Гумор на межі. Чому український стендап занадто м'який і коли чекати прориву

Український стендап часто виглядає занадто м'яким і беззубим. Поки маститі автори на американській і британській сценах іронізують на теми етнічних конфліктів, релігійної (не)терпимості, інтеграції трансгендерних людей у суспільство, руху MeToo і культури скасування, більшість українських коміків невинно жартують про сімейні стосунки, побачення і розмови з таксистами. У 2019 Білл Барр розмірковував про чоловіконенависництво під прикриттям фемінізму, а Роман Щербан розповідав про те, як доїв козу. І справа не в тому, що це не смішно (той же Щербан доводить, що це може бути дотепно і цікаво), — на виході вітчизняний стендап у загальній своїй масі здається дрібним, без провокацій і радикальних рішень.

"Західний стендап від нашого насамперед відрізняється тим, що там на чолі стоїть думка, а не бажання розсмішити якомога більше разів за відведений час. Для топових американських коміків гумор — це лише інструмент донесення цієї думки", — говорить Валерій Жидков, сценарист, стендап-комік та автор проєкту #Гуднайтшоу. Через те, що в Україні культура стендапа лише зароджується, більшість коміків досить молоді, їх хвилюють здебільшого побутові теми.

"Їм по 20-25 років, вони тільки почали з кимось жити, і в своїх стендапах вони, як правило, не виходять за межі ліжко — кухня — туалет. Тому є відчуття, що жарти у всіх однакові. Все це десь уже було", — коментує Жидков.

Небезпечний гумор

Хоч молода індустрія і не передбачає широкого спектру різновікових авторів із різним бекграундом, це зовсім не означає, що на українській сцені немає тих, хто готовий порушувати соціальну тематику. Антон Тимошенко, резидент київського клубу "Підпільний стендап" і сценарист "Телебачення Торонто", жартує про нездатність багатьох українців вивчити державну мову або про те, як кричалка "Слава Україні!" відсуває тебе "вправо". При цьому, за словами коміка, в нього ніколи не було серйозних проблем через висловлювання.

Його колезі Єгору Шатайло пощастило менше. Восени минулого року перед виступом у Києві на нього напала група невідомих у масках (імовірно — члени організації "Традиція і порядок"). Причиною став жарт про "збитковість української традиційної сім'ї, яку треба закрити, як шахти у Великобританії". Незважаючи на інцидент, Шатайло не відмовився від аналогії, яка розлютила праворадикалів, і після того, що сталося, записав сольник "Шахти Тетчер", куди елегантно вписав жарти про напад.

Валерій Жидков вважає, що проявів неадекватних реакцій на жарти стало менше.

"Починаючи з 2014 року, у нас була величезна кількість людей, які ходили по вулицях і шукали, кого б покарати за те, що у нас все погано. "Вихоплювали" всі, коміки зокрема, тому що людей, які розуміють жарти, як з'ясувалося, набагато менше, ніж тих, хто їх не розуміє", — розповідає сценарист. Як правило, агресивно налаштовані критики виривали жарти з контексту і перекручували якісь фрази.

У той же час Свят Загайкевич, ведучий і засновник "Підпільного стендапа", зізнається, що все частіше зустрічає тиск із боку суспільства: про це не жартуй, це не чіпай. "Як кажуть, "Боротьба триває!" Я за свободу в гуморі, для стендап-коміків не повинно існувати рамок та обмежень, адже наша мета — не образити когось, а розсмішити і привернути їхню увагу до важливих проблем".

З неадекватною реакцією глядачів можуть зіткнутися не тільки ті, хто жартує на гостросоціальну тематику. Стендап-комікеса Лєра Мандзюк у бесіді з Фокусом згадує, як під час одного з виступів у нічному клубі в Мукачеві в неї кинули пуф.

"Я трошки образила молодика, і він не впорався з емоціями. Але якщо я довела чоловіка до цього, значить, ми обидва винні", — коментує Мандзюк. Траплялося, що їй за жарти відкрито погрожували. — Тоді я зрозуміла, що можу десь переборщити і буде погано, а воно того не варте. Іноді краще промовчати або згладити, переключити увагу, зробити зайвий комплімент. Раніше я думала, що завжди треба давати відсіч, але тепер знаю, що необов'язково всюди йорнічати".

Зліпок зліпка

Окремі українські коміки особливо підкреслюють, що навчалися на західній гумористичній культурі. Однак у цілому український стендап формувався під впливом російської індустрії. Проєкт Comedy Club, який запустився на телеканалі ТНТ у 2005 році силами колишніх КВКшників, породив цілу хвилю послідовників, зокрема в Україні.

