Створення ядерної зброї, зміни в мобілізації та перемовини з РФ: велике інтервʼю Максима Жоріна

Заступник командира 3-ї ОШБр, майор ЗСУ Максим Жорін із позивним "Мосе" почав свою військову карʼєру з 2014 року, коли добровольцем долучився до "Азову". За три роки боєць пройшов шлях від рядового бійця до командира полку.

З 2017-го Жорін займався політичною діяльністю, проте з початком повномасштабного вторгнення долучився до формування київського добровольчого загону ТрО "Азов — Київ", який пізніше було розширено до Окремого полку спеціального призначення ЗСУ. Боєць був співкомандиром, а з 2023 року став заступником командира 3-ї штурмової.

У жовтні Максим Жорін переміг у рейтингу Фокусу "Топ 50 блогерів України-2024", до списку кандидатів якого увійшли понад 200 інфлюенсерів. Майор посів перше місце в загальному рейтингу та в категорії "Мілітарі".

Військовослужбовець Максим Жорін дав велике інтервʼю Фокусу, в якому не лише оцінив можливість реаліації військової частини "плану перемоги", переговорів з ворогом, вступом України до НАТО до закінчення війни, а й розповів про мотивацію новобранців та мобілізацію, яка не може бути лише мотивувальною.

"План перемоги" Зеленського: чи можливі переговори з РФ

Як ви оцінюєте можливість реалізації військової частини "Плану перемоги"? Чи бачите ви проблеми в постачанні зброї та боєприпасів, зокрема далекобійних ракет?

Ця проблема, безумовно, є. Взагалі, щодо "Плану перемоги", моя особиста думка, що, знову ж таки, ми не маємо права зараз для себе створити чергову ілюзію, що просто існування плану як плану може щось вирішити для нас без певних зусиль. Так не буде, який би план детальний не був, який би він гарний не був тощо. Але треба розуміти, що все одно цю війну так чи інакше доведеться закінчувати виключно українцям власними українськими силами.

Що стосується озброєння, техніки та всього іншого — є проблеми з їхнім постачанням. Безумовно, його не вистачає, тож ми повинні працювати над тим, щоб Захід інтенсивніше допомагав, і пояснювати йому, що це, зокрема, входить до його інтересів. Але паралельно з цим ми теж маємо відверто для себе розуміти й казати про те, що завжди Захід нам допомагати не буде, адже техніка в нього закінчується і снаряди теж, їхнє виробництво обмежене. Ми маємо сконцентруватися не тільки на проханнях Заходу, а й на створенні власного потужного ВПК, де ми зможемо виготовляти свою техніку, свої снаряди, свої дрони, тоді вже зможемо планувати, з огляду на свої ж сили.

Якими ви бачите можливі переговори з Росією після реалізації "Плану перемоги"? Чи взагалі ви їх бачите?

Не бачу. Чесно, я взагалі не бачу, як, про що та взагалі як можливі зараз будь-які перемовини з Росією. Знову ж таки, звідкись складається враження, що в Росії буде взагалі бажання з нами на цей час вести перемовини, Але я не бачу таких умов. Для чого росіянам сьогодні зупинятися і сідати з нами за стіл перемовин, якщо це не буде розмова про повну капітуляцію України?

Подобається нам чи ні, але реальність така, що на фронті ситуація у нас не надто хороша. Росіянам, хоч і великою ціною, але вдається реалізовувати свої плани. Тому зараз, на цьому етапі, враховуючи всю складність ситуації на Сході, я не бачу умов для перемовин за столом. Ми можемо, звісно, сподіватися на все, що завгодно, але росіяни завжди зупиняються виключно там, де їх зупиняють. І поки вони зможуть рухатись, вони будуть просуватися вглиб нашої території.

Будь-яка війна все одно закінчується перемовинами. Що нам потрібно зробити на фронті, щоб підійти до них із сильнішої позиції?

По-перше, нам треба вивчити свої помилки. Це дуже важливо. Українська армія пройшла досить динамічний шлях розвитку за досить короткий період. І на сьогодні це одна з найсильніших, найдосвідченіших армій у світі. Жодна армія у світі наразі не має такого досвіду, який є в української армії, зокрема й російська. Через те, що всі сучасні засоби ведення бою, всі сучасні технології випробовуються й реалізуються саме у нас на полі бою з українськими бійцями, сержантами, офіцерами. Тому це хороша частина.

