Ефект Навального

Історія повернення в Москву "блогера" і "берлінського пацієнта" Олексія Навального сповнена абсурдних дій російської влади, які доводять її до якогось міфологічного сюжету. Як висловився головний редактор Carnegie.ru Олександр Баун, "він став містером Фродо, Орфеєм, Діонісом, кажучи словами Джоан Роулінг, "хлопчиком, який вижив і прийшов померти". Але не прийти він не міг". Навальний вважав за краще цілком очікуваний фінал на батьківщині, ніж затишна доля коментатора на чужині. Небезпечний крок, але це крок політика. У нього є свої наслідки, і вони стосуються не тільки його власної долі.

Змішані карти

Говорити, що в Кремля була істерика у звʼязку з поверненням Навального, — можливо, перебільшення. Але кружляння літака з ним над Внуково, а потім відправлення його в Шереметьєво, низка автозаків і зграї поліцейських, "фанати Бузової" і масові затримання, а на довершення судовий фарс у поліцейській дільниці в Хімках перевершували градус неосудності, властивий навіть російській владі. Путінські плани Навальний порушив.

Передбачалося, що після того як Федеральна служба виконання покарань 29 грудня минулого року, за день до закінчення випробувального терміну в справі "Ів Роше", оголосила його в розшук, він залишиться на Заході, щоб не потрапити за грати, і перетвориться в емігранта. Але в такому статусі неможливо ефективно впливати на життя всередині Росії. Тим більше — надихати людей на акції протесту і становити небезпеку для Кремля. Навіть найпомітніші з тих, хто вибирає долю західного коментатора, перестають бути політичними фігурами. Це сталося і з Гаррі Каспаровим, і Михайлом Ходорковським. Останній, як зазначала в липні 2019 року "Независимая газета", перебираючи можливі, на його думку, сценарії транзиту влади в Росії після відходу Путіна, взявся агітувати за помʼякшення підходу російської опозиції до частини держслужбовців і навіть до владної еліти. Після цього його "Відкриту Росію" стали залишати люди, налаштовані більш радикально.

По суті своїх дій Навальний спочатку не був Ходорковським. Їх, звичайно, може зблизити між собою те, що перший, як це було з другим, буде де-небудь в Читинській області кілька років поспіль шити рукавиці, а по його обличчю, як свого часу по обличчю Ходорковського, якийсь кримінальник пройдеться шевським ножем. Але на цьому збіг їхніх доль, ймовірно, закінчиться. Тому що, по суті, перспектива Навального — стати першою фігурою класичного політичного вʼязня, не тільки домагатися повалення режиму, але й бути готовим поставити на кін, як висловився б Талеб, власну шкуру. Ходорковський, на відміну від нього, не припускав повороту подій у своєму житті, після якого він на 10 років загримів у колонію. Коли в 2003 році неприємності в нього лише починалися, а Генпрокуратура РФ провела обшуки в ліцеї-інтернаті "Підмосковний", що фінансується ЮКОСом, він зізнавався, що "невисокої думки про готовність Генпрокуратури діяти за законом, але того, що сталося, я не очікував навіть від них". Ця "несподіванка" і замішана на ній відмова наслідувати приклад олігарха Бориса Березовського, котрий своєчасно втік у Лондон, йому обійшлися дорого. Після увʼязнення він став куди більш реалістичним в оцінці діапазону дій російської влади, зрозумівши, що швейцарська Рапперсвіль-Йона або британський Лондон куди безпечніше, ніж Москва й околиці.

Можливо, тюремний досвід, що є неминучим для Навального, теж змусить його задуматися про еміграцію. Але принципова різниця між ним і Ходорковським напередодні отримання терміну в тому, що Навальний знає (і, схоже, знав завжди), що таке може статися і свідомо йде на це. Саме це робить його головною, якщо не єдиною, фігурою нинішньої російської опозиції. Цим він псує всі плани не тільки Путіну, а й закордонним політикам, які намагалися вибудовувати відносини з Кремлем у дусі Realpolitik. Як написав Сергій Михайлов, незалежний аналітик, який живе у Франції, "Навальний змішав карти на політичному столі в європейських столицях, де раніше ніхто не замислювався про альтернативу Путіну". Це не означає, що Меркель або Макрон тепер будуть думати про нього як про наступного президента Росії. Але акт персональної мужності звів Навального в ранг головного опозиціонера режиму саме в очах міжнародного політичного бомонду. Про це свідчить реакція багатьох європейських лідерів, включаючи Меркель. Після отруєння Навального відносини "Росія — ЄС" уже висіли на волоску. Після його арешту від них у їхньому колишньому вигляді не залишилося нічого.

Сила і слабкість Навального

Після арешту Фонд боротьби з корупцією Олексія Навального опублікував розслідування про палац президента Володимира Путіна під Геленджиком і його жінок. За першу добу воно "набрало" понад 23 млн переглядів — значна кількість, особливо якщо врахувати, що дивитися його могли не тільки поодинці. За такої динаміки воно може побити рекорд фільму "Він вам не Дімон", чия аудиторія за майже чотири роки (фільм випущений у лютому 2017-го) склала майже 39 млн.

Це те, що створює критичну масу протесту проти Путіна і його оточення. Ті, хто дивиться розслідування ФБК, можуть бути не в захваті від самого Навального, але більшості з них навіть при оскаженілій пропаганді федеральних каналів неважко зрозуміти, що говорять про нинішню владу ці відео, викладені в "Ютубі", і цифри, що там прозвучали. Що таке територія палацу Путіна в 17 691 кв. м за площі ділянки всього комплексу 68 га, яка, як наголошується, насправді приблизно в 100 разів більше. Що таке 100 млрд рублів, витрачених на це чудо розкоші за прожиткового мінімуму в Росії 11 653 руб. І для чого потрібні в цьому персональному раю казино і "кальянна" з жердиною для стриптизу.

Важко сказати, чи планував Навальний випустити це розслідування в будь-якому випадку або ж воно якраз і повʼязувалося з можливістю негативного сценарію: ви мене за грати, я вам — про палац. У будь-якому випадку, розслідування бʼє прямо в ціль — у корупцію і дике панство нинішньої російської влади, котрі шикують тоді, коли громадянам країни, особливо в епоху коронавірусу, доводиться виживати.

У цьому сила Навального. У здатності посіяти сумніви навіть у середовищі "глибинного народу" — термін, придуманий витонченим кремлівським політтехнологом Владиславом Сурковим. Майже два роки тому він опублікував статтю "Довга держава Путіна", де наводять думку, що "вміння чути і розуміти народ, бачити його наскрізь, на всю глибину і діяти відповідно — унікальне і головне досягнення держави Путіна". У цій фразі все було б правдою, якби автор до "бачити його наскрізь" приписав: "одночасно виробляючи над ним лоботомію за допомогою пропаганди". Саме на ній тримається зворотний звʼязок між сюзереном і підданими. Але статистика переглядів творінь ФБК говорить про те, що баланс тут може зміститися на користь Соловйова, Кисельова або Скабєєвої. А сам факт появи гучного розслідування вже після того, як Навального "упакували", ніби підкреслює: ви можете прибрати з політичної шахівниці ферзя, але на ній залишаться інші боєздатні фігури. Більше того, у сегменті російського інтернету зʼявилося ще один розслідувальний проєкт. Він так і називається — "Проєкт". І бʼє в ту ж фігуру — у Путіна. Його відео також уже збирають мільйонну аудиторію. Наприклад, у розміщеного в кінці листопада минулого року фільму "Господиня "Росії": як близька знайома президента стала мультимільйонером" на сьогодні майже 1,6 млн переглядів.

Природно, що без переформатування інтернету за типом китайського і без посилення терору Кремлю буде важко боротися з цією плямою "інакомислення", що розповзається. І результат протистояння багато в чому обумовлений тим, що станеться раніше — запуск "чебурнету" (укупі з масовими арештами) або створення в Росії критичної маси незадоволених, не владою взагалі, а ключовою фігурою в ній, "царем" Путіним.

Передбачити динаміку цих процесів важко. Якраз те, що прозріння "глибинного народу" відбувається, як у рапідній зйомці, а саме воно в масі своїй поки покриє Навального як "агента Заходу" (у 2017-му, за опитуваннями "Левада-центру", 30% тих, хто знав про існування "блогера", вважали його саме таким персонажем; восени минулого року його діяльність не схвалювала половина опитаних — і це тоді, коли про його отруєння можна було почути навіть у ввімкненій прасці), — у цьому і є його слабкість.

У пості з "Кремлівського централу", спецблоку "Матроської тиші", Навальний згадав про "три стовпчики", які "негідники, що засіли в Кремлі вже більше 20 років", кожен день малюють як "діаграми":

- знахабнілі;

- усе розуміють, але мовчать і змирилися;

- ті, хто відмовляється мовчати і бореться як може.

"Третій стовпчик лякає негідників, — пише Навальний. — Коли він стане досить великим, їхня влада впаде". Він має рацію. Але людей, які відмовляються мовчати, у Росії, як і раніше, не надто багато. А з урахуванням того, що в Навального немає своєї партії і він не може зібрати маси народу, здатного вийти на акції протесту, схоже, наразі він бореться не стільки за третій стовпчик, скільки за другий. Але і ця боротьба не позбавлена ні сенсу, ні перспектив. Якщо в Росії зʼявиться ще хоча б кілька Навальних, влада почне робити ще більше дурниць, які врешті-решт обернуться для неї крахом.