Із тривожним рюкзачком. Розповідь про евакуацію з України в Молдову

Телефонний дзвінок серед ночі. Мама плаче у слухавку. Автобус евакуаційної колони, який віз її до молдавського кордону, зламався десь у лісі. Волонтери, які супроводжують евакуантів, записують номери закордонних паспортів пасажирів, але в мами немає закордонного паспорта — лише внутрішній. Мама боїться, що коли знайдуть альтернативний транспорт, він забере лише тих, в кого все нормально з документами, а її залишать тут одну. Хвилин десять іде на те, щоб її заспокоїти, переконати, що без неї точно не поїдуть. Що намагатися прямо зараз повернутися додому, до Дніпра, — абсолютно дурна та фізично неможлива ідея, що шлях у неї один — через Молдову добиратися до Румунії, де зараз перебуваю я і шукаю нам тимчасове житло…

Мамині евакуаційні поневіряння почалися на кілька днів пізніше за мої. Ми мали різні вихідні точки. На момент початку бомбардувань в Україні, вранці 24 лютого, я перебувала в Києві, а мама в Дніпрі. Тоді я теж прокинулася від її дзвінка, тільки не вночі, а вранці приблизно о сьомій.

"Ти взагалі в курсі, що вас бомбять!?" ... У перші секунди мені здалося, що вона жартує. Усвідомивши серйозність ситуації, почала шукати спосіб дістатися Дніпра, щоб бути поруч із нею — не знайшла. Довелося вибиратися нарізно. Пошуки евакуаційного транспорту для себе і мами навчили мене тому, що можливість фізично потрапити в потрібний автобус або потяг часто залежить від того, о котрій годині було отримано повідомлення про місце і час відправлення. Тому я почала акумулювати інформацію про такі відправлення з різних міст і робити розсилки тим, хто перебував у цих містах.

У перші дні надсилала повідомлення лише тим, хто раніше згадував, що хотів би евакуюватися, потім — усім підряд. Сенс розсилки у тому, щоб інформація циркулювала швидше та більше людей отримали її вчасно.

"Немає місць". З Києва — на молдавський кордон

Власну дорогу від Києва до молдавського кордону описувати не візьмусь. Це були одинадцять годин, проведені в дивному заціпенінні в машині малознайомих людей, куди мені якимось дивом вдалося втиснутися, хоча місця в салоні, в принципі, не було. З речей взяла із собою лише "тривожний рюкзачок", зібраний у розрахунку на перебування в якомусь укритті від кількох годин до трьох діб. Валіза, навіть невелика, навіть якби вона була при мені в момент від'їзду, просто не помістилася б у переповнений автомобіль.

Виїхали приблизно о п'ятій вечора, кордон перетнули вже після четвертої ранку. За весь час колії зробили дві або три зупинки тривалістю не більше 15 хвилин. Під час однієї з них я встигла промочити ноги.

Одразу після перетину кордону нас зустріли молдавські волонтери. Напоїли гарячим чаєм, що було дуже до речі, тому що під час подорожі всі замерзли, безкоштовно роздали sim-карти місцевого мобільного оператора. Запропонували поїсти, а ще сказали, що вони мають теплий одяг. Запитала, чи немає взуття. Знайшлися тільки чоловічі кросівки 42-го розміру, на мені вони очевидно бовталися, але відчуття сухих ніг після довгої подорожі в мокрих черевиках здавалося рівносильним райському блаженству, я вирішила залишити кросівки собі, принаймні доти, доки не вдасться купити пару свого розміру. Забігаючи наперед, скажу, що в Кишиневі вони перекочували до дідка з якогось маленького селища Київської області, у якого речей при собі було ще менше, ніж у мене.

Після перетину кордону на нас чекали дві хороші новини й одна погана. Тішило те, що автострахування можна оплатити гривнями і коштувало воно недорого. І те, що місцеві обмінники, хоч і за вкрай невигідним для українців курсом, але все-таки брали нашу національну валюту. Засмучувало те, що місця для ночівлі в найближчих до кордону населених пунктах знайти не вдалося.

