використовувати проломи та нарощувати темп. Не вистачало також інтеграції об'єднаних озброєнь, хоча це виявилося другорядним стосовно проблем першого порядку.
• По-третє, Україні не вистачало засобів, необхідних для прориву добре підготовленої оборони або для протидії ключовим російським можливостям, таким як бойові вертольоти. Зазираючи у 2025 рік, Захід має продумати, як допомогти Україні вирішити всі три категорії проблем.

Попри те, що ефективність їхньої роботи була різною, нові бригади, які пройшли підготовку в НАТО, не мали достатньо часу для розвитку згуртованості підрозділів і тренувань як єдине ціле. До того ж командири та штаби батальйонів і бригад часто не могли ефективно використовувати підрозділи вище за рівень роти. Ці результати не дивні, враховуючи, що перед новими українськими бригадами з мобілізованими солдатами після дуже стислих термінів навчання було поставлено завдання прориву дуже сильної оборони — одне з найскладніших завдань, можливих у бою. Крім необхідності додаткової підготовки нових підрозділів, замість формування нових бригад може бути краще приєднати свіжопідготовлені батальйони та роти до наявних бригад або батальйонів відповідно. Отже, ці підрозділи користуватимуться послугами досвідченого командира, сусідніх піхотних підрозділів і допоміжних сил, таких як артилерія та інженерні війська.

Однак недостатня підготовка до масштабних операцій була не єдиною проблемою. Без необхідної вогневої переваги або допоміжних засобів одна лише підготовка не змінила б результат. Це необхідний, але недостатній компонент для майбутнього успіху. Зрештою Україна не змогла достатньою мірою послабити або придушити російські протитанкові засоби, що унеможливило ефективний вал бронетехніки, а невеликі атаки піхоти не призведуть до прориву сильної оборони. Вибір загальної стратегії також посилював ризик. Тристоронній наступ із виділенням найкращих сил для Бахмута призвів до того, що артилерію та найдосвідченіші війська України було розділено. Після того, як первинна операція з прориву провалилася й українські війська значно скоригували тактику, стратегія залишалася незмінною протягом наступних чотирьох місяців.

Бахмутська вісь була надмірно забезпечена ресурсами порівняно з головною віссю просування. Зрештою, замість того, щоб розподілити положення російських сил так, щоб забезпечити успіх України, Бахмутський наступ посилив проблему. Навіть із урахуванням сил, спрямованих на Бахмут, Росія зберегла достатньо резервів, включно з, мабуть, найелітнішим підрозділом — 76-ю десантно-штурмовою дивізією, щоб не допустити оперативного або стратегічного ефекту від тактичного прориву України в Роботиному в серпні. З огляду на міць російської оборони та переваги в повітрі вихід на узбережжя здавався малоймовірним, але щонайменше вихід до Токмака був цілком можливий. До того ж передача касетних боєприпасів і тактичних ракетних комплексів, які були використані для знищення або пошкодження кількох гелікоптерів у жовтні, до початку наступу могла б дати українським сухопутним військам тимчасовий перепочинок від російських ударних гелікоптерів під час потенційно вирішальної першої спроби прориву. Це не означає, що інший підхід привів би до успіху, але занадто детерміністське прочитання цієї історії також неточне, тому що воно позбавляє Україну та західні країни можливості впливати на хід операції.

