10 років. Дякую, Києве, за твоїх людей

2017-12-15 10:45:00

37 0
10 років. Дякую, Києве, за твоїх людей

Днями виповнюється 10 років з того часу, як вийшла я з великою сумкою на залізничному вокзалі. Вийшла і стала посеред сірої мряки і намагалася знайти хоч щось красиве, що могло мене закохати у це місто.

Київ біг, лаявся, перечіпався, плакав, сміявся, пропонував таксі недорого і послуги носія, а я думала, як люди можуть жити в цьому гаморі. До того я жила в маленькому містечку зачарованих мрій, де з краю в край по центральній вулиці – це як від цирку і до Шулявки. Там навіть час ішов повільніше. А тут немає часу на роздуми – поспішай, лети.

10 років це не так і багато. Це місто багато зробило для мене – подарувало силу силенну людей, які змінили мене, відкрило нові таємнички, навчило рухатися в ритмі з натовпом у метро, і одним поглядом відмовляти таксистам на вокзалі, воно подарувало мені просто так і ні за що дивовижних друзів. А якось лютневої ночі навіть явило таку важливу і потрібну надію (ту що стала Надією).

А я, що я зробила для цього міста? Колись я жила в квартирі на першому поверсі, десь в глибинах Нивок. Під моїм вікном була клумба, ну так… шматок землі, на ньому вишня. І якось я вирішила, що треба зробити красу, і на весні насадила там квітів усяких, зелені, трав лікарських. Навіть уявляла, як буде пахнути мені гвоздикою у вікна, і як буду сусідів пригощати свіжим кропом. Але київський чорнозем родив виключно недопалки і кришечки від пива. А якось він вродив навіть холодильник. Так-так, чую гуркіт, визираю з вікна, а в моїй клумбі вкоренився холодильник.

З кропом теж нічого не вийшло, а канупер викопала сусідка, бо їй таке на дачу срочно треба

А ще якось я переводила бабусю через дорогу. Іду, дивлюся, стоїть горопашна на переході, вже й крок ступила, а йти не наважується. Машини зупиняються і їдуть далі, а вона стоїть. А я ж інфікована піонерським вірусом перевода бабусь через дорогу, підбігаю, - «Пані, вам допомогти?», а вона мені – «Чего тебе надо? Пошла вон отсюда! Пріцепілась сволоч!» і палицею так у мій бік.

А ще, я пам’ятаю, що тут залишились кілька торбів маминих бутильків, вона і досі питає, коли я їх привезу, щоб у них знову наконсервувати всякої всячини, а я відбріхуюсь. Мамі важко розказати, що цьому місту було боляче, дуже боляче, і щоб трохи стало легше ми варили з маминих курочок бульйон, жовтенький, прозорий, запашний, цілющий – саме такий як вона учила. Тоді хотілося цьому місту віддати усе. І віддавали, тоді усі віддавали.

Я бачила як росли навколо метро ларьки і бачила як вони зникали. І вчилася проявляти громадянську свідомість і відстоювати свої права. Я і раніше не вміла кидати щось мимо смітника, а тут навчилася навіть підбирати і викидати чуже. О, я навіть навчилася пропускати на дорозі і дякувати, якщо пропустили мене. В цьому місті можна гуртом розважатися в заторі, сміятися всим автобусом, і заступатися теж гуртом, якщо раптом, хтось чинить несправедливо.

Це місто багато зробило для мене… набагато більше, ніж я зробила для нього, і зараз навіть важко усвідомити, що колись я стояла на пероні і не любила його, боялася, і не хотіла спускатися в нутрощі метро. Але Київ відкрився іншим – людьми. Він говорить голосом Соні, жартує серйозними жартами, як Женя, сміється як Оля, бешкетує як Альона, обіймає як Люда, надихає, дарує, дивує, розчаровує і відразу зачаровує, кидає у відчай і відразу подає руку допомоги. А вранці цей Київ шурхотить мітлою і каже комусь під вікном – «Прекрасний день творити чудеса!».

Дякую, Києве, за твоїх людей.