Друга частина полягає в тому, що водночас, маючи весь цей досвід, усі ці інструменти, інколи ми все ж таки забуваємо про те, що відрізняємося від росіян і маємо воювати інакше. У нас є ціла низка помилок на стратегічному й інколи на тактичному рівні із застосування власних сил. І так може бути, і так буває. Але дуже важливо, щоб це не повторювалося. Дуже важливо, щоб відповідальність командування була за ті чи інші рішення, ними прийняті, тому що це важливо і для внутрішнього стану армії, і для подальших дій.

Сьогодні у нас із цим є певна проблема, вона передусім пов'язана з тим, що нині досі залишається досить велика кількість, наприклад, генералів, які взагалі у своєму житті не бачили фронту. Вони вибухи в кращому разі чули за багато-багато кілометрів від себе. І ця людина просто інколи не розуміє якихось звичайних речей, які відбуваються на полі бою.

Якщо говорити про те, що нам потрібно зробити на фронті, то слід привести до ладу свою армію, тому що нам вже складно. Нам треба підійти нормально до мобілізації суспільства, стабілізувати лінію фронту й отримати інструменти для перемоги. Вони мають бути й на полі бою, і в дипломатично-економічній площині.

Якщо ми говоримо про повноцінний ядерний комплекс, то, звісно, на це треба багато років. Але якщо про тактичну ядерну зброю, то це абсолютно реально зробити сьогодні.

Вступ України до НАТО чи поява ядерної зброї?

Чи можливе перемир’я на умовах обміну територій на вступ України до НАТО?

Я не думаю, що це реально. Знову ж таки, хто буде вирішувати, якими територіями ми будемо обмінюватися? Якщо подивитися на мапу DeepState, то територія, яка окупована сьогодні, та яка буде завтра, може бути абсолютно різною.

По перше, це досить складне питання, як це можна зробити? Але є ще повне розуміння того, що хоч ми віддамо якусь частину своєї території, навіть в обмін на якесь тимчасове перемир'я, все одно апетити нашого ворога націлені на абсолютно всю нашу територію. Я не вірю в те, що, забравши якусь частину, росіяни зупиняться.

По-друге, я не бачу аж такого палкого бажання у НАТО брати нас — хоч із територіями, хоч без цих територій. На жаль, Захід сьогодні досить пасивний у своїй позиції. Він навіть певне боягузтво проявляє в тому плані, що постійно тремтить перед тим, а як же відреагує на це Росія, як відреагує ще хтось?

Водночас наш противник уже сформував повноцінну світову корпорацію зла, куди входять такі країни, як Росія, Китай чи Корея. Вони у своїх діях набагато рішучіші й щодо застосування своїх сил, і в підтримці одне одного. Чого, на жаль, сьогодні не спостерігається на Заході. Я поки що не бачу бажання у НАТО, у нас, може, воно і є. А чи є таке бажання сьогодні в НАТО? Якщо про це й буде мова, чи реально це відбудеться найближчим часом? Поки ж усе вказує на те, що ми будемо самі вигрібати ту проблему, яка в нас є.

Зеленський заявив, що Україну варто взяти в НАТО або повернути їй ядерну зброю. На вашу думку, що буде ефективнішим?

Ядерна зброя. Ядерна зброя завжди була, є і буде найефективнішим інструментом для власної безпеки. Жодні інші гарантії ніколи не замінять наявності власних сил. Ми вже бачили, як це було, коли в нас забрали ядерну зброю, нам пообіцяли безпеку — і де вона? Жодна з країн-підписантів, які гарантували нам безпеку… Одна з цих країн взагалі на нас напала, а інші роблять вигляд, що це несправжній напад, конфлікт, "СВО" тощо. Жодних гарантій безпеки в нас немає. Чим відрізнятимуться наступні гарантії, які нам надаватимуть? А от наявність власної ядерної зброї — це вже певні інструменти в наших руках, які точно гарантують безпеку.

Ще до початку навіть повномасштабної війни я був за відновлення ядерного статусу, це можливо. Це непросто, але такий потенціал можна реалізувати в Україні. Ми ж не країна, яка погрожує світу або ще щось. Ми країна, яка зіткнулася з тим, що в неї забрали ядерну зброю, а гарантії не спрацювали. Я вважаю, що на цьому етапі ми маємо право самі її повертати. Безумовно, це треба обговорювати з іншими світовими лідерами. Але навіть існування хоча б тактичної ядерної зброї, мені здається, було б суттєвим інструментом і в будь-яких перемовинах, і в питанні національної безпеки.