Після безсонної ночі всім потрібен був перепочинок. У водія просто не залишилося сил, щоб знову сідати за кермо. Хтось запропонував поспати в машині, але нас у маленькому автомобілі було надто багато. Найближчі готелі виявилися переповнені такими як ми евакуантами. Хтось із киян, які приїхали до Молдови раніше за нас, підказав, що в містечку Сороки, в півгодини їзди від кордону, є кілька готелів — і ще вчора ввечері там були місця. Туди ми й вирушили. У готелях вільних номерів, що повноцінно функціонували, не знайшлося.

Непередбачуване. Замість Airbnb — у лікарню на "швидкій допомозі"

Єдиним місцем, де нас могли прийняти, виявився готель, де через аварію нещодавно відключили опалення. Натомість була гаряча вода і багато ковдр, щоб зігрітися. За кілька годин, які ми провели в цьому притулку, кілька разів заїжджали молдавські поліцейські. Робили копії наших паспортів, записували куди і звідки ми їдемо. Поки ми спали, власниця готелю, вона ж за сумісництвом ресепшеоністка та завгосп, усміхнена жінка віку 60+, накрила для нас стіл, пояснила, що гарячу їжу приносять мешканці навколишніх будинків, які знають, що сюди приїжджають біженці, а приготувати нічого не можна, бо газ перекрито.

Надалі проблема відсутності вільних місць для ночівлі виникла в усіх населених пунктах, де треба було зробити зупинку. Знайти готельний номер, кімнату, яку здають в оренду власники приватного житла або хоча б ліжко-місце в комфортних умовах, у країні, наповненій біженцями, — нетривіальне завдання. У Кишиневі кілька старих радянських готелів, які роками не функціонували, екстрено відкрили, щоб прийняти приїжджих з України. Один із них, готель Cosmos, замінив мені будинок на досить довгий термін.

Спочатку я не планувала затримуватись у Молдові. Думала провести там одну ніч, а вранці рейсовим автобусом вирушити до Бухареста. У Румунії була можливість комфортно розміститися. Сервіс онлайн-оренди нерухомості Airbnb ще на початку війни запустив соціальний проєкт — надання безкоштовного тимчасового житла для біженців з України, понад 100 тис. квартир у найближчих країнах Європи. Розібрали їх дуже швидко, але я встигла забронювати для нас із мамою студію з двома ліжками у передмісті Бухареста.

Проте пожити там нам не довелося. Мама до Румунії не дісталася. Після прибуття до Кишинева у неї відкрилася кровотеча. Волонтери відвезли її до лікарні швидкої допомоги і повідомили про те, що трапилося, мені. Мама молдавської sim-картки чомусь не отримала, а на її українському телефонному рахунку виявилося замало грошей для дзвінків у роумінгу.

Повернення в Кишинів: у готелі як удома

Отримавши повідомлення від волонтерів, я повернулася до Кишинева й оселилася в готелі Cosmos. Усі 22 його поверхи були заповнені нашими співвітчизниками. Кілька разів, заблукавши в незнайомих вулицях, я питала у перехожих, як пройти до цього готелю, і вони вітали мене фразою: "Слава Україні!". Здавалося, всі у місті знають, хто живе у Cosmos і чому.

До напливу біженців готель простоював понад два роки й очевидно потребував ремонту. Двома найбільшими його проблемами були не цілком справні ліфти та система опалення. Обравши найдешевший номер (31 євро за ніч), я незабаром про це пошкодувала. Вночі там було досить холодно, а в дорожчих номерах є сучасні кондиціонери, які можна ввімкнути на обігрів. Ліфти часто зупинялися між поверхами. Щоб зайти в кабіну і вийти з неї, не зазнавши на собі удару металевими дверима, була потрібна спритність і кмітливість.

