Незалежність Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії: чому її не буде і яке відношення до цього має ядерна зброя

Джон Свінні, лідер Шотландської національної партії, Рун ап Іорверт із партії Plaid Cymru в Уельсі, Мішель О’Ніл, віцепрезидент Ірландської республіканської партії "Шінн Фейн" (Sinn Féin) та Мері Лу Макдональд, президент цієї ж партії, підписали пакт про тиск на Даунінг-стріт з метою проведення референдумів щодо незалежності. Група, що зібралася в якості лідерів партій, а не посадових осіб своїх урядів, заявила про свої прагнення до партнерства в галузі економіки, енергетики та міжнародного співробітництва. Також заявлено, що "майбутнє наших країн належить Європейському Союзу". Але насправді становище трьох суб’єктів у складі Великої Британії неоднакове, і перспективи незалежності для них туманні.

Варто зазначити, що розмови про незалежність та підписання меморандуму стали можливими саме зараз тому, що після виборів 2026 року вперше одночасно у всіх трьох автономних частинах Великої Британії — Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії — до влади прийшли партії з націоналістичною програмою, спрямованою на здобуття незалежності, якої ці країни не бачили століттями.

Для початку варто зазначити, що в Лондоні вже відреагували на меморандум, підписаний у Кардіффі. Представник прем’єр-міністра Енді Бернхема повідомив, що той твердо вірить у Сполучене Королівство і зосереджений на пом’якшенні кризи вартості життя для домогосподарств по всій країні, а не на "конституційних дебатах".

Офіційний представник прем'єр-міністра заявив: "Прем'єр-міністр відданий здійсненню змін у всіх чотирьох країнах Сполученого Королівства і твердо вірить у Союз". Однак на Даунінг-стріт вважають, що Сполучене Королівство досягає найкращих результатів, коли люди об’єднуються навколо спільних цінностей і вирішення проблем, а не розділяються. І прем’єр-міністр продовжуватиме забезпечувати більшу економічну безпеку, замість того, "щоб вступати в конституційні дебати або проводити нові референдуми".

А тепер Фокус розбереться, чому не можна просто так надати незалежність Уельсу, Північній Ірландії та Шотландії. Адже шляхи, якими вони увійшли до складу Великої Британії, ведуть нас у глибину століть і хащі численних підписаних документів.

Уельс прагне незалежності, якої він ніколи не мав

Рун ап Іорверт із валлійської партії Plaid Cymru, як і інші підписанти, зазначає, що їхні народи мають право на самовизначення. Але Уельс увійшов до складу Великої Британії раніше за всі інші, ще в Середньовіччі. І до цього доклав руку відомий своїми численними шлюбами Генріх VIII.

Гарольд II Англійський був першим королем Англії, який підкорив Уельс незадовго до нормандського завоювання у 1066 році. Починаючи з Вільгельма Завойовника, нормандські королі призначали лордів для валлійського кордону, відомого як Валлійські марки. Цим лордам Марки надавалася значна автономія в обмін на збереження контролю над регіоном і над бунтівними валлійськими дворянами, які періодично піднімали повстання за незалежність. У 1284 році Едуард I Англійський придушив тривале валлійське повстання, а в 1301 році він надав своєму старшому синові, спадковому принцу, який згодом став королем Едуардом II, титул принца Уельського. Ця традиція зберігається й досі. Останнє валлійське повстання відбулося ще в 1416 році, а з 1485 року королем Британії став Генріх VII з династії Тюдорів, що мала коріння у Вельсі. Тож під час правління його сина Генріха VIII було ухвалено Акт про об’єднання, а старі валлійські марки було включено до нових або вже існуючих графств. І відтоді Уельс входить до складу Великої Британії. У 1997 році була створена Національна асамблея Уельсу (Сенедд), яка має право вносити поправки до законів, що приймаються парламентом Великої Британії. У 2006 та 2013 роках повноваження Асамблеї були розширені.

Теоретично Уельс може вийти зі складу Великої Британії. Але для цього партії Plaid Cymru потрібно провести референдум, на який має дати дозвіл Лондон. Валлійці могли б заявити, що мають мандат народу Уельсу, який хоче референдум щодо незалежності, але, згідно з останніми опитуваннями, в Уельсі з населенням 3 мільйони людей за незалежність проголосували б лише 32%.

Північна Ірландія хоче об’єднатися з Ірландією — але є релігійний аспект

Ірландія, яка є Смарагдовим островом, батьківщиною Святого Патрика та пива "Гіннес", має ще більш криваву історію, що також сягає корінням у Середньовіччя. Ще у 12 столітті англійський король Генріх II вторгся в Ірландію і встановив англійський сюзеренітет над значною частиною острова. Але переломним стало 16 століття, коли Генріх VIII (той самий, що одружився шість разів) проголосив себе королем Ірландії. Проте Ірландія продовжувала мати окремий парламент.

Однак після придушення ірландського повстання 1798 року Лондон домігся укладення нової унії, акти якої набули чинності 1 січня 1801 року, коли Ірландія втратила свій парламент. Тоді виникло Об’єднане Королівство Великої Британії та Ірландії. Але повстання тривали, особливо історики відзначають Великоднє повстання 1916 року. Тоді група ірландських націоналістів проголосила створення Ірландської Республіки та вступила в бій з британськими військами. Загинуло 450 осіб, частина Дубліна була зруйнована, а повстання придушили за тиждень. Але процес уже не можна було зупинити, тож низка подій, зокрема Ірландська війна за незалежність (1919–1921), призвели до припинення британського правління на більшій частині Ірландії. У 1949 році Республіка Ірландія стала повністю незалежною: до її складу увійшли 26 графств. Але чому виникли Ірландія та Північна Ірландія з її шістьма графствами у складі Великої Британії?