Це може бути реальністю в найближчій перспективі?

Якщо ми говоримо про повноцінний ядерний комплекс, то, звісно, на це треба багато років. Але якщо про тактичну ядерну зброю, то це абсолютно реально зробити сьогодні. Тим більше, що частина з цього в нас є. Найголовніше, у нас є збережені інтелектуальні можливості й потенціал. У нас є часткова інфраструктура, яка теж збереглася, і її треба відновлювати. Звісно, що сучасна ядерна зброя, сучасні ядерні дослідження відрізняються від тих, на яких ми зупинилися. Але все це можна відновити, відбудувати, і це стане по-справжньому нашою сильною точкою опори.

Як ви вважаєте, наші партнери можуть піти на це, щоб повернути нам ядерну зброю?

Я думаю, що вони не хочуть цього. Це очевидно, тому що вони теж розуміють, що з появою ядерної зброї у нас на світовій мапі з'являється ще одна сильна країна. Цього наврядчи хочуть наші партнери, але є ж власні національні інтереси. Ми маємо спиратися на свої національні інтереси, а не на національні інтереси інших країн. Дуже важливо змінити цей погляд і стати національними, трохи егоїстичними в цьому плані. Ми маємо завжди керуватися — і в побудові власних планів на майбутнє, і в плані власної безпеки, в першу чергу, своїми національними інтересами. Звісно, що це, ймовірно, не дуже буде їм подобатися, але нас це й не повинно цікавити. Ми маємо працювати, якщо приймаємо для себе рішення, що це для нас як для нації, як для країни необхідна річ, то мусимо починати над цим працювати й реалізовувати, а не просто боятися, що комусь це не сподобається.

Примус, рейди ТЦК: чому мобілізація не може бути лише мотивувальною

Нещодавні рейди ТЦК викликали обурення, зокрема й у військових. Яки ви ставитеся до таких заходів ТЦК?

Я вважаю, що ми самі винні в тому, що такі події відбуваються. Чи подобається мені цей хаос і цирк, які періодично відбуваються? Ні, не подобаються. Звісно, я хотів би, щоб це було інакше. Але ми, як суспільство, самі створили цю ситуацію, самі її організували, ми самі — ковалі свого щастя.

Подобається? Ні, не подобається. Є інший варіант? Наразі, гадаю, такого немає взагалі. Проте у перспективі є — це зміна роботи з населенням, інакші підходи до підготовки людей. Це робота з репутацією військових, армій тощо, інформаційно-агітаційна робота й адекватний державний рекрутинг. Все це могло б змінити цю ситуацію. Але ми всього цього не зробили раніше, тож тепер пожинаємо плоди, коли спостерігаємо такі явища, як рейди ТЦК.

Ми можемо це виправити, щоб мобілізація була не примусовою, а, наприклад, мотивувальною?

Вона не може бути повністю мотивувальною, це нереально. Жодна масштабна війна ніколи не трималася виключно на добровольцях. Так чи інакше нам все одно доведеться прибігати до мобілізації. Але ж питання в тому, як до цієї мобілізації ставляться, як з мобілізованими себе поводять, тому змінити це можна.

Найголовніше — це змінити саме суспільне ставлення. Для цього необхідно на державному рівні, по перше, починати з роботи з цивільним населенням. Саме підготовка цивільного населення, починаючи зі шкіл, університетів, будь-якої роботи, людина має пройти першу базову підготовку. Це одразу зніме безліч питань у кожного цивільного, який сьогодні просто цього боїться. Не йдеться про те, що всі українці після навчання потраплять в армію. У жодному разі, так теж не може бути. Але всі українці мають бути готовими до тих реалій, які сьогодні відбуваються.

На сьогодні в країні діють навчальні центри, які готують цивільне населення. Я особисто до початку повномасштабного вторгнення теж організовував курси з підготовки цивільного населення. Ті курси, які ми проводили до початку повномасштабної війни, по великому рахунку й дали нам майже весь той особовий склад в перші ж дні повномасштабної війни, який до нас прийшов. Це просто люди, які пройшли цю підготовку, які знали, що робити, які внутрішньо, морально вже інакше до цього ставились. Те ж саме зараз стається на кожному курсі або занятті, які відбуваються по регіонах. Майже з кожного цього випуску завжди є декілька людей, які потім йдуть в армію. Вони приходять, здобувають знання, втрачають страхи, знаходять відповіді, змінюється їхня мотивація, ставлення до того, що відбувається. В них з'являється розуміння, чому, як і навіщо це робити.

