Квіти на капелюшках. Яким подарункам раділи киянки в минулі часи

Звідки в Київ привозили свіжі букети до свят?

Найпростішим і очевидним вираженням ніжних почуттів здавна вважаються подаровані квіти. У зеленому і квітучому Києві це легко було зробити. Ціни на ті чи інші букети підходили будь-якому гаманцю.

У теплу пору року квіти могли самі прийти в руки. На вулицях незмінно траплялися миловидні квіткарки — дівчата з околиць, де люди вирощували квіти на продаж. Скромний букет коштував копійки. Панянки, які отримували такий презент від своїх кавалерів, потім ходили з ним у руках як з очевидним знаком любові, а невеликі квіти на коротких стеблах можна було прикріпити до одягу прямо на грудях. З настанням холодів букети ставали трохи дорожчими, але все-таки залишалися доступними, оскільки в місті було чимало теплиць. Квіткарі навідувалися зі своїми кошиками в громадські приміщення — ресторани, клуби, кав'ярні або торгові павільйони.

Спеціальних квіткових магазинів було тоді небагато. Туди зверталися більш заможні кияни, щоб замовити для предмета своєї пристрасті вишуканий букет або цілий кошик квітів. Посильний з магазину доставляв запашний подарунок прямо в будинок, нерідко — з ніжною запискою або хоча б візитною карткою дарувальника.

Солідні квіткові фірми виписували свіжий товар здалеку — екзотичні квіти щодня прибували з Ніцци, Неаполя або інших південних міст. Але на прилавках можна було знайти і штучні квіти для декоративних композицій або для прикраси могил. Такі вироби магазини отримували за гроші від місцевих майстринь, які таким чином заробляли собі на прожиток.

Втім, за великого бажання симпатичні букети можна було нарвати прямо на відкритих місцях, де квіти росли у всіх на виду. А власники міських ділянок часто садили в себе садки або просто клумби з квітами, тому, вирушаючи на побачення, господарі могли запастися власним букетом.

Вважався гріхом дорогий капелюшок

Ще одним варіантом застосування живих квітів часом виявлявся... дамський капелюшок. Модниці вправлялися в різноманітних фасонах своїх головних уборів, винаходили всілякі способи їх прикрасити. На капелюшки потрапляли не тільки квіти, а й пишне пташине пір'я, різнокольорові банти, а то й цілі іграшкові фігурки.

Вдало підібраний капелюх був вінцем жіночого вбрання, надавав йому цілісність і особливий шарм. Тому панянки приділяли головним уборам особливу увагу. При великих мануфактурно-галантерейних магазинах Києва були особливі відділення дамських капелюхів, існували і спеціалізовані торгові заклади, де для головного убору вибирали наймодніші зразки. Там же за помірну плату можна було полагодити капелюх, постраждалий від носіння. Деякі фірми спеціально заради цього відкривали майстерні для чищення і завивки пір'я.

Зрозуміло, що не кожен кавалер був у змозі подарувати своїй дамі модний капелюшок. Відомий київський художник-гуморист Володимир Кадулін підготував для місцевого видавництва "Світанок" малюнок листівки. Літній "папік", бачачи, як його пасія приміряє ефектний капелюх з пір'ям, бурчить: "75 рублів за цей капелюх? Адже це гріх..." — "Не турбуйся, — винахідливо відповідає дама, — цей гріх впаде на мою голову". Така ціна за головний убір дійсно могла здатися неабиякою: для більшості київських сімей на початку ХХ століття сума 75 рублів становила бюджет на місяць, а то й на два.

По чому песець для киян

На початку ХХ століття ще не знали поняття про штучне хутро, та й боротьба проти насильства над тваринами не була настільки активною, як тепер. Тому київські кушніри мали справу винятково з натуральною сировиною. Якісні хутряні вироби здавна вважалися символом успіху і високого статусу. Заможні кавалери доставляли своїм дамам невимовне задоволення презентами у вигляді хутряних боа, горжеток або муфт (які, до речі, у холодну пору нерідко виконували також функції сумочок).

Ціновий діапазон на подібні товари був широким. Шапку з овчини або заячий тулуб могли дозволити собі і селяни; шкурки невисоких кондицій були по кишені середньому класу. Але першосортним хутром могли похвалитися лише обрані кияни. Їх запитам відповідали провідні постачальники.

Так, підприємець Мойсей Тойба ще 140 років тому відкрив магазин хутра на Подолі, біля Контрактової площі. Він наче тримав руку на пульсі своєї галузі. Київський хутровик регулярно відвідував найбільші хутрові аукціони в Лондоні і Лейпцигу. Агенти його фірми добиралися до Сибіру і Штатів, де робили закупівлі безпосередньо. Завдяки цьому Мойсей Іванович приймав замовлення на всілякі вироби з хутра соболів, норки, песця, чорнобурки. Замовлення до тисячі рублів вважалися для нього порівняно скромними, у таких випадках він навіть не вимагав завдатку. Але в той же час Тойба перемагав конкурентів адекватними цінами, не запрошуючи зайвого, тому його фірма з успіхом забезпечувала хутрами київську еліту.

Як Фаберже не втримався на київському ринку

Ще одним видом дорогих і бажаних подарунків були ювелірні вироби. Золоті каблучки та браслети, брошки і кольє з діамантами, перлові намиста могли підкорити найнеприступніших красунь (звичайно, якщо дарувальник дійсно був гідний жіночої уваги). У виготовленні дорогоцінних прикрас Київ накопичив багатий досвід: ця традиція сходила до часів Київської Русі.

Безумовним лідером ювелірної галузі кінця XIX — початку XX століття не тільки в самому місті, але в цілому регіоні був київський купець Йосип Маршак. На Хрещатику, неподалік від місця нинішнього Українського дому, підприємець відкрив ювелірну фабрику з власним магазином. Тут можна було знайти найефектніші прикраси, сувеніри, предмети обстановки із золота, срібла та дорогоцінних каменів. Разом з тим у Маршака продавалися і предмети біжутерії за більш доступними цінами. Вони дуже подобалися киянкам, адже в їхнє виготовлення була вкладена властива фірмі технічна майстерність.

Між іншим, високій якості продукції сприяло те, що фірма першою в Російській імперії використовувала працю жінок. Майстрині вносили в роботу властиві їм смак, точність, акуратність. Вони могли самі чесно заробити на життя, що для прекрасної статі в ті часи було дуже непросто. Дівчатка-учениці з часом опановували цінне ремесло. Тим з них, хто пропрацював на підприємстві десять років (включаючи період учнівства), при виході заміж виплачувалася пристойна допомога від господаря та його дружини.

Свого часу Йосипа Маршака намагалася потіснити на київському ринку знаменита столична фірма Карла Фаберже, яка в 1902 році надіслала сюди свого комісіонера. Незабаром приблизно на місці нинішнього Пасажу на Хрещатику був відкритий ювелірний магазин Фаберже. Однак надії на гучне ім'я конкурента не виправдалися. Маршак зберіг у Києві лідерство, до нього приходили все нові і нові ексклюзивні замовлення, а магазин Фаберже на початку 1910-х років довелося закрити.

Які заклади торгували парфумами та косметикою

У відомому фільмі "Іронія долі, або З легким паром!" героїня у виконанні Барбари Брильської, отримавши презент від нареченого, не приховує радості: "Це ж справжні французькі парфуми! Вони ж такі дорогі! ..". Але цей вид подарунку, настільки популярний у радянські і пострадянські часи, на початку минулого століття практикувався значно рідше.

Виготовлення парфумів і косметичних засобів тоді ще не було на промисловій основі під всесвітньо відомими брендами. Ця галузь була відгалуженням іншого бізнесу. На кустарному рівні нішу заповнювали власники численних "цирюлень" — перукарень, які пропонували клієнтам ексклюзивні мазі і притирання за дідівськими рецептами. А в ширшому виробництві відповідні вироби відповідали номенклатурі хімічної і фармацевтичної промисловості. Так, на Всеросійській київської виставці 1913 року косметика і парфумерія цілком проходили по відділу хімічних і харчових продуктів.

Найчастіше подібну продукцію реалізовували аптеки. Відомо, наприклад, що у великої київської фірми ЮРОТАТ (Південно-Російське товариство торгівлі аптекарськими товарами) близько десяти відсотків обороту припадало на "косметичні та будь-які товари". Поряд з ними ті ж виробники поставляли чорнило, штемпельну фарбу, сургуч, шевські креми тощо.

Взагалі тодішнім кавалерам краще було не перебільшувати з подарунками такого роду. Адже посилене вживання парфумів і косметики вважалося явною ознакою приналежності до якоїсь пікантної професії. Дами з порядного суспільства зазвичай самі підбирали для себе найкращі засоби "наведення марафету" після консультацій з довіреними перукарями або аптекарями. А чоловікам залишалося тільки оплатити їхній вибір.

Чи сумісні щедрість та економія

Перелік можливих подарунків прекрасним подругам поповнювали вироби всіляких галузей. У ході були шиті бісером ридикюлі, шовкові віяла і парасольки, альбоми у витиснених палітурках, інкрустовані шкатулки, коробочки з цукерками та іншими солодощами. Ці та інші товари могли задовольнити будь-який платоспроможний попит.

Час від часу самі торговці стимулювали городян до більшої купівельної активності. Від сезону до сезону або перед різними святами, коли належало робити подарунки, магазини масово оголошували "дешевий розпродаж". Тут уже й важко було втриматися від бажання запастися недорогими презентами, тим більше що продавці з неймовірною наполегливістю закликали до себе покупців.

Як би там не було, наші земляки чоловічої статі завжди намагалися не впасти обличчям у бруд, щедро демонструючи свою прихильність до прекрасних киянок. І хотілося б сподіватися, що ця гідна традиція буде неодмінно продовжена.