Протягом століть ту частину, яка зрештою залишилася під владою Лондона, заселяли англійські та шотландські протестанти, адже на той час Генріх VIII, ображений тим, що йому не давали розлучення з Катериною Арагонською, проголосив себе главою Церкви та "розлучився" з Папою Римським.

Землі конфіскованих ірландських землевласників передавалися протестантським переселенцям. У результаті північний схід Ірландії поступово став більш протестантським, лояльним до Лондона та економічно тісніше пов'язаним із Великою Британією на противагу решті католицької Ірландії. Зараз релігійний аспект не настільки актуальний, але все ж таки присутній.

Північна Ірландія цілком може провести референдум і об’єднатися з Республікою Ірландія, адже 10 квітня 1998 року було укладено Белфастську угоду. Воно встановило принцип: майбутнє Північної Ірландії визначається згодою її населення, тобто шість графств залишаються у складі Великої Британії, доки більшість мешканців цього бажає. Але крім референдуму в Північній Ірландії потрібне ще й рішення Ірландії та її уряду.

Прем'єр-міністр Великої Британії Енді Бернхем уже заявив, що його позиція не змінилася: доки в Північній Ірландії немає ознак того, що більшість підтримує об'єднання, референдуму не буде. І в чомусь він має рацію: згідно з останніми опитуваннями, лише 36% мешканців шести графств хочуть об’єднатися з Республікою Ірландія.

Шотландія та ядерна зброя — чому її незалежність малоймовірна

Якщо в Уельсі та Північній Ірландії питання референдуму можна хоча б розглядати, то з Шотландією ситуація набагато складніша. Адже саме тут розташовані військові бази та базуються підводні човни з ядерним арсеналом – основа ядерного стримування Великої Британії. І перспектива того, що їх доведеться перебазувати або залишити в незалежній Шотландії, — це неабиякий головний біль для Даунінг-стріт.

При цьому рівень підтримки незалежності в Шотландії коливається від 45 % до 50 % з часу референдуму 2014 року. І тут важливо зазначити, що Шотландія не намагається вийти зі складу Великої Британії, як Уельс, або об’єднати свої розрізнені частини, як Ірландія, адже Королівство Шотландія з усіма атрибутами державності існувало з 9 століття, коли Кеннет Макальпін об’єднав королівства піктів і скотів, і аж до 18 століття. Тобто Шотландія намагається буквально повернути своє.

У цей період існування Королівства Шотландія відбувалися війни з Англією: англійські королі намагалися її завоювати, але натрапляли на опір. Повстання Вільяма Воллеса (всі дивилися фільм "Хоробре серце"), герой Роберт Брюс, який розгромив англійців, усе це відбувалося в цей історичний період, аж поки 1603 року не померла англійська королева Єлизавета I і англійський престол не перейшов до шотландського короля Якова (Джеймса) VI Шотландського. Він став одночасно королем Англії та Шотландії, при цьому Шотландія все одно залишалася окремим королівством, аж поки 1 травня 1707 року не було укладено Акт про унію та об’єднання двох королівств. Причиною стала економічна криза, зокрема невдала спроба Шотландії заснувати колонію в Панамі (Дар’єнський проєкт).

Але Шотландія ніколи не втрачала надії знову стати незалежною, про що свідчили численні повстання і навіть походи на Лондон. Перелом настав у ХХ столітті, коли в 1934 році з’явилася Шотландська національна партія (SNP) — спочатку невелика партія, а тепер рупор руху за незалежність.

У 1999 році в Единбурзі знову з’явився власний парламент, а 18 вересня 2014 року на референдумі шотландцям поставили запитання: "Чи повинна Шотландія стати незалежною державою?"

55,3% відповіли "ні", але 44,7% відповіли ствердно. Тобто незалежність зазнала поразки, але набрала майже половину голосів. А потім стався Brexit, що породив ще один парадокс: у 2016 році Велика Британія проголосувала за Brexit, але 62% шотландців проголосували за те, щоб залишитися в Євросоюзі, а оскільки Велика Британія проголосувала за вихід, Шотландія покинула ЄС всупереч волі більшості своїх виборців.

SNP отримала дуже вагомий аргумент на користь незалежності. Однак шотландський парламент не має однозначного права самостійно організувати референдум щодо незалежності — для цього потрібен дозвіл Лондона, і саме тут набирає чинності вирішальний аргумент.

Саме в Шотландії розташована військово-морська база Клайд у Фаслейні, де базуються британські підводні човни класу "Вангард" або "Трайдент", а також ракети та боєголовки, які складають ядерний потенціал стримування Великої Британії.

На Клайд та на військові об’єкти в ще кількох містах Шотландії щорічно витрачається близько 140 мільйонів фунтів стерлінгів, що приносить кошти до бюджету та забезпечує роботою шотландців. А ще не можна просто взяти й прибрати всю військову міць зі Шотландії, за що виступають прихильники незалежності.

Тож теоретично референдум щодо незалежності Шотландії, звичайно, можливий, але водночас неможливий, оскільки Лондон, а також НАТО не захочуть вирішувати проблеми з передислокацією ядерної зброї. А Бернхем обережно заявляє, що "якщо громадська думка дійсно стабільно покаже більшість за незалежність, питання про референдум може бути розглянуто".

Однак водночас у Лондоні зазначають, що наразі не бачать необхідного суспільного консенсусу і не підтримують проведення другого референдуму щодо незалежності Шотландії.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що Великій Британії нібито загрожує розпад, але хоча меморандум і підписано в Кардіффі, малоймовірно, що це станеться найближчим часом.

Також ми з’ясовували, чому Дональд Трамп виступив із заявою щодо об’єднання Ірландії.