Тому надзвичайно важливим у цьому плані я вважаю саме роботу з цивільним населенням, яку ми весь цей час ігноруємо, хоча вона багато в чому може стати фундаментальною в питанні стану суспільства. Далі вже йде правильна інформаційна робота з людьми, зокрема в навчальних центрах. Ми ж розуміємо, що багато хто бачив, як працюють навчальні центри Збройних сил, не дуже хороше враження залишається, але ми маємо це змінювати. На кожному цьому етапі ми повинні прийняти низку змін, які вплинуть на те, що українське суспільство буде інакше ставитися до питання мобілізації.

Навіть у тарологів, до яких я з іронією ставлюся, більше буде фактів, на які вони спиратимуться, ніж у сучасних військових експертів.

Деякі прогнози вказують на можливе завершення активних бойових дій у 2025-му чи 2026 році. Як ви ставитеся до таких часових рамок?

От не до часових рамок, а як до таких прогнозів я ставлюся. На що вони спираються? Скільки схожих прогнозів ми чули за весь цей час? Про те, що восени, за декілька місяців, тижнів, наступного року, щось з цього взагалі хоч якось близько відбулося? Наскільки я пам'ятаю, ні. Скільки разів закінчувалися ракети в Росії — то у вересні, то в грудні, але щоразу щось вони не закінчуються, їх тільки більше стає.

Я загалом дуже погано ставлюся до всіх цих експертних прогнозів, бо я не розумію, на що вони спираються. Імовірно, навіть у тарологів, до яких я з іронією ставлюся, більше буде фактів, на які вони спиратимуться, ніж у сучасних військових експертів, які про це говорять. Я не розумію, як вони можуть це спрогнозувати.

Якщо зараз дивитися на лінію фронту, то все вказує на те, що росіяни збираються довго з нами воювати і будуть це робити доти, поки не впруться дуже сильно. Вони розвивають свої ресурси, шукають нові ресурси для продовження цієї війни. Тому я не бачу, щоб наш противник планував взагалі хоч десь зупинятися. Він, навпаки, нарощує свої сили й інтенсивність бойових дій саме на Сході. Тому я з посмішкою ставлюся до будь-яких прогнозів і радив би людям жити не прогнозами, а реальністю.

В України вистачить ресурсів на тривалу війну?

Це ж залежить від нас. Якщо ми будемо правильно ними користуватися, правильно підходити до системи управління військами, якщо ми будемо розвивати власну ресурсну базу, то так, у нас вистачить. Тут же ж найголовніший наш ресурс, із якого все починається, це не снаряди і не техніка, це ресурс нашого характеру, нашої витривалості. Якщо в нас вистачить, як у держави, витривалості, то ми вистоїмо. Я в це абсолютно вірю. Якщо ми будемо кожного разу жити від прогнозу до прогнозу, то ми чекаємо виборів, то чекаємо переданняякоїсь зброї, так буде досить складно. Якщо всі включаться, почнуть працювати, то ресурсів у нас вистачить.

"Некомпетентні" командири та як послаблення відповідальності за СЗЧ погіршує дисципліну

Верховна Рада прийняла закон про послаблення відповідальності за СЗЧ. Ви сказали, що ця ініціатива "проблем із не дуже розумними та некомпетентними командирами не вирішить". Що не так із цим законом?

Те, що він не вирішує ту проблему, яку було озвучено, начебто для чого все це було створено. Він не вирішує цю проблему взагалі, але створює інші. А саме — він руйнує дисципліну в армії. Ми вже бачили приклади того, як люди відверто починають пишатися тим, що пішли в СЗЧ, бо за це не буде відповідальності. А з огляду на те, як складно сьогодні українському піхотинцю взагалі вижити щодня… Треба розуміти, що український піхотинець кожен день переживає надзвичайно складну і просто нереальну кількість проблем, яку навряд чи хтось може собі навіть уявити. Перебуваючи там, він отримує сигнал: "Друже, так ти можеш не терпіти, можеш сходити в СЗЧ — і тобі нічого за це не буде. Ось людині, яка публічно це робить, дивись, їй теж нічого не було".

