Все статьиВсе новостиВсе мнения
Общество
Мнения
Красивая странаРейтинги фокуса
Годовщина Евромайдана

"Он их, как собак, гонял". История одного музея посреди революции

"Он их, как собак, гонял". История одного музея посреди революции

Фокус встретился с сотрудниками Национального художественного музея на Грушевского, 6 и по их рассказам реконструировал события января-февраля 2014-го, когда музей оказался в эпицентре кровавых событий

220

"Мені дуже страшно було в першу ніч мого чергування, здається, 22 січня, це була абсолютно сюрреалістична ніч, таких потім ніколи не було. Весь час гупали барабани, прожектор гігантський, який "Беркуту" підвезли, постійно освітлював територію — такі зловісні спалахи від нього у незашиті вікна музею… І весь час у мегафон говорять: громадяни, розійдіться, не здійснюйте протиправних дій. Це була та ніч, коли згорів магазин на Грушевського. Раптово за вікном розлилася вогняна заграва… Ми весь час проговорювали можливі найгірші сценарії — якщо майданівці підуть на штурм і "Беркут", рятуючись, увірветься в музей, і, музей стане місцем бою… Свого часу парижани рознесли на друзки Версаль… Усе могло бути, ніхто ж не знав, як ця стихія обернеться, світ же повністю втратив рівновагу".

Це спогади Оксани Баршинової, завідувачки відділом Національного художнього музею України. Адреса музею — Грушевського, 6. Під час Майдану з боку Європейської площі майже впритул до нього розміщувалася барикада протестувальників, де вбили Нігояна і Жизнєвського. Згори, від Кабміну, насувалися  частини МВС і "Беркуту" — їхні лави шикувалися перед входом до музею, а на сходах стояли намети силовиків. Будівля музею опинилася в епіцентрі протистояння — а в ній мистецькі цінності багатомільярдної вартості і люди, що вирішили охороняти їх від вогню й мародерів.

Фокус зустрівся з кількома працівниками Художнього музею, і за їх розповідями спробував відтворити перипетії музейного життя в облозі.

Люди й інструкції

Юлія Литвинець, нині генеральний директор музею, а тоді головний зберігач його фондів

— Остання наша кураторська екскурсія пройшла 19 січня 2014-го. В музеї саме було розгорнуто виставку про український модерн — дуже вартісні експонати, ми їх з багатьох українських музеїв зібрали і несли відповідальність за збереження. А тут таке… Як навмисне. Екскурсанти ще змогли зайти в приміщення через центральний вхід, але виводили ми їх через службовий, щоб вони могли дістатися до входу в метро "Хрещатик" на Інститутській, або Арсенальній — бо вже лінія розмежування пролягла зовсім поруч з музеєм. З 19 січня тодішній директор Марія Задорожна залишилася в музеї на ніч разом з охоронцями — і з того часу вона постійно чергувала. А чергування співробітників почалося з наступного дня.

Юлія Литвинець

Навіщо ви його організували? 

— З’явилося відчуття небезпеки. "Беркут", внутрішні війська стоять перед музеєм, і ми розуміємо: щось буде. І потім, ми ж на роботу через урядовий квартал проходили, бо з Хрещатика вже пройти було неможливо, і побачене там нас насторожило. Коли 20 січня прийшли на роботу, зрозуміли, що треба діяти. Склали графік чергувань: на роботу мали виходити чітко визначені люди — по троє щодоби. Загалом, все відбувалося на добровільних засадах. Але в кожній групі на чергування обов’язково була людина, яка мала право заходити в усі приміщення музею.

Але ж  музей державна установа і держава мусіла тоді подбати про його безпеку. Те ж міністерство культури, перш за все.

— Марія Задорожна ще в грудні 2013 року звернулася в міністерство. Але відповіді не отримала. Та і що могло вдіяти міністерство? Думаю, що вони самі не були готові до такого перебігу подій. У нас протягом усього Майдану, як і до нього, було лише два співробітника від Державної служби охорони. Директор просила більше, але у Служби тоді не було можливості. Єдине, чого Марії вдалося домогтися — двох представників від МЧС і двох пожежників, які разом із нами несли добові чергування в приміщенні музею.

