Перемирие, которого нет. Почему минские договоренности это жертвоприношение Кремлю

Каждый раз, когда западные лидеры будут крепко жать друг другу руки, заверяя во всесторонней поддержке Украины, в Донбассе и дальше будут погибать наши бойцы

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images
Related video

Цієї ночі бойовики ОРДЛО обстріляли представництво спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Офіс в Попасному довелось евакуювати. Це одразу викликало інформаційний резонанс. Виявляється, "режиму тиші" ніхто не дотримуються. А як же усі старання Нормандської четвірки?

Якщо хтось із "західних друзів" Києва досі вірить, що з Росією можна вести діалог, а війну в Донбасі завершити за допомогою мінських домовленостей, нехай поділяться сокровенними думками з тими ж представниками ОБСЄ, яких захисники "русского мира" накрили вогнем. Плюс — можуть для різноманіття з українськими військовими поспілкуватись. Вони розкажуть, який у нас "мир" в Донбасі.

Обстріл місії ОБСЄ вкотре засвідчив: зручного миру у цій гібридній війні не існує.

Американський чинник

За останні три роки ми уже зрозуміли, що війна — це надовго. Як саме розвиватимуться події на окупованих територіях, ніхто однозначно не може сказати. Як і немає єдиного бачення вирішення "українського питання" на міжнародному рівні — ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі. Чому? Вочевидь, тут є кільки причин, про які можна говорити.

Насамперед варто зауважити, що Європа не є монолітною. У кожної країни свої інтереси та своя геополітична стратегія. Україна для багатьох стала викликом і, образно висловлюючись, кісткою, яка застрягла в горлі політичних та бізнес-інтересів. Та й за океаном ситуація для нас не зовсім зрозуміла.

Нещодавню поїздку Порошенка до Вашингтону низка експертів оцінила як багатообіцяючу. Зокрема, повідомлялось, що сторони домовились про військово-технічну допомогу для України та зійшлися на тому, що мінський процес необхідно у будь-якому випадку продовжувати.

Чи отримає Україна летальну зброю? Навряд. І тут питання не так у самому її наданні, а в тому, чи існує довіра до українського силового блоку. Адже про засилля російської агентури в лавах нашої армії говорилось давно та й не безпідставно. Чи зуміли ми очистити військову сферу за ці кілька років від московських вірнопідданих? Про це знають лише спецслужби. Чи розглядають Штати Україну сьогодні як надійного військового союзника, якому готові довірити високотехнологічне озброєння? Теж питання дискусійне.

Україна опинилась в своєрідному мінському замкнутому колі, по якому їй ходити доведеться ще тривалий час

Тому замість конкретних пропозицій щодо надання зброї та перспективи вступу до НАТО ми отримуємо обтікаюче — "вірність мінським домовленостям". Ця формула апріорі означає продовження конфлікту у в"ялому форматі — стримування Росії від повномасштабної війни, але однозначно не її закінчення.

Крім того, інформація про хакерські атаки Москви під час президентської кампанії у США досі залишаються "білою плямою", якщо говорити про стовідсоткову довіру до Трампа та його адміністрації.

Однозначно США для України — надзвичайно важливий союзник. Та чи надійний? Тут, як в російській рулетці, — пан або пропав.

Європейський чинник

На європейських просторах також усе не менш цікаво. У Франції відбулись президентські та парламентські вибори. Макрон здобув там блискавичну перемогу. Його уже порівнюють з новим Шарлем де Голлем. Але якщо останній був бойовим генералом, який брав участь у двох світових війнах, то Макрон — швидше його мирна копія. Звісно, він користується шаленою підтримкою французького суспільства, проте сподівання на його войовничість у стосунках з Росією є трішки перебільшеними. Макрон все-таки більше зацікавлений у вирішенні внутрішніх питань та посилення іміджу Франції в ЄС.

Звісно, нас не може не тішити той факт, що господар Єлисейського палацу втер носа Путіну, заявивши, що королева Франції Анна Київська, аж ніяк не була "руской" (в розумінні Путіна). Така історична справедливість додала ще більше бонусів французькому президенту. Проте є й інша його заява, де він говорить, що між Україною і Росією потрібно налагоджувати діалог, і, знову ж таки, — закликає зберігати мінський процес, бо нічого кращого, за його словами, поки що немає.

А може, ніхто і не намагається щось краще придумати? Це так, навіяні роздуми…

Погляньмо на ключового партнера в ЄС (і супротивника) Франції — Німеччину. Восени там очікуються вибори. Хоч Ангелі Меркель і пророкують канцлерство, але прогнози ще не є доконаним фактом.

Цікаво, що Німеччина, як ключовий гравець ЄС та Нормандської четвірки, найтісніше пов"язана з Росією. Адже інвестиції німецького бізнесу в РФ вимірюються мільярдами євро. Війна з Україною аж ніяк не входить в стратегічні плани Берліну. Тому її якомога швидше вирішення (в будь-якому форматі) є пріоритетним для Німеччини. Якби Україна пішла на цілковите виконання усіх пунктів мінських домовленостей, зокрема, проведення виборів на окупованих територіях та створення так званої народної міліції, чомусь видається, у Берліні ніхто б сильно руками не розмахував. Дружба дружбою, але інтереси німецьких інвесторів завжди на першому місці.

Щодо Великої Британії, то у неї досі триває коштовне розлучення з ЄС. На Туманному Альбіоні намагаються мінімізувати усі ризики виходу з об"єднаної Європи, хоч зробити це буде доволі проблематично. Питання України в списку пріоритетних завдань Лондона — не на першому місці. Там, як бачимо, також ніхто не заперечує проти мінських угод.

Отож, Україна опинилась в своєрідному мінському замкнутому колі, по якому їй ходити доведеться ще тривалий час.

Кожен раз, коли західні лідери міцно тиснутимуть руки один одному, запевняючи у всебічній підтримці України, в Донбасі й надалі вмиратимуть наші бійці. Звісно, дозовано — не масово. Це ж не війна врешті-решт. Таке собі цинічне жертвоприношення для Кремля — ось як без завуальованості можна назвати всі ці мінські домовленості.