Валерій Жидков вважає, що тоді російський стендап був простим наслідуванням західного.

"Побачили надводну частину айсберга і почали її копіювати. Спочатку це було саме так", — коментує він. Але минуло кілька років, і в Росії з'явилися стендапери зі своєю думкою, які нікого не зображують, а намагаються донести до глядача власну точку зору, зазначає сценарист. При цьому український стендап ще молодший, і поки це якесь наслідування російського варіанту.

"Наші коміки побачили успіх там і спробували повторити це тут", — каже Жидков, підкреслюючи, що коміків, які дійсно можуть говорити від себе, видавати оригінальні думки, а не копіювати чиюсь поведінку, одиниці і вони губляться в загальній масі.

Проте за останні п'ять-шість років український стендап пройшов великий шлях. Сьогодні українські стендапери цілком конкурують з тими ж російськими артистами. Свят Загайкевич впевнений, що стендап в Україні знаходиться на стадії становлення. Відкривається все більше клубів, де щодня проводять концерти. "Я пам'ятаю часи, коли стендап був раз на місяць, потім виступи почали проходити раз на тиждень, і всі такі: "Вау, так часто!" — сміється Загайкевич. — Зараз все інакше, стендап у нас індустрія хоч і молода, але стрімко набирає обертів".

Валерій Жидков не такий оптимістичний. За його словами, пандемія і періодична заборона масових заходів серйозно вдарили по ринку. Навіть якщо у коміків заплановані концерти, організатори не поспішають вкладатися в рекламу заходів, побоюючись, що в будь-який момент країну накриє локдаун.

"Наразі стендап спонтанний. Раніше було як: глядач знає Валерія Жидкова, хоче сходити на його сольник, заздалегідь купує квиток. Зараз людина просто йде в нічний клуб, де проходить стендап, і дивиться того артиста, який там виступає", — говорить Жидков.

Розрив у кількості переглядів у YouTube роликів українських і російських коміків дуже великий. Антон Тимошенко вважає, що ключова причина — гроші.

"Вкиньте в розкрутку українських стендаперів стільки ж, скільки їх вкидають в РФ або інших країнах, і ви отримаєте ті ж перегляди, — упевнений він. — У Росії існує ринок стендапа, в Україні він все ще доформовується. Українські коміки створюють його здебільшого власним коштом, але в нас не так багато грошей. Автор пише стендап, виступає з ним, потім за власні кошти записує сольний концерт і викладає його в інтернеті".

На думку Тимошенка, ситуацію могло б змінити створення популярного стендап-шоу. Але для цього потрібні ресурси, необхідно, щоб у такий проєкт повірили: "Як у нас зазвичай відбувається: "пілоти" знімаються, але канали не хочуть їх купувати. Так нічого не вийде". Поки ж в Україні російські коміки набагато популярніші за вітчизняних: середньостатистичний глядач швидше згадає Павла Волю, ніж Сергія Липка. У той же час Свят Загайкевич впевнений, що за якістю вітчизняний гумор обігнав російський. "Взяти той самий телеканал ТНТ, де все працює суто за телевізійними канонами й образами, тобто "казах" жартує про кумис і конину, типовий "мешканець Москви" — про затори і "понаїхали", а "єврей з Одеси" розповість про гроші та маму. Кожен працює лише в межах свого образу, — пояснює Загайкевич. — А ось наші несуть в собі українську автентичність і порушують проблеми, які турбують українського глядача. Я взагалі не розумію, як можна дивитися російських коміків, які через слово згадують Путіна і проблеми Росії, коли є наші, які пожартують вам про Зеленського й АТБ".

Українського якісного стендапа з кожним днем стає все більше. Антон Тимошенко нещодавно повернувся з першого великого туру по Україні та залишився задоволений тим, як глядачі від Львова до Харкова, від Одеси і до Тернополя сприймали жарти, зокрема жорсткі. У вересні поспіль пройдуть три стендап-тури — в Андрія Щегеля, Єгора Шатайла і Сергія Липка, які їдуть із сольними концертами по країні. Це якраз коміки, які прагнуть постійно розвиватися, разом із ними змінюється і глядач.

Єгор Шатайло

"Хтось тягне в стендап стиль КВК, але це не моя історія"

Стендап — це форма мистецтва, яка на 80% розважає, а на 20% змушує думати. Складні теми теж можуть розважати, все залежить від майстерності коміка, від того, як він їх пропрацьовує. Але із серйозною тематикою важче мати справу. Треба бути дуже майстерним коміком, щоб взяти складне питання і змусити людей сміятися. Найвищий пілотаж у стендапі — коли глядач сміється всупереч своїм переконанням або прямій причетності до порушеної проблеми.