Фактично музей залишився сам-на-сам із загрозами. Як, ким визначалася логіка ваших дій? Стосовно колекції, наприклад?

— В таких установах, як наш музей, існує спеціальна інструкція на випадок надзвичайних ситуацій. Наші співробітники, до речі, щорічно проходять відповідні навчання, і кожен має знати свої обов’язки у надзвичайній ситуації. До того ж нас був досвід першого Майдану. Ми ще тоді відпрацювали деякі моменти — наприклад, часткову евакуацію колекції у сховища. А в січні 2014-го зрозуміли, що ситуація буде більш жорсткою, ніж під час першого Майдану. Тому вже 20 січня плитами ДСП, клейонкою зашили зсередини вікна в експозиційних залах, перекрили вентиляційні ходи — щоб та страшна кіптява від шин і димових шашок не могла просочитися в приміщення.

А 22 січня загинули Нігоян, Жизнєвський, з’явились водомети, ми побачили, що ситуація напружується, що зашитих вікон вже недостатньо. І евакуювали до сховища усю постійну експозицію з поверха, куди могли долетіти файєри і коктейлі. За дві години — важкенні картини, скульптури, зараз самій в це не віриться. А в порожніх залах розкрутили усі наші пожежні шланги і направили їх у потенційно небезпечні точки. Друзі музею нам тоді привезли ще 40 порошкових вогнегасників, змогли прорватися до нас з таким подарунком. Пам’ятаю, ми тоді постійно моделювали ситуацію: звідки може загорітися, де нам можуть вибити двері й вікна — з огляду на розвиток подій.

Життя в облозі

Оксана Баршинова:

— Ми всі діставалися на роботу з верхньої станції "Хрещатика" на Інститутській. Кружляли урядовим кварталом — десь не пускають, йдемо на іншу вулицю. Це був специфічний досвід для мене. На розі Садової й Інститутської "Беркут", вулиці перекриті ним від стіни до стіни.

Оксана Баршинова

Я підхожу до їхнього кордону, показую музейне посвідчення, ніхто не обшукує мене, не перевіряє сумку — неси, що хочеш. Потім шеренга розступається, і тебе пропускають далі. І я потрапляла на дуже дивну територію: там взагалі немає цивільних людей, тільки військові, скрізь їхні машини і автобуси "Беркуту". Я тоді дуже добре зрозуміла, як себе люди почувають в окупації. Хоча страху не було навіть після перших смертей — я не сприймала це оцеплення, як ворогів, дивне відчуття.

Як ви побут налагоджували в музеї?

— У нас мікрохвильовка, холодильник, чайник. Ми з собою приносили якусь їжу, так щоб на добу вистачало, одяг, щоб перевдягтися, душ працював. Спали на диванах — в приймальній диван розкладався, у коридорах у нас історичні дивани стояли, їх використовували. Постіль із собою приносили. Марія Задорожна додому взагалі не їздила, то їй чоловік привозив речі. Якось звиклися. Іноді всі разом ночували, коли дуже вже страшно було.

В самому музеї діяв мораторій на  політичні дискусії?

— Ні, відчутного протистояння не було. Були люди, які не підтримували Майдан, вони, здається, й не ходили чергувати. Насправді чергували ентузіасти, бо в такі моменти дуже підсилюється ця необхідність душевного контакту. Відомо ж, що з чужою за духом людиною у розвідку не підеш.