Через два дні після заселення мені зателефонували з посту ресепшн і повідомили, що я заливаю сусідів знизу. Сказали, що негайно перекриють воду та пообіцяли після полудня переселити в інший номер зі збереженням ціни. Це виявилося везінням, у новому номері вже був кондиціонер із функцією обігріву.

Почувалась я так, ніби перебуваю не в готелі, а в приватному володінні. Персонал із постояльцями звертався по-домашньому. Нас жаліли, з нами сперечалися, сварилися, мирилися, знову жаліли. Коли я попросила дати мені шампунь, одна зі співробітниць принесла банку свого власного, а наступного дня, сказала, що частину його потрібно перелити у пластиковий стаканчик, тому що інші дівчата просять про те саме і потрібно розподілити одну банку на кілька номерів.

Ідеальні покупці. Що купують і як розплачуються за покупки українські біженці в Молдові

Ще співробітники готелю по-свояцьки порадили мені де подешевше купити одяг і взуття. Те, що українці, щойно розмістившись, йдуть по магазинах, сприймалося як щось саме собою зрозуміле.

Для більшості приїжджих Молдова — перевалочний пункт, де зупиняються, щоб зробити перепочинок, а потім вирушити в далеку країну. Проте купувати речі, яких не змогли взяти із собою з України, воліють саме тут.

По-перше, тому що в місцевих обмінниках, хоч і за грабіжницьким для українців курсом, але таки приймають готівкові гривні. По-друге, ціни тут хоч і вищі за ті, що були в Україні в мирні часи, але все-таки скромніші, ніж в інших країнах, які приймають наших біженців.

Розплачуватися наші співвітчизники надавали перевагу банківськими картками. За умов такої оплати гривні конвертували в готівку за офіційним курсом — 1,6. У роздрібних обмінних пунктах пропонували курс незрівнянно гірше — 0,65 на початку березня, 0,25 — ближче до кінця. У банківських касах можна було поміняти готівку за офіційним курсом, але з обмеженням суми — трохи більше 3 тис грн. За кишинівськими цінами цього вистачало тільки на дрібні покупки.

Таксі в Кишиневі коштувало приблизно стільки ж, скільки у Києві до війни. При переміщенні містом можна було розраховувати на допомогу волонтерів. Вони ж охоче пропонували біженцям щоденні обіди. У тому центрі прийому біженців, де я харчувалася, живучи в Кишиневі, гарячу їжу буквально готували 24 години на добу. Я кілька разів приїжджала туди вночі й рано-вранці, оскільки подібно до багатьох біженців забувала про їжу вдень через сильний стрес, і згадувала про неї, лише коли вже починало зводити шлунок.

Медобслуговування евакуйованих. Медицина по-радянськи

Як біженці ми отримали право на безкоштовне медобслуговування в державних лікувальних закладах. Ця безкоштовна медицина була дуже схожа на ту, яку багато хто пам'ятає ще з радянських часів. На кожному кроці згадувався хрестоматійний жарт Михайла Жванецького про те, що в лікарні можна, звісно, і не платити, якщо вас не цікавить результат. Утім, ця проблема, очевидно, не мала стосунку до питання ставлення до біженців, вона, в принципі, характеризувала рівень розвитку системи охорони здоров'я в країні.

Повинна визнати, що виняткова привітність жителів Молдови до українців, котрі тікають від війни, справила на мене сильне враження. Майже всі, кого мені довелося зустріти в цій країні, намагалися допомогти хоч чимось.

Це при тому, що в двадцятих числах березня кількість наших співвітчизників, які перетнули молдавський кордон, перевалила за 300 тис., а ще на початку місяця влада Молдови заявляла, що готова прийняти до 15 тис. Те, що нас тут уже в двадцять разів більше, ніж має змогу розмістити ця країна, відчувається буквально в усьому.

З моменту приїзду в Кишинів не було такого дня, щоб я не опинилася в якійсь довгій черзі, створеній моїми співвітчизниками. Якщо за такого напливу нам усе ще співчувають, це характеризує наших сусідів із найкращого боку.