Це руйнує дисципліну, на якій в армії все взагалі будується. Дисципліна є обов'язковою і її дотримання є надзвичайно важливим, причому критично важливим. А що, якщо на одній із складних ділянок просто в один день батальйон вирішив піти в СЗЧ? Що ми тоді будемо робити? Хто за це буде відповідальний? Солдати, які покинули місце, чи депутати, які дозволили? Я думаю, що судитимуть командирів, солдатів, а не депутатів, які зробили цей закон. Тому я в ньому бачу більше проблем, ніж вирішення.

Хто такі, на вашу думку, "некомпетентні" командири і як з ними боротися?

Вони є, на жаль. Насправді армія сама з ними має боротися. Сьогодні в нас є приклади вже того, коли чують про такі проблеми. Безумовно, не про всі. На жаль, досі іноді є така практика, причому це здебільшого стосується саме командирів вищого керівного складу і майже ніколи не стосується командирів взводів, рот, батальйонів і навіть більшості бригад. На цьому рівні сформувалася вже лінійка командирів, які виросли з поля бою, і з ними, як правило, немає таких проблем, але є досвід.

Сьогодні побутує практика, коли якогось командира просто призначають через те, що він із кимось знайомий або в нього є звання чи ще якісь речі, а не через його авторитет в армії і бойовий досвід. З цим є проблеми. Такі ситуації інколи в армії трапляються. Коли вони кричущі, то інколи навіть вивалюються в публічну площину. На це треба реагувати. І найголовніше, це те, що не треба боятися в армії вирішувати ці проблеми. Тому що інколи ця проблема є саме через те, що її бояться вирішити як знизу, так і зверху. Знизу бояться скаржитися, щоб не було потім на солдатів атак з боку старшого командування, а зверху не хочуть, щоб знали про проблеми в армії. Так от, проблеми в армії замовчуванням все одно не вирішаться, тому головне — не боятися їх вирішувати. Вони є, частково вони вирішуються, а іноді — ні.

Навчання новобранців: що найважливіше під час БЗВП

Ви наголошуєте на важливості якісної підготовки нових бійців. Що є найважливішим під час навчання новобранців?

Безпосередньо навчання новобранців. Справа в тому, що сьогодні в наших умовах навчання не може бути умовним, як це було раніше в навчальних центрах, коли ти формально відбув місяць, півтора, два, все — тобі ВОС виписали. Це означає, що ти базовий боєць, ти нічого взагалі не знаєш — медицину, сучасних засобів ведення бою. Це формальне навчання надзвичайно шкідливе, бо воно за собою тягне величезну кількість проблем, у тому числі втрат на полі бою.

Навчання є нашою основою, це база в Третій штурмовій бригаді. Ми дуже багато приділяємо цьому уваги — і навчанню солдата, і навчанню сержанта, і навчанню офіцера. І надзвичайно важливо, щоб абсолютно всі ці ланки проходили навчання і постійно розвивалися. Особливо враховуючи те, що сьогодні війна досить швидко крокує у своєму технологічному напрямку, надзвичайно важливо, щоб ці навчання відбувалися. Був обмін досвідом між підрозділами і командирами, але все починається все одно з базового початкового навчання.

Ми не можемо дозволити собі робити, як росіяни. Полонені росіяни розповідають про те, що в них в принципі навчання як такого майже не відбувається. У них головне завдання — добігти до наших позицій, все. З усього навчання, яке вони проходять, це тактика роботи в групі й інженерні роботи. Тобто, добіг і починаєш відразу копати. Ми ж собі такого дозволити не можемо. У росіян з роти дві людини добігає, і їх це влаштовує, всі інші загинули. Їм підходить, вони нову роту відправляють. Ми так не можемо воювати.

Ми маємо підходити до якісного показника нашої піхоти. А відповідно, якщо ми хочемо піхоту, що якісно виконуватиме бойові завдання, нам треба вкладати свої знання. Робити це треба від самого початку, ще з базової підготовки до потрапляння безпосередньо в підрозділ, це основа, це база. Якщо в нас буде не навчений солдат в окопі, скільки б їх не було, і який би командир в них не був, на жаль, виконувати бойові завдання вони якісно не зможуть.

На якому зараз рівні базова підготовка в Україні?