Юлія Литвинець:

— Бували абсолютно фантасмагоричні ситуації. То прийшов до нас чергувати один пожежний інспектор, чистенький такий, не знаю, звідки його прислали, мабуть, десь з області. Я йому показую, де наші гідранти й шланги, а він мені: навіщо пломби зірвали, за це знаєте, які штрафи! Не орієнтувався чоловік у ситуації зовсім…  А 17-19 лютого, коли було вже серйозне протистояння, ми дві доби не могли вийти з музею, і ніхто не міг зайти нам на зміну — ні нам, ні охороні з пожежниками, адже квартал був повністю заблокований вевешниками й беркутом. Вони нас просто не випускали за нашу ж демаркаційну лінію. На це ж ніхто не розраховував, їжу всю з’їли, хто що мав. Нас було тоді 7 людей. І наш завгосп сказав, що піде добувати їжу. І пішов до них — чи не поділяться вони з нами. Вони дали нам свою ковбасу, хліб, чай у нас був свій. Але вимушена сказати, що ми ту ковбасу не змогли з’їсти. Її не можна було їсти. Чим вони годували людей? Уявіть: ковбаса, яка впала в калюжу і розмокла, як туалетний папір...

Не думалося, що їсте хліб ворога?

— Ні. Ми ж бачили також їх настрої. У них було дуже погане матеріальне забезпечення, у деяких вевешників  підошви були скотчем до берців примотані, ті берці просто порозлазилися, вони фактично босі стояли. В якийсь момент у них стала відчуватися втома, бо ж і не зрозуміло, чого вони тут стоять, кого і що захищають. Деякі казали: ми музей захищаємо. Вони собі вже якісь сенси починали знаходити, мовляв, не бійтеся, дівчата,  ми тут стоїмо, вас захистимо. Не можу сказати, що вони всі стопроцентно готові були рватися і бити усіх підряд, це в меншій мірі стосувалося строковиків, яких тут було багато, хоча говорили, що їх немає. А вони ж зовсім діти, у них взагалі не було якоїсь мотивації. Їм уже самим тоді, під кінець, все остогидло…

Володимир Портяков, завгосп музею в часи Майдану:

— Тоді жінки зробили з мене героя — як же, їжу приніс. А все було просто. Перед музеєм стояв намет продовольчий, вони там не готували, а скоріше за все, просто розігрівали їжу — чай, бутерброди. Я їм спокійно пояснив, що ми залишилися без продуктів. Представився, що підполковник запасу, не один рік відслужив. Вони дали нам пайок — три палки ковбаси і кілька батонів хліба, оцим і розжився. Це вевешники були. Але їжа — це просто. От мій найважчий день був, коли горіло приміщення магазину на Грушевського. Біля нас, в Музейному провулку був пожежний гідрант, до якого пожежні машини підключали свої шланги. Пожежники якось зіпсували цей гідрант, і нас почало заливати. Увесь провулок покрився водою, вона потім замерзла, лід буквально заблокував доступ до провулка. Якби вода потрапила у підвали музею — уявляєте, яка була б біда?! Це ж злочин — залити сховища. От я з цим боровся добу — писав до МНС листи, дзвонив, добивався, щоб вони локалізували цю течу.

Галина Бєлікова, завідувач відділу музею:

— Під час чергування кожен фактично займався своїми справами, якщо міг, звичайно. Адже тривога і збудження були такими великими, що важко було зосередитися на чомусь, крім майданівських подій, мені особисто, наприклад. Але майже щогодини ми разом з охоронцями, пожежниками й міліцією обов’язково обходили експозицію і зовнішню територію: якщо вночі, то світили ліхтариками на вікна — чи не розбите де скло, світили на двері — чи не зламані замки, чи самі двері не потрощені.  Обов’язково до беркутівців підходили і вевешників, їм щоразу доводилося нагадувати, щоб вогнища біля стін не розпалювали, щоб не займали пам’ятник нашому першому директорові Біляшівському. Не було в мене ночі, щоб я не знімала з його голови протигаз або сигарети запалені з його пальців не виймала. Хлопці молоді, їм нудно було.

Ви не боялися йти на контакт з ними?

