Маца у вигнанні. Інтерв'ю з рабином напередодні Песаха

Цієї весни американські євреї Йона та Рейчел Букштейн зробили вчинок, який шокував одних знайомих і захопив інших. Залишивши свій красивий і стильний будинок у Лос-Анджелесі та віддану громаду по той бік Атлантики, вони вирушили в Польщу. Цього року вирішили провести традиційно сімейне єврейське свято Песах із українськими біженцями. У Любліні в готелі "Ілан" вони організують восьмиденний захід на сто двадцять осіб, а може, й більше. Кількість біженців у цьому готелі змінюється з кожним днем.

Що пов'язує вас із Україною та українцями?

- Багато чого. Моя бабуся народилася в селі Миньківці Дунаївського району Хмельницької області. Частина нашої родини досі мешкає у Львові. Сам я вперше побував в Україні 1993 року, будучи ще студентом. Зупинився тоді у Львові, у квартирі двоюрідної сестри, яка викладала в університеті. Так почалося моє знайомство з цією чудовою та багатогранною країною.

Один зі студентів сестри зголосився супроводжувати мене в подорожі тими місцями, де колись жила бабуся. Ми поїздом приїхали в Хмельницький, звідти автобусом — до Дунаєва, потім у Нову Ушицю. До Миньківців добиралися попутками. Образ одного з тих, хто нас підвозив, врізався мені в пам'ять. Це був далекобійник турецького походження. У Миньківцях ми знайшли старий єврейський цвинтар та одного цілком живого єврея. Він розповів про те, як служив в армії під час Другої світової, як працював перукарем після війни.

Його історіями можна було заслухатись. Я ще довго був під враженням від поїздки на бабусину батьківщину та 1994-го вирішив знову махнути в Україну, цього разу в Дрогобич. Усюди мене приймали за поляка, бо, крім рідної англійської, я володію ще й польською мовою. На жаль, це був мій останній візит у країну. З того часу багато разів збирався з'їздити, але все відкладав. Утім, де б я не був, поряд завжди був хтось родом із України. І завжди це були чудові люди, з якими ми товаришували, працювали разом, поділяли спільні інтереси.

У лютому, вперше прочитавши в новинах про те, що російські війська підтягуються до українських кордонів, я, звичайно, взявся дзвонити знайомим і родичам. З'ясовувати, чи з ними все гаразд і які в них плани. І ось що дивно, ніхто з них серйозно не замислювався, що на горизонті війна. Ніхто не планував їхати. Зрозуміло, коли почалися бомбардування, настрої різко змінилися, але евакуюватися вирішили далеко не всі. Деякі з близьких мені українців досі перебувають у країні.

Схоже, ви відслідковували події, що передували початку війни між Україною та Росією навіть уважніше, що ваші українські родичі та друзі.

- А як інакше. У 20-х числах лютого я та моя дружина буквально не спали ночами. Новини в нас вдома було включено цілодобово.

Початок війни не був для нас сюрпризом. Я дуже добре розумів, що відбувалося в Україні. Бачив, як із уламка СРСР вона перетворювалася на європейську демократичну країну.

Ті ж процеси трохи раніше я спостерігав у Польщі, куди вперше приїхав 1991-го. Там теж було дуже багато рудиментів радянського режиму, був свій період "дикої" повсюдної стихійної торгівлі, коли кожна площа перетворювалася на базар, кіоски виростали, де можна й не можна. Словом, дві сусідні країни переживали ті самі процеси європеїзації, тільки в Україні вони йшли повільніше, їх гальмували проросійські політики, які досить довго залишалися при владі.

Передбачити розвиток подій було нескладно. На жаль, дуже багато людей, у тому числі й наділені владою, воліли не бачити очевидного або зробити вигляд, що не бачать.

Коли російські війська накопичувалися біля українських кордонів, я писав звернення НАТО й уряду США про те, що, коли вже наближається вторгнення, треба якось підтримати Україну. Якщо не можна запровадити миротворчий контингент, потрібно принаймні забезпечити Україну достатньою кількістю ППО та військової авіації – допомогти їй захиститися, щоб це було чесним протистоянням.

Я знаю, що певну військову допомогу Україні надають весь цей час, але вона могла б і мала б бути набагато більшою. Посилання на те, що Сполучені Штати та країни Західної Європи виявляють обережність, не бажаючи провокувати Путіна на прямий конфлікт, звучать трохи наївно. Він точно не потребує якоїсь провокації з їхнього боку, щоб почати діяти.

Розмови про те, що треба прагнути мирного вирішення конфлікту, демонструють банальне невігластво, незнання світової історії. Тирани не вирішують конфлікти мирним шляхом.

Інші американці погоджувалися з вашими висловлюваннями? Загалом громадська думка в США була за те, щоб надавати Україні максимум військової допомоги?

— Однодумці в мене, звичайно, були, зокрема й мій давній друг Тіматі Снайдер, професор Єльського університету, який написав багато книг з історії Східної Європи. Багато експертів попереджали про те, що на горизонті повномасштабна війна. Однак, публічно висловлюючись на цю тему, я зустрічав чимало заперечень і з боку американців, і з боку європейців.

Загалом я повинен зізнатися, що позиція європейських лідерів щодо російського вторгнення в Україну дуже мене розчарувала. Вони повелися просто аморально. Якщо говорити не про політиків, а про звичайних людей, то, наприклад, у Лос-Анджелесі, де я живу, розуміння суті подій, що відбуваються в Україні, приходить із деяким запізненням. А ось наші друзі, які перебували в Польщі, відреагували миттєво. За один день уміст наших стрічок у соціальних мережах докорінно змінився. Звичайний контент, який раніше виставляли друзі – сімейні фото, розповіді про цікаві поїздки та роботу, – відразу змінився постами про війну, біженців і волонтерську діяльність.

Якщо ви прогнозували швидкий початок війни, напевно, заздалегідь спланували, що робитимете, коли вона почнеться.

— Плану як такого не було, але ми почали діяти відразу. Збирали гроші, використовуючи свої організаторські здібності та досвід роботи в єврейській громаді. На щастя, у штаті Каліфорнія на момент початку війни вже можна було проводити масові заходи офлайн, тому ми одразу влаштували вечір комедії та ще кілька вечірок у Лос-Анджелесі, а зібрані таким чином гроші направили на фінансування евакуаційних транспортів. Також ми взяли участь у фінансуванні медичної допомоги постраждалим серед цивільного населення.

Водночас ми ініціювали регулярні громадські молитви за мир в Україні.

Недостатньо лише молитися або тільки робити практичні дії, потрібно і те, й інше.

Зрозуміло, плануючи свої практичні дії на підтримку України, ми спиралися на інформацію, отриману від людей, які перебувають ближче до трагедії.

Якоїсь миті в нас з дружиною з'явилася ідея зателефонувати до Міхаеля Шудриха, головного рабина Польщі. Запитали, чим допомогти. Він відповів, що в Любліні зібралося чимало біженців із України, і нема кому організувати для них свято Песах. Усі рабини, які теоретично могли б це зробити, зайняті по горло в інших містах. Єврейська громада в Любліні дуже мала, там і рабина свого немає, а тут у місті несподівано з'явилися більше ста євреїв із України. Хтось мав зайнятися їхніми релігійними потребами.

Під час свята Песах це особливо важливо, тому що організаційно Песах складніший за будь-яке інше свято. Він передбачає жорсткіші обмеження щодо кашруту й особливу методику очищення всіх житлових приміщень, триває вісім діб, два перші святкові вечори повинні проходити відповідно до суворо визначеного порядку, який називається Великоднім Седером… Словом, Песах — це непросто.

Звичайно, ми хочемо допомогти біженцям, які опинилися в Любліні, провести свято Песаха кошерно та правильно, але це далеко не єдина мета. Не менш важливо, щоб Песах приніс їм радість. У зоні воєнних дій і після евакуації їм довелося пережити щось жахливе.

Бути біженцем узагалі не солодко. Легко припустити, що ці люди перебувають у постійному стресі від початку війни – ми хотіли б подарувати їм перепочинок. До того ж, у багатьох є діти, а дітям пережити жахи війни ще важче, ніж дорослим. Разом із нами в Польщу із США прилетіла ще одна єврейська сім'я — Гербери, вони вже склали цілу програму роботи з дітьми під час Песаха.