Якщо ми говоримо в середньому, то більшість навчальних центрів у Збройних силах абсолютно адекватні й нормально підходять до базової підготовки. З того, що я чую від людей, які проходили навчання в інших навчальних центрах, то є й такі, де халатно ставляться до цього процесу. Як правило, це, знову ж таки, стосується тих навчальних центрів, у яких керівний склад не був на фронті, це завжди породжує цей наслідок. Якщо командир навчального центру сам воював, то я абсолютно впевнений у тому, що він завжди у своєму навчальному центрі буде підходити серйозно до навчального процесу, і він обов'язково контролюватиме якість навчання.

Загалом у нас досить нормальний рівень бойової підготовки, проте треба враховувати, що підготовка не закінчується на навчальному центрі, вона продовжується завжди, навіть після потрапляння в бойовий підрозділ. Твоє навчання продовжується протягом усієї твоєї служби, кожної хвилини, коли ти не виконуєш бойове завдання і не відпочиваєш від бойового завдання, ти навчаєшся, — таке правило в 3-й штурмовій бригаді. Завдяки цьому ми намагаємося тримати високий рівень якості підготовки нашого бійця.

Ситуація на фронті така, що нам би встояти, а не мріяти про повернення територій.

Як ви оцінюєте перспективи повернення окупованих територій?

Це надзвичайно складний процес. Я, відверто кажучи, не бачу, як це зробити найближчим часом, з огляду на ті обставини і той розклад сил, які в нас є. Я вважаю, що сьогодні ми маємо тверезо сконцентруватися все-таки на утриманні тих територій, які в нас є. Ми маємо для себе поставити пріоритети. Це все супер, що ми мріємо про повернення територій, про це треба думати, мріяти і планувати. Проте треба також реально дивитись на речі й розуміти, що все ж таки сьогодні сконцентруватися ми повинні на утриманні тих територій, які під нашим контролем. Коли ми зможемо стабілізувати цю ситуацію, коли ми зможемо твердо стояти на тих позиціях, які ми сьогодні утримуємо, ми можемо говорити про повернення тих територій, які ми тимчасово не контролюємо.

Можу вам сказати, що ситуація на фронті така, що нам би встояти, а не мріяти про повернення територій. Безумовно, це треба буде робити, і в перспективі ми це будемо робити. Проте треба бути тверезими зараз.

Що, на вашу думку, є ключовим для успішної реінтеграції цих регіонів?

У мене насправді є відповідь. Усі дуже переживають, як ми будемо потім з цими територіями, там люди, які багато часу прожили без нас, під контролем Російської Федерації. Але я в цьому взагалі не бачу жодної проблеми. Був закон про боротьбу з колаборантами. От його адаптація допоможе нам провести правильну роботу з тими кадрами, які на на тій території працювали проти України. Далі ми цю територію заселяємо українськими ветеранами — і жодних проблем там більше не буде.

Бойовий дух бійців: як працювати з мотивацією

Що, на вашу думку, найбільше впливає на бойовий дух українських солдатів у нинішніх умовах, коли війна триває вже кілька років?

З мотивацією українського солдата сьогодні надзвичайно складно. Майже все, що сьогодні відбувається, демотивує українського солдата. І те, що він сьогодні взагалі тримається — це вже нереальна робота кожного солдата над самим собою. Сьогодні вже не про мотивацію, сьогодні вже про обов'язок і відсутність інших варіантів. Мотивація має бути, з нею треба працювати, проте сьогодні це більше вже про обов'язок кожного з нас.

А як нам працювати з цією мотивацією? Ми можемо її покращити?

Можемо, постійно треба працювати. По-перше, потрібно перестати гратися у вигадані історії, а жити реально. Треба чути тих людей, які безпосередньо перебувають на фронті, про ті проблеми, про які кажуть. Як у війську, так і в тилу мають залишатися закони справедливості. Всі повинні бачити, що середовище в Україні справедливо однакове для всіх — тих, хто воює, і тих, хто не воює, а не вибірково для якихось категорій.

Сьогодні на полі бою вже майже відсутня будь-яка техніка.

Ви брали активну участь у багатьох операціях на сході України. Який, на вашу думку, є ключовий елемент успіху під час штурмових дій у сучасних умовах війни?

Жоден успішний штурм не відбувається без сучасних технічних засобів, це надзвичайно важливо. Сьогодні на полі бою вже майже відсутня будь-яка техніка, але присутній боєць або штурмовик і поруч з ним ціла купа технічних засобів, такі як дрони наземні, літаