Довгий шлях додому. Чи варто Україні чекати на повернення біженців з-за кордону

Ще до початку повномасштабної війни польську економіку підтримували майже 1,5 мільйони українських заробітчан. За даними Національного банку Польщі, внесок міграції з України в зростання ВВП Польщі в 2014–2018 роках становив чималі 11%.

Величезна хвиля воєнних біженців з України після 24 лютого 2022 року змінила профіль українських мігрантів у країні. Зараз більшість українців у Польщі, як і в інших країнах Європи, — це жінки, у яких є діти, і які часто працюють на посадах суттєво нижче кваліфікації, яку мають. Але завдяки навчальним програмам та підтримці роботодавців мігранти можуть вивчати місцеві мови та здобувати нові професійні навички, що дозволить їм працювати за фахом і знову-таки посилювати європейські економіки. Оптимісти в Україні сподіваються, що після закінчення війни значна частина біженців повернеться до країни, де застосує досвід, набутий у Польщі та інших країнах Європи. Але більшість експертів вважають, що насправді перспективи не надто позитивні.

Поступово стає зрозуміло, що росту економіки без повернення людей додому досягти неможливо, адже всі ті товари та послуги, які створюють вітчизняний ВВП, хтось має виробляти та купувати. Для вирішення проблеми у запалі дискусій народжуються дивні ідеї – від "зарплати, як у Європі" до "не випускати з країни ще три роки після війни".

Невтішні пронози: скільки українців мають намір залишитися за кордоном

Соціологічне дослідження "Громадяни України на польському ринку праці. Нові виклики і перспективи", проведене Міграційною платформою EWL,Фондом підтримки мігрантів на ринку праці EWL та Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету показало, що 40% громадян України, які сьогодні проживають в Польщі, мають намір залишитися в цій країні щонайменше на рік або кілька років. Серед воєнних біженців цей відсоток становить 30%, а серед довоєнних мігрантів — 47%. При цьому 43% українців у Польщі зацікавлені в отриманні польського громадянства.

Дослідження Центру економічної стратегії, яке було проведено по всіх основних країнах перебування українських біженців (Польща, Німеччина, Чехія, Італія, Франція, Румунія, Словаччина) та результати якого були опубліковані в лютому 2023-го, демонструвало дещо кращі результати. Загалом більшість опитаних біженців зазначили, що їм більше подобається життя в Україні, і лише третина опитаних респондентів надала перевагу країні перебування. Експерти ЦЕС наголосили: ці суб’єктивні оцінки є важливим підґрунтям для повернення біженців додому.

Залишитися на чужині: чому українцям подобається Польща

Польща – це країна, яка прихистила найбільшу кількість українських біженців, тому експерти часто спираються саме на ситуацію у цій країні. Як з’ясувало дослідження EWL, українці адаптуються досить швидко. 78% наших співвітчизників у Польщі вже почали працювати, а кожен шостий (17%) розглядає можливість започаткувати або вже має бізнес в цій країні. Третина обирає сферу послуг, інші — будівництво (15%), торгівлю (15%), IT-сферу (13%).

На думку самих опитаних українців в Польщі, їх інтеграції найбільше сприяють доступ до соціальних виплат (50%), полегшення доступу до мовних курсів (48%) та до освіти (47%).

"Польща сьогодні дійсно є найкомфортнішою країною для українських мігрантів, — зазначив у коментарі Фокусу Василь Воскобойник, президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування. – Насамперед, це пов’язано з тим, що ще в 2006 році Польща зробила ставку на залучення трудових мігрантів з шести країн за спрощеною системою. Серед цих країн була і Україна. До початку повномасштабної війни у Польщі працювало за різними оцінками 1,5-2 млн українців, тож, коли після 24 лютого 2022-го до країни приїхали ще півтора мільйони, вона була до цього готова. Якщо додати сюди спільний кордон, майже повну відсутність мовного бар’єру та схожий менталітет, стає зрозуміло, чому адаптуватися у Польщі українцям значно простіше, ніж, наприклад, у Німеччині".

Потрібні робочі руки: чи доведеться Україні кликати трудових мігрантів

Ще до початку повномасштабного вторгнення Україна стикалася з нестачею робочої сили, а зараз, коли понад 6 млн українців були вимушені виїхати за кордон, економічна ситуація ускладнюється. За оцінкою Міністерства економіки, протягом наступних десяти років Україні доведеться додатково залучити на ринок праці 4,5 мільйона співробітників. Але де ж їх взяти?

На думку експерта програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього Ігара Тишкевича, сподівання на повернення хоча б 60% з тих, хто поїхав, — просто мрії. Якщо діти пішли до школи, якщо відбулася інтеграція, ймовірність повернення вкрай мала. Кейси інших країн говорять про повернення 60-80%, якщо еміграція тривала менше року, 40-50% — від року до двох, а далі мінус 10% кожен наступний рік.

Аналітик Олексій Кущ підрахував: втрата 6 млн осіб економічно активного населення означає мінус 80 млрд доларів на рік від вітчизняного ВВП. Тобто, зазначає Кущ, вплив демографічних проблем на економіку є величезним. Найзрозумілішим виходом з ситуації дефіциту людських ресурсів здається залучення до країни мігрантів з інших регіонів.