— Ми змушені були це зробити. Пам’ятаю, коли вперше наважилася піти на той бік, де стояли їхні намети. У них горіли вогнища. Мені було страшно, але я трималася — до того моменту, коли зрозуміла, що мене побачили. В мене втупилося десятки чоловічих очей, мовляв, хто ти така? Я їм кажу: ми музейні працівники, зараз в музеї живемо, ви акуратніше, бо тут національні скарби. Вони слухали, стосовно мене не було ніякого прояву агресії. От хто їх зовсім не боявся, так це наш тодішній завгосп, Портяков. Він їх, як собак ганяв. Якось вони у дворі почали розводити вогнище, то він вийшов і ногами його затоптав. І вони без зайвих слів пішли. А могло ж бути й інакше. Тут поруч у Музейному провулку хлопці-заробітчани ремонт робили в якійсь квартирі і жили у ній. Так їх "Беркут" витяг на вулицю, роздяг — уявіть фантасмагоричну картину: через барикаду на майданівський бік лізуть двоє голих чоловіків, а "Беркут" їх пеньками підганяє…

Парубій, силовики, снайпери…

Юлія Литвинець:

— Ще в грудні 2013 року "Беркут" почав жорстко вимагати, щоб ми відкрили для них музей. Хотів зробити в приміщенні щось на зразок чи то штабу, чи побутового центру такого, де можна було б поїсти, помитися, в туалет сходити. Але наша директор, Марія, проявила свій характер і просто їх не пустила. Взагалі, вона їх в рамки поставила. Вже не знаю, як вона змогла їх переконати, що в приміщенні такого музею не можна табір розбивати. Але переконала! Ми червоною стрічкою провели таку собі демаркаційну лінію, за яку ні "Беркут", ні внутрішні війська не могли заходити — за левів біля нашого центрального входу, від них 20 сходинок до дверей. І дуже сварилися, коли вони переходили за цю лінію. Хоча, старалися з ними по-діловому, розуміли, до кого йдемо і з ким розмовляємо,— усі свої емоції ховали, відкидали  політичну складову, спілкувалися прагматично: ми, мовляв, на роботі і виконуємо свої обов’язки.

Володимир Портяков:

— У перших шеренгах на лінії розмежування стояли строковики внутрішніх військ, хлопчаки 18-20-річні. А вже за їхньою спиною стояв "Беркут". Для них не зразу біотуалети поставили, і вони чомусь вирішили, що використовувати для своїх потреб музейну територію — це нормально. Ми почали скаржитися їхньому начальству — привезли біотуалети. В принципі, вевешники  адекватно реагували на наші зауваження. "Беркут" був агресивніший. Розумієте, вони інтелектуально трохи… як би це м’якіше сказати… Звикли з бандитами мати справу, а тут якийсь музей, він був поза їхньою системою координат. Доводилося втовкмачувати, що музей — спільне надбання і "Беркута" і протестувальників. Хоч важко, але до них доходило. Армія привчила мене вирішувати питання тільки з командирами. Отже, пояснював командирам. Командир зрозумів — і віддав наказ підлеглим. А ті виконали.

А як музей домовлявся з майданівцями?

— За тим саме принципом. Я порадив директорові написати листа Парубієві, він же був на Майдані, здається, начальником штабу. Попросили акуратніше біля будівлі з коктейлями молотова і файєрами. Потім того листа, як говорили наші співробітники, зачитали зі сцени Майдану.

Галина Бєлікова

Наскільки я знаю, ще була телефонна розмова з Парубієм. До речі, це все спрацювало — поведінка протестувальників біля будівлі істотно змінилася — коктейлі і файєра вже ніхто не кидав. Але, знаєте, були свої нюанси: майданівці ж відповідно реагували на людей у формі. Тому наша охорона, міліціонери не виходили з нами для зовнішньої перевірки території, аби не провокувати майданівців. Співробітники музею самі це робили, часто мені доводилося, бо ж чоловіків дуже мало в колективі.

Чи постраждав музей від коктейлів і файєрів?

— Одного разу файєр, не знаю, чиєю стороною пущений, пробив скляний дах в одному з виставкових залів. Але ми справилися.

Ви впевнені, що дах і горище музею не використовувалися снайперами?

— На дах музею сторонній людині потрапити неможливо — система охоронної сигналізації  будівлі дуже досконала; пожежна сигналізація так продумана, що реагує на появу людини, крім того, там ще влаштовані різні наші "хитрощі". До того ж, ми кожну годину чи й кожні півгодини робили обхід. Взагалі, чужа людина в лабіринті горища просто не розібралася б, там як у катакомбах. Снайперів не було.

