Джазмен Ітамар Борохов про те, чому у нього не було дитинства і що ріднить музику з грою в американський футбол.
Напіврозстебнута сорочка, золоті ланцюги на волохатих грудях, масивний перстень на мізинці… Не таким я уявляла змужнілого музичного вундеркінда, який в шість років грав Мусоргського, а тепер його авторські композиції виконує оркестр Лінкольн Центру. Переді мною Ітамар Борохов, уродженець Тель-Авіва, який проживає в Нью-Йорку, — трубач, скрипаль, піаніст і композитор, улюбленець музичних критиків.
В Україну він приїхав, щоб виступити на головній сцені Leopolis Jazz Fest 2021. Його концерт відкривав 10-й ювілейний фестиваль. Особливе місце Борохова в списку хедлайнерів цього року пояснюється тим, що у 2020-му він отримав престижну премію LetterOn Rising Stars Jazz Award (European Edition). Це найсвіжіша, але далеко не єдина музична нагорода в колекції Ітамара.
Протягом останніх семи років профільні медіа раз у раз розсипаються в компліментах на його рахунок. Альбому Blue Nights, виданому в 2019-му, привласнений рейтинг пʼяти зірок в престижному міжнародному ревю Dоwnbeat Magazine і на UK Vibe. Ресурс AllMusic.com визнав його найкращим альбомом року відразу в двох категоріях — World Music і Jazz.
"Коли граєш в групі, потрібно бути розслабленим і цілеспрямованим одночасно. Не треба намагатися все контролювати, треба прийняти те, що непередбачене відбуватиметься"
Скептики повʼязують прихильність критиків з тим, що ізраїльська музика зараз в моді, мовляв, справа зовсім не у власних успіхах Борохова, а в загальних трендах, і незабаром вітер може змінитися. Втім, його попередній альбом Boomerang опинився на 5-му місці за кількістю завантажень в iTunes Jazz і на 6-м — в Amazon Jazz. Публіка голосує за нього кровним доларом, а це аргумент вагоміший, ніж будь-які хвалебні відгуки.
Судячи з манери триматися і говорити про себе, Борохов приймає успіх як належне — загальне місце для тих, хто в ранньому дитинстві привертав загальну увагу особливими даруваннями. Ітамар, син ізраїльського композитора і аранжувальника Ісраеля Борохова, у два з половиною роки наслухавшись, як батько репетирує у вітальні з іншими музикантами, зажадав, щоб йому купили скрипку.
Батьки відвели його до вчителя музики, але виявилося, що починати грати в такому віці не можна — кістки ще не зміцніли настільки, щоб витримати вагу скрипки на плечі. Щоб уникнути деформації хребта початок уроків відклали доти, поки хлопчикові не виповниться три.
Пів року дитина не згадувала про скрипку, батьки вже вирішили, що це був каприз, про який можна забути, але в свій третій день народження Ітамар заговорив про неї знову. Довелося купити. У шість років він вже грав на фортепіано, в девʼять — на гітарі, в одинадцять перейшов на духові інструменти. Зараз 37-річний Борохов виступає переважно як трубач. Для нього за індивідуальним замовленням зроблена труба зі звуковим діапазоном ширше, ніж у звичайній.
Чому, почавши зі скрипки і фортепіано, ви у підсумку вибрали трубу?
— Мені завжди подобалися "Картинки з виставки" Мусоргського. У дитинстві багато разів чув їх в записі в оркестровці Равеля [французький композитор і диригент Жозеф Маріс Равель], але не бачив, на чому грають. Намагався сам підібрати на фортепіано, використовуючи тільки чорні клавіші. Звучання виходило не те. Так і не знав, що за інструмент потрібен, доти, поки не почув цю пʼєсу на концерті, — виявилося, труба. Потім в першому класі на заняттях нам ставили Summer time у виконанні Луї Армстронга — знову труба. Остаточне рішення, звичайно, прийняв набагато пізніше. Я ще експериментував з гітарою, навіть з губною гармошкою, але у підсумку труба все-таки покликала мене і я відгукнувся.
Як ви будете почуватися — вирости і втратити статус музичного вундеркінда?
— Не просто. Ми живемо у світі, де юність переоцінена. Всі чекають появи нової дитини-зірки. Про талант і амбіції люблять говорити саме у поєднанні з молодістю. Але це несправедливий підхід. Вік і досвід не роблять нас менш перспективними. До багатьох прекрасним музикантів, зокрема джазових, успіх прийшов вже у зрілі роки. Взяти хоча б Джона Колтрейна або Юсефа Латіфа — легендарні люди, а почали пізно. Мене іноді запитують, як позначилася на моєму житті рання популярність, але парадокс у тому, що сам я не відчував себе особливо молодим. Та й не впевнений, чи було у мене дитинство.
Дитинства у вас не було через постійні заняття музикою?
— З інших причин. Довелося рано подорослішати. Я вчився в першому класі, коли почалася війна між Ізраїлем та Іраком. Потім кілька серій терактів сталися, коли я був у початковій школі. Важко залишатися дитиною, якщо зовсім близько гинуть люди. Розлучення батьків теж не додало моєму життю безтурботності.
"Ми живемо у світі, де юність переоцінена. Всі чекають появи нової дитини-зірки. Вік і досвід не роблять нас менш перспективними"
Музика помʼякшувала негативні ефекти. Була віддушиною, казковим світом, в який можна втекти від реальності. Тільки не подумайте, що я скаржуся на життя. Мені насправді багато у чому пощастило. Наприклад, дісталися найкращі вчителі музики. Ви ж чули про Лорі Фрінк — вона була просто гуру гри на трубі. Ми дружили, я приходив до неї в гості на свята і навчився у неї багатьох важливих речей. Одна з них: коли граєш в групі, потрібно бути розслабленим і цілеспрямованим одночасно. Не треба намагатися все контролювати, треба прийняти те, що непередбачене відбуватиметься. Це схоже на гру в американський футбол. Безглуздо виходити на поле і намагатися уникнути зіткнень. Потрібно заздалегідь знати, що тобі зроблять боляче, і просто поставити собі за мету виграти матч.
До слова, про везіння. Ви останній учень легендарного джазмена Арні Лоуренса, хоча труба — не його інструмент. Як так вийшло?
— Я грав у його групі. Ми перетнулися якось на джем-сейшн. Пограли разом, потім стали спілкуватися і дуже зблизилися. Він послухав мої композиції і схвалив. Взяв мене до складу своєї останньої групи, яку створив вже після того, як переїхав до Ізраїлю з США. Я дуже хотів у нього вчитися. Звичайно, Арні — саксофоніст, а я трубач, але концепції гри, які він міг мені передати, застосовні для будь-якого інструменту. Це не про трубу або саксофон, а про музику як таку. Він відмовлявся давати уроки, говорив, що не викладає, але я був наполегливий. В результаті Арні встиг провести зі мною лише два уроки. Але грали разом ми цілий рік.
Ви якось сказали, що в творчості надихаєтеся іудейською та мусульманською традиціями, а ще — буддизмом і грецькою філософією. Як у вашій голові уживаються ці ворожі світи?
— Все моє життя — змішання культур. Сімʼя батька переїхала до Ізраїлю з Бухари у 1918 році, а мамина — з Риги, до того ж емігрували вони значно пізніше, тому говорили російською. Була ще бабуся по материнській лінії родом з Будапешта. У представників різних культур, зокрема протиборчих, набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. У Тель-Авіві ми з батьками жили в мусульманському районі — не через ідеологічні причини, просто так вийшло.