Процес створення жартів — це певна рефлексія. Завжди є теми, які хвилюють особисто коміка. Як це відбувається у мене: спочатку я виписую думки з конкретного питання, намагаюся визначити своє ставлення до нього, потім шукаю парадокси, невідповідності, і на цьому вже будується комедія. Це здається зрозумілим принципом, але все не так просто, адже те, що ти сприймаєш за невідповідність, насправді можна пояснити браком у тебе якихось знань.

Власний стиль — це такий пункт призначення, який дуже важливий у будь-якій творчості. Мені здається, що я вже знайшов свій стиль, але продовжую над ним працювати, покращувати. Як його знайти? Треба мати життєвий досвід, читати книги. Я розумію, що це не найцікавіша відповідь для читачів, усе дуже банально, але саме так стиль і напрацьовується.

Мені більше подобаються західні коміки — не тільки американські, але і європейські. Це першоджерело. Навіщо мені дивитися на стендап-коміка з Росії, який сформувався під впливом американського коміка, якщо я можу отримувати інформацію безпосередньо, подивившись стендап із США? Спочатку я дивився англійського коміка Стюарта Лі. Майже всі його виступи — це комедія над комедією, він ідеальний комік, який ламає правила. Потім я переключився на більш класичних американських стендаперів. Вони чітко формулюють думку, порушують зрозумілі питання. Це Білл Барр, Дейв Шапел, Луї Сі Кей.

Український стендап неоднорідний. У кожного власний шлях розвитку. Напевно, хтось тягне в свій стендап стиль КВК, але це не моя історія. Я не бачу в цьому ніяких перспектив, тому що КВК не відповідає вимогам часу. Це стара форма, занадто кондова і кон'юнктурна, неестетична. У ній дуже мало життя.

Коміків Луї Сі Кея, Білла Барра, Джима Джефріса часто критикували за жарти і говорили, що є речі, про які не можна жартувати, тому що для когось із глядачів це травматичний досвід [у Луї Сі Кея є жарти про зґвалтування]. Але питання лише в майстерності автора. Якщо щось замовчувати, проблема все одно не вирішиться, а сміх — можливість пропрацювати травму. Я не впевнений, що в нас зараз є коміки, які можуть жартувати на такі теми. Щоб брати настільки важкі речі, як зґвалтування, потрібні кваліфікація, дотепність, розум, начитаність. У коміка повинна бути точність хірурга, якщо він хоче препарувати таку тему.

Жартувати можна про все, справа лише в намірі коміка. Що я хочу отримати від цього жарту на виході? Якщо моя мета — посміятися над людьми, які пережили зґвалтування, то це недобре. Інша справа, якщо ми отримуємо якесь рішення проблеми і підштовхування до рефлексії. Тільки намір визначає вектор, як йтиме жарт. Якщо мета відпочатку погана, то аудиторія це відчує і відреагує відповідно.

Стендап передбачає рух із двох сторін — з боку коміка й аудиторії, ми повинні зустрітися десь посередині. Сподіваюся, що моя аудиторія рухається назустріч і намагається мене зрозуміти. І я намагаюся все зробити для того, щоб глядачі зрозуміли жарт.

Раз на десять виступів буває таке, що зал не сміється. Це нормально. Не може бути такого, що ти смішний десять разів із десяти.

Я не можу назвати себе жорстким коміком. Але на виступі може статися що завгодно. Завжди може вискочити якийсь чувак із залу і сказати, що йому щось не подобається.

Страх у мене був і до нападу [у вересні 2020 року на Шатайла напали праворадикали. Коміку залили обличчя газом із балончиків]. На сцену взагалі завжди страшно виходити. Але ще більше я боюсь не займатися улюбленою справою.

Після нападу я зрозумів, що в Україні може бути й ось так. І купив газові балончики.

Антон Тимошенко

Стендап — це бійцівський чемпіонат у світі правди

Стендап — найбільш вільний формат у комедії з усіх можливих. Є ти, є зал для глядачів, і ти просто говориш, що думаєш. У цьому головна особливість жанру — у тебе немає практично жодних обмежень. Усе відбувається тут і зараз. Стендап — це UFC [Абсолютний бійцівський чемпіонат] у світі правди. Ти б'єш людей жартами, правдами про наше життя, про проблеми. Я не бачив іншого жанру, який здатний це зробити так само гостро, так потужно, з такою ж енергією.