Юлія Литвинець:

— В останні майданівські дні —18, 19 лютого, коли ми були заблоковані абсолютно, не знаю, звідки, з’явилося відчуття не страху, а болю. От ще всі були живі, а душа просто розривалася, передчуття чогось жахливого.  20-го усе скінчилося. Увесь той час жила, здається, двома почуттями — почуттям обов’язку: ти просто повинен це зробити, і почуттям участі у важливих історичних процесах. Від цього вже йшло осмислення всього, що відбувалося.

Галина Бєлікова:

— 20 лютого, ті розстріли на Майдані, ми нічого не могли зрозуміти, але крики звідти лунали, як ніколи. Десь о 5 ранку прокинулась, Володимир Портяков якраз приїхав. Каже: на мій військовий слух стріляють бойовими. І ті крики увесь день. І знаєте, як тільки втік Янукович, зразу біля музею ні "Беркуту", ні строковиків. Виходжу на вулицю, боюся як завжди, і дивлюся, наметів уже немає, усі вільно ходять, ніяких кордонів. Думаю, чи я не на той світ потрапила, чи що це таке? Шини не палають, не горять автобуси, зникло оте от постійне відчуття небезпеки.

Юлія Литвинець:

— Фактично, постійна експозиція музею остаточно була відновлена тільки в 2016 році. У 2014-му відразу після Майдану ми почали працювати у Межигір’ї, перевозили звідти цінності, навіть, якщо пам’ятаєте, виставку зробили "Скарби Межигір’я". Одночасно вичищали територію навколо музею, мили і фарбували всередині. Наше останнє добове чергування 26 березня відбулося. І музей до кінця березня був зачинений.

Галина Бєлікова:

— Коли все закінчилося і ми відкрили другий поверх і пустили туди публіку, у нас роботи непошкоджені висіли. І люди навіть у книзі відгуків написали: слава Україні, що в таких обставинах ви зберегли експонати.

Оксана Баршинова:

— Не віриться зараз, що те все було з нами. Попри моменти справді якоїсь такої загостреної людяності, це, зрештою, дуже травматичний досвід. Живеш в постійному стресі. Немає майбутнього, бо про нього страшно подумати, тобто є тільки теперішнє, і це теперішнє розпадається на дні, години, хвилини, секунди. І ти проживаєш оці часточки — це так здорова психіка шукає захисту. Але це стало вже мені зрозуміло тільки, мабуть, в 15-му році, бо відразу за Майданом почалася війна і страшний 14-й рік. А з 15-го року психіка почала вже якось усе структурувати і відштовхувати те, що було найбільш гострим.

P.S. Фокус зв’язався і з Марією Задорожною, що в часи Майдану була директором Художнього музею.

— Я не хочу говорити про це, — сказала вона. — Це мій особистий травматичний досвід.

4
Делятся
Google+

Читайте также на focus.ua

Подписка на фокус
Наши ленты

ФОКУС, 2008 – 2017.
Все права на материалы, опубликованные на данном ресурсе, принадлежат ООО "ФОКУС МЕДИА". Какое-либо использование материалов без письменного разрешения ООО "ФОКУС МЕДИА" - запрещено. При использовании материалов с данного ресурса гиперссылка www.focus.ua обязательна.

Данный ресурс — для пользователей возрастом от 18 лет и старше.

Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентство ИнА "Українські Новини", в каком-либо виде строго запрещены.

Все материалы, которые размещены на этом сайте со ссылкой на агентство "Интерфакс-Украина", не подлежат дальнейшему воспроизведению и/или распространению в любой форме, кроме как с письменного разрешения агентства.

Материалы с плашками "Р", "Новости партнеров", "Новости компаний", "Новости партий", "Инновации", "Позиция", "Спецпроект при поддержке" публикуются на коммерческой основе.

Ukr.net — новости со всей Украины.