"Я впевнений, що після перемоги в Україну почнуть надходити кошти на відбудову, але, якщо не буде робочих рук, гроші дуже швидко перестануть давати. На жаль, сьогодні обговорення цієї проблеми уникають і влада, і суспільство. Але ж щодо можливих трудових мігрантів виникає ціла купа питань. Які це будуть спеціалісти? З яких країн вони приїдуть? В яких містах житимуть? Чи приїдуть вони з родинами, що, до речі, створить додатковий тиск на нашу систему соціального забезпечення? До війни я вважав, що це можуть буди мешканці Центральної Азії – жителі пострадянських країн. Проте зараз ситуація змінилася, тому що з цих країн до нас, скоріш за все, поїдуть люди, які раніше працювали в РФ. Але навряд чи нам потрібні робітники, наскрізь пронизані російською пропагандою, і це також необхідно враховувати", — наголосив Воскобойник.

На його думку, для початку треба ретельно вивчити досвід країн з успішною міграційною політикою – Австралії, Канади, США, Німеччини, країн Балтії. А потім винести найважливіші питання на суспільне обговорення.

Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України, каже, що Україна зараз переживає демографічну кризу, бо виїхали переважно молоді жінки віком до 40 років з дітьми. Тож процес демографічного старіння посилюється, а разом з ним підвищується навантаження на працездатне населення. Враховуючи, що 70% жінок, які виїхали, мають вищу освіту, можна сказати, що Україна втрачає освітній потенціал.

"Чим довше триватиме війна, тим довше люди будуть залишатися за кордоном, тим більше вони будуть адаптуватися до нового життя і тим важче їм буде повернутися назад. Тобто кожен місяць війни грає проти нас. Трудова міграція в Україну з інших країн знов-таки залежить від сценаріїв війни – скільки вона триватиме, які гроші прийдуть у країну. Однозначно можна говорити про те, що працювати к нам приїдуть мешканці країн, бідніших за Україну. Звісно, на європейські зарплати приїхали б і європейці, але поки що про це мова не йде", — зазначила Елла Лібанова у коментарі Фокусу.

Повоєнна економіка України: потрібні безпека, гроші та перспективи

Війна Росії проти України не є першою війною в історії, що спричинила велику хвилю біженців. І щоб зрозуміти, якою має бути державна політика для повернення біженців після закінчення війни, Україна може використати досвід інших країн. Аналітики ЦЕС розглянули досвід біженців через війни у Боснії, Сирії, Афганістані тощо та узагальнили дані. Виявилося, що найважливішими чинниками для повернення біженців додому після завершення війни є безпека, наявність житла або земельної ділянки, можливість заробляти на життя, порівняння загальних умов життя вдома та у країні, де перебувають біженці.

А ось "добровільно-обов’язкові" схеми повернення біженців, коли їм надають безкоштовний транспорт та певну компенсацію за повернення, не завжди працюють. Якщо в рідній країні біженців не створені потрібні їм зручні умови життя, вони не повернуться, навіть якщо, залишаючись, втрачають пільги та дохід.

І ще трохи цифр з дослідження EWL. Чверть українців, що перебувають у Польщі, готові повернутися в Україну до закінчення війни. Серед основних стимулів респонденти назвали вступ України до ЄС (57%) та НАТО (47%), підвищення рівня зарплат (54%) та можливість возз’єднання з родиною (48%).

Василь Воскобойник погоджується: для тих, хто вирішує повернутись, економічні фактори мають дуже велике значення. Це заробітна плата, соціальний захист, загальний рівень життя – тобто, прості речі, які може для себе прорахувати кожна людина. Але справа не тільки в грошах, але й в перспективах, можливостях саморозвитку.

"Заробітні плати сьогодні в Україні та Європі незрівнянні, — говорить експерт. – Наприклад, хірург у Німеччині отримує на руки від 6 до 8 тис євро на місяць, медична сестра — 2 тис. євро на місяць. В Україні таких зарплат після війни не буде. Тож, щоб люди поверталися в Україну, маємо говорити не про розмір зарплат, а про прогнозоване майбутнє нашої країни. Українці повинні чітко розуміти, яку країну ми будуємо. Чи буде вона відповідати нашим очікуванням, створювати сприятливі умови для життя та роботи, підтримувати матеріальний та духовний розвиток. Звісно, пообіцяти можна все, що завгодно. Але ж і ми звикли більше вірити власним очам, ніж обіцянкам. І якщо влада буде "малювати" нам гарні картини майбутнього, но при цьому ігнорувати всі закони, чекати на повернення наших громадян не варто", — резюмує Воскобойник.

Серед інших стимулів для повернення людей експерти називають створення кращих умов для ведення бізнесу в Україні, ніж у ЄС, звільнення нового бізнесу від податків, структурований ринок праці та розвиток галузей-драйверів, якими можуть стати будівництво, агропромисловий комплекс, легка промисловість, медицина, туризм. А ще — зрозумілі механізми правосуддя на звільнених територіях. Громадяни мають чітко розуміти, за що може настати відповідальність і якою вона буде.

Ще один момент привертає увагу — це нетолерантність тих, хто залишився в країні, до тих, хто поїхав. Щоправда, Елла Лібанова закликає не нагнітати та пояснює: у нас сьогодні не розкол, а звичайний суспільний поділ. На її думку, ті, хто поїхав, та ті, хто залишилися, — це просто різні категорії громадян, адже розкол означає вкрай негативне відношення однієї групи до іншої. На щастя, з українцями цього поки не відбулось.