"Жорсткий жарт" — це такий, який несмішний. Я з тих, хто за будь-який гумор у стендапі, без обмежень. Мій критерій жарту: я використовую свій досвід, і це має бути смішно. Якщо я не жінка, то не буду жартувати про жінок, сексизм або фемінізм. І не буду жартувати про війну, бо не був там. Але під час революції я перебував на Майдані, і в моєму новому сольнику "Поза політикою" є біт про те, як я туди ходив. Можливо, комусь здасться, що ще зарано жартувати на цю тему, але я говорю не про Майдан, а про себе на Майдані. Це досвід, який я пережив, тому не бачу ніяких проблем із цим.

Погані жарти вмирають самі собою. Від старості та тому, що всім на них начхати. Вони як пенсіонери на лавках, у яких немає друзів і родичів, нікого, і вони сидять біля під'їзду і чекають своєї смерті. Ось це погані жарти. А хороші жарти — їх підхоплюють друзі, їх несуть на руках по місту. Навіть якщо жарт на межі, але його всі люблять, значить, він житиме.

Коли жарт тупий, грубий та ображає людей, до того ж ще і несмішний, то він сам зникне з виступу, тому що люди не будуть сміятися. Але якщо люди сміються, значить, на це є причини. У сольнику "Поза політикою" я розмірковую про те, що нашим артистам треба дозволити виступати в Росії та в Криму. Ось навіщо забороняти Максу Барських виступати в Пітері? Один його концерт — це [вартість] БТР. Монатик у Москві — це купа квадрокоптерів. Потім бойовики піднімають голову, а там — "кружит голову ай до упаду, голову, да, до упаду, йеее…" І я на сцені стріляю пальцем у бойовиків піснею Монатика. Можна сказати, що це жарт на межі, але це смішно, люди сміються. Усе це виглядає не надто серйозно, але начебто б і правда пропонує рішення серйозного питання про виступ артистів за кордоном. Долю жартів повинні вирішувати глядачі. Якщо зал сміється, то це їхній вердикт.

Іронія — це зараз найнеобхідніший Україні ресурс. Його дуже не вистачає, щоб тверезо сприймати багато речей.

Щоб виходити на сцену і не боятися [реакції глядачів], треба бути впевненим у матеріалі. Ти повинен продумати свою позицію, визначити висновки, чітко сформулювати жарт і перевірити його на різних людях. Цим і відрізняється хороший комік від поганого — він старанно працює над своїм матеріалом. Я не буду просто заради хайпу та легкого сміху стібати когось або сміятися над важливими речами. Серйозна тема передбачає серйозну підготовку.

Уподобання української аудиторії проходять дуже сильну еволюцію. Звичайно, залишається величезна частка людей, які все ще люблять жарти про геїв або про "тупих" жінок. Але більшість глядачів зараз хочуть винахідливий гумор, їм подобається більш альтернативна комедія, вони сподіваються почути незвичайні висновки, роздуми, нестандартні заходи. Вони вже надивилися дейвів шапелів і стюартів лі та вимагають від нас чогось більш інтелектуального, глибокого, експресивного. Аудиторія хоче чути в жартах більше твоєї душі, особистого ставлення, чесних емоцій, а не просто сформульований за структурою гумор.

Відсутність сміху в залі мотивує тебе розвиватися. Ось ти вигадуєш якийсь простий жарт. Думаєш: окей, розповім його, бо не встигаю вигадати щось ще. Розповідаєш, жарт заходить, і ти думаєш: якщо людей смішать такі прості речі, то навіщо мені старатися і вигадувати щось цікаве? Мені дуже приємно, коли я вигадую простий жарт, виступаю, а люди не сміються. І я думаю: "Антон, це вже не працює, давай-но ти рухайся далі, тому що така херня вже не прокатує". І це нескінченний шлях розвитку.

Лєра Мандзюк

Усі ми росли на КВК і Comedy Club

Я з багатодітної сім'ї, наймолодша, і мене ніхто ніколи в житті не слухав. Мені завжди хотілося уваги, хотілося виговоритися і розповісти про себе. Коли в людей є проблеми, то більшість ходить до психолога, розповідає подружкам, дзвонить мамі. Я зателефонувати мамі та поскаржитися на щось не можу. Але в мене є стендап: я можу розповісти зі сцени — і мені стане легше. Виступи стали для мене насамперед психотерапією, і тільки потім це переросло в спосіб заробітку.

