Борщ наш. Перчений маніфест про національну ідентифікацію українців

Я дуже люблю готувати, а ще маю пристрасть — колекціоную всякі оригінальні рецепти української кухні. Цікавлюся ними, розпитую, намагаюся приготувати страву щоби була за смаком ідентична тій, яку готують у регіоні, часто ділюся рецептами.

За що здобула славу борщобота, спровокувавши неочікувано легендарний срач на тему борщу, і експерта з вареників.

Саме через це я часто потрапляю в усякі дивні ситуації і помічаю те, що зазвичай людей мало турбує.

От здавалося б, що таке борщ? Страва, звичайна така повсякденна страва. Але разом із тим він, цей борщ, як і вареник, як і голубець, як і банош, як і манники, як і карасі у сметані та купа інших страв нашого столу, — це все ті самі ознаки національної ідентичності. Пієтет до борщу у нас зберігся хіба в анекдотах чи піснях. А тим часом наш північно-східний агресивно-депресивний сусід тихо й непомітно взяв і вкрав добрячу частку нашої національної, культурної, кулінарної ідентичності.

І от дивишся американський серіал, а там розказують про борщ — "любімоє лакомство русскіх". Дивишся передачу про мандрівки різні, а там "руські пироги" (вареники, які здебільшого готують в західних регіонах України) — "русскоє блюдо, котороє в Польше узналі во врємєна окупациі Росієй", тобто України й українців в цій схемі немає. Я вже мовчу про "русскую женщіну Надю з Миколаєва", яка готує найсмачніші вареники на Ілінойщині. Це якщо промовчати про купу рецептів з інтернету, де і вареник — "ісконно русскоє блюдо", і борщ, і мамалига навіть, і голубці, і бабка. Та що там інтернет. Книги кулінарні вам теж розкажуть про ісконно-рускость борщу.

Колись уже Росія вкрала в українців половину казок, міфів, легенд. Присвоїла собі навіть Колобка, хоч слова "коло" у сучасній росмові немає (воно лишилося у словниках як відсилка до старослов"янської мови).

І звичайно, що тут сваритися на крадіжку борщу, коли вкрадено кілька століть історії, культуру, літературу, пам"ять, коли з кров"ю і м"ясом віддерто частину країни. Але колись ми дійдемо до розбудови, і я та ще чимала частка людей добре пам"ятатиме, що борщ — це не просто страва, це кулінарна національна ідентифікація, і його теж треба повернути.

От увесь же ж світ готує піццу. Є піцца навіть по-козацьки, і по-японськи, точно є, я куштувала, але ніхто не сперечатиметься, що піцца — то Італія. Ніхто не скаже, згадавши бабину рисову кашу, що паелья не іспанська страва, ніхто багет чи круасан не припише мексиканцям, як і мексиканські страви, навіть попри свою подібність до українських, ніхто не назве "ісконно-бесарабськими". І тільки української кулінарії у світовому просторі ніби й не існує. Усе "русскоє".

Люди в закордонні мало цікавляться політикою, їм нецікаво, чим живе яка країна і хто куди пішов-прийшов. Вони сприймають політичну географію через культуру, літературу і через шлунки. І якщо ми програємо на всіх цих позиціях, то ще довго за кордоном вперто доводитимемо "Ай ем нот рашен, ай ем юкрейніен".

Ми можемо довго чубитися між собою через те, чий борщ смачніший, чий правильніший, чий рецепт старіший і досконаліший, чи класти в нього томат і як різати буряк. Та в цьому нічого страшного, бо борщ став нашим генетичним кодом. Бо це наше, бо в кожній хаті свій рецепт. Але ми від свого не відмовляємося. Бережіть свою пам"ять, обов"язково відновлюйте старі родинні рецепти, діліться ними і наголошуйте кожному, що Україна є, бо є народ, є його мова, є українська культура, є кулінарні традиції.

БорщНАШ!