Під час планування наступної великої операції, яка, найімовірніше, відбудеться не раніше ніж у 2025 році, Захід і Україна повинні уникати планування за зразком останнього наступу. Технології й тактика в цій війні розвиваються кожні кілька місяців. Якщо на початку наступу проблемою були мінні поля й окопи, підтримувані бронетехнікою, артилерією та бойовою авіацією, то до його кінця однією з головних проблем стали безпілотники з видом від першої особи. Водночас основну контрбатарейну загрозу для української артилерії становлять безпілотники-камікадзе "Ланцет". Одним із ключових викликів для перспектив майбутніх українських наступів є доступність артилерійських боєприпасів. Минулого літа Україна змогла досягти темпу стрільби приблизно у 225 тисяч артилерійських снарядів на місяць, що більш ніж удвічі перевищує приблизно 90 тисяч снарядів, які вона випускала на місяць минулої зими; однак це стало можливим лише завдяки ймовірному одноразовому перевезенню артилерійських снарядів із Південної Кореї в США для поповнення постачань в Україну. Навіть із цими боєприпасами адміністрація президента Джозефа Байдена була змушена передати касетні боєприпаси, аби продовжити наступ України до осені (можливо, вони принесли б найбільшу користь напередодні наступу). Західних потужностей із виробництва артилерії недостатньо для задоволення витрат України навіть на оборонні цілі, що змушує продовжувати постачання касетних боєприпасів із запасів, щоб заповнити прогалину цього року.

У майбутньому артилерійські боєприпаси, що постачаються Заходом, навряд чи зможуть забезпечити темп стрільби, що перевищує російський, за темпу 10 тисяч за день або більше, який до 2025 року стійко перевищуватиме цей показник. Оскільки Україна не змогла подолати оборону Росії минулого літа за рахунок кількісної переваги в артилерійських боєприпасах, перспективи майбутніх наступальних операцій будуть ще гіршими, якщо Україна та її прихильники не зможуть компенсувати це розвитком інших переваг. Це означає, що вал артилерійського вогню в майбутньому доведеться доповнити безпілотниками й іншими засобами нанесення точних ударів. В іншому разі після адаптації Росії до ударів високомобільних артилерійських ракетних систем по логістичних вузлах, Заходу, можливо, доведеться придумати інші способи знизити темп вогню Росії або зменшити його ефективність. Удосконалення російської радіоелектронної боротьби знизило ефективність боєприпасів із наведенням за глобальною системою позиціювання, які постачає НАТО, таких як керовані реактивні системи залпового вогню високомобільних артилерійських військ і артилерійські снаряди Excalibur, що також необхідно враховувати під час майбутніх постачань боєприпасів із точним наведенням. Планування має не тільки розвиватися з урахуванням досвіду 2023 року, а й враховувати адаптацію й технологічні інновації на полі бою, які можуть підвищити або знизити вимоги.

Війна ще далека від завершення

Хоча побіжний погляд на матеріальні ресурси показує, що цього року війна складається на користь Росії, це не означає, що Росія автоматично доб'ється великих успіхів цього року або що вона тепер неодмінно виграє війну. Мінімальні воєнні цілі Москви вимагають від неї захоплення більшої території, ніж та, яку вона займає зараз, захоплення Донбасу та претензій на безліч територій, які вона анексувала, але не контролює. Для досягнення цих цілей російські війська не можуть просто сидіти й оборонятися, і, як показують нещодавні наступальні операції, вони теж ледве намагаються вийти з нинішнього глухого кута. Попри збільшення чисельності особового складу, Москві все ще не вистачає людей для ротації особового складу, мобілізованого ще у 2022 році, а отже, вона все ще стоїть перед дилемою того, як зберегти присутність сил в Україні. У 2023 році російські військові віддали пріоритет поповненню втрат і створенню нових бойових формувань, а не стійкості розгортання та позиції сил в Україні. Отже, ці питання залишаться невирішеними й у 2024 році. Наступальні операції, подібні до Авдіївської, завдають великої шкоди техніці, забираючи сотні бойових броньованих машин. Попри високий рівень витрат на оборонне виробництво, російські військові все ще замінюють більшу частину втраченого обладнання з обмежених запасів радянської техніки. Ситуація з боєприпасами в Росії покращується, особливо завдяки постачанням із Північної Кореї та Ірану, але вона все ще далека від тієї переваги, яку російські війська мали у 2022 році.

Захід має переваги в царині технологічних інновацій і фінансових ресурсів, але багато що залежить від політичної волі. Наприклад, хоча Європа не досягла своєї мети в мільйон снарядів цього року, вона виділила 2,2 мільярда доларів на виробництво та цілком спроможна досягти її до 2025 року. Західна повільність не означає бездіяльність: деякі зусилля ще набирають обертів. Однак, попри теоретичну можливість Заходу випередити Росію в інноваціях і виробництві, саме Москва вирвалася вперед у нарощуванні виробництва дронів і мобілізації своєї оборонно-промислової бази. Російське керівництво зараз поводиться самовпевнено. Вони вважають, що поточні тенденції в цій війні сприяють їм. Тому наступний рік стане важливим для демонстрації того, що навіть на піку своїх оборонних витрат і оборонно-промислового виробництва Росія досі не в змозі досягти цілей у цій війні. Водночас витрати зростатимуть, і в ідеалі саме Москва зіткнеться зі зростанням невизначеності у 2025 році.

Поразка не означає, що війна перейде в заморожений конфлікт. Україна може почати програвати війну вже цього року, в міру того, як російські переваги множитимуться у 2025 та 2026 роках. У 2024 році Захід опиниться перед критичним вибором. У гіршому разі, як нещодавно стверджував наш колега Джек Вотлінг, Захід поступиться Росії безповоротною перевагою в цій війні. У разі поразки Москва нав'яже Україні свою волю та вийде з війни, вважаючи, що вона фактично виснажила та перемогла Захід. Попри стратегічні витрати для Росії, Україна втратить територію та понесе більший тягар війни у вигляді демографічних і економічних втрат. Хоча Росія становитиме постійну військову загрозу для європейської безпеки за будь-якого сценарію, Росія, яка зазнає дорогої поразки, вочевидь, краща, ніж підбадьорена Москва, яка зможе відновитися, не турбуючись про Збройні сили України.

Це твереза реальність, але такий результат не є неминучим. Однак для того, щоб уникнути його, Україні та Заходу потрібно буде зробити непростий політичний вибір. Ключові рішення мають бути ухвалені цього року, і чим раніше, тим краще, щоб перевести війну на позитивнішу траєкторію.

Щоб досягти успіху, Україна та Захід повинні узгодити очікування та сформулювати чітке бачення на найближчі 18 місяців: до чого ми прагнемо, яким чином і яка теорія успіху надалі.

Без довгострокової стратегії буде важко домогтися єдності зусиль і управляти мізерними ресурсами. Якщо 2024 року Україна зможе виснажити російські сили на піку російських оборонних витрат, а потім повернути ініціативу та завдати російським військовим низки поразок 2025 року, вона зможе створити необхідний важіль тиску на Москву в цій війні. Для цього необхідно поставити під загрозу воєнний стан Росії, замінивши впевненість росіян на невпевненість. Мета — припинення війни на вигідних для України умовах і так, щоб забезпечити міцний мир або здатність України забезпечити його в майбутньому. В разі поразки Україна безповоротно втратить територію, а Росія зможе нав'язати мир на своїх умовах, обмеживши суверенітет України. Досягнення необхідної для цього переваги цілком здійсненне до 2025 року. Багато що залежить від стійкої підтримки Заходу 1 вибору, зробленого зараз.

Про авторів

Майкл Кофман — старший науковий співробітник Програми з Росії та Євразії Фонду Карнегі за міжнародний мир. Раніше він обіймав посаду директора програми вивчення Росії в Центрі військово-морського аналізу, де проводив дослідження можливостей, стратегії та військової думки російських збройних сил.

Роб Лі — старший науковий співробітник Євразійської програми Інституту зовнішньополітичних досліджень, колишній офіцер морської піхоти.

Дара Массікот — старша наукова співробітниця Програми з Росії та Євразії Фонду Карнегі за міжнародний мир. Раніше вона обіймала посаду старшої аналітикині з російського військового потенціалу в Міністерстві оборони США.