Люди часто намагаються поділитися зі мною історіями: "Я тобі такий прикол розкажу, візьми це в стендап". А я така: "Та куди я візьму цей анекдот про те, як ґвалтували козу?" Звичайно, я можу використовувати чужу фразочку або ситуацію, яку побачила. Ось їду в поїзді та чую, як мама розмовляє з дитиною. І я краду цей діалог для стендапа. Основний персонаж таких історій — моя мама. Вона може зателефонувати мені та щось таке запитати, а я відразу думаю: "О, ось це смішно, це треба розповісти людям".

Мої родичі отвратітєльно ставляться до того, що я про них жартую. У мами дві позиції. Коли вона бачить мене по телевізору, то пишається неймовірно. Ходить до церкви лише для того, щоб обговорити з іншими новий випуск "Жіночого кварталу". Але в інтернеті ж є купа всього неприкольно-брудного, вульгарного, з матюками. Звичайно, до неї це теж доходить, і вона скаржиться, що я погана. Але я питаю: "А хто мене навчив матюкатися? Мамо, майте совість!"

За допомогою жартів я спілкуюся з рідними. Я не можу подзвонити сестрі або брату і сказати: "Я незадоволена тим, як ви мене виховували". Що це за докір такий? Вони мені скажуть: "Ми тебе виховували, і тобі ще щось не подобається?" Але цей відбиток залишився, я хочу розповісти про це і роблю це зі сцени. Якщо їх зачіпає, значить, це правда.

Я не сильно думаю про почуття глядачів. Звичайно, я хочу торкнутися якоїсь струни їхньої душі, я бачу, як вони реагують, адже в кожного є взаємини з мамою, братами, сестрами, якщо в залі сидить не сирота. Але спочатку я думаю про себе. Якщо стендап-комік скаже вам, що думає про глядача, він бреше. Кожен із нас насамперед думає про себе.

Я взагалі не розбираюся в політиці. Тому і жартів про це в мене немає. Тільки про Зеленського, який зіграв певну роль у моєму житті, та це все. Якщо раптом мене це зацікавить і я "викуплю", чим одна партія відрізняється від іншої, тоді почну про це говорити. Але зараз я поняття не маю, що взагалі там відбувається. А як я можу жартувати про те, в чому не розбираюся? Це як виступати німецькою мовою, яку я не знаю.

У дитинстві я дивилася "Криве дзеркало" й "Аншлаг", і це вплинуло на мене. Не можу сказати, що пам'ятаю всі жарти, але голос Гальцева завжди щось підказує у моїй голові. Як би стендап-коміки зараз не заперечували, що КВК — це смішно, як би вони не говорили, що не дивляться Comedy Club, усі ми росли на цих двіжухах.

Хтось із радянських артистів уже був стендап-коміком. Наприклад, Олена Степаненко — стендаперка, в неї абсолютно життєві історії. У деяких виступах вона скаржилася на чоловіка, а потім вони розлучилися. І ти думаєш: ось, значить, їй було боляче, тому вона так жартувала. Жванецького я б не назвала стендапером, хоч він і мегамозок. Але, послухавши його монолог, ти ніколи не дізнаєшся, що він відчуває і який він.

Я вчилася на російському стендапі — Нурлан Сабуров, Тимур Каргінов, Юля [Ахмедова]. Ще "Вечірній квартал" завжди дивилася. Не сильно розуміла політичні жарти, але мені подобалося. З українських коміків обожнюю [Валерія] Жидкова. Він теж мегамозок.

Багато коміків-початківців припускаються помилки і намагаються вчитися на західному стендапі. Дивляться американських коміків, потім приходять на "відкритий мікрофон" і не розуміють, чому глядачам не смішно. В Америці ж сміялися і плескали стоячи, а тут — ні. Просто в нас все інше — менталітет, культура, їжа. Як може те, що заходить їм, заходити і нам?

Раніше я була невиправдано наглою. Взагалі не розуміла, як все повинно відбуватися, просто грубіянила людям. Казала: "Ві всі лохи!" І люди такі: "Тобто? Обоснуй". А я така: "Не буду обосновувати. Ви лохи!" Але зараз я можу зробити те ж саме, але дотепно. Взагалі, якщо люди на твоєму боці й ти не агресивний, то можеш дозволити собі сказати грубість, це буде смішно навіть тій людині, якій вона адресована.

Такі жарти потрібні, щоб запам'ятатися. Ось виступатиме десять мегасмішних людей, вийде одинадцята, образить когось — і запам'ятається саме вона. Для мене особисто це так — щоб запам'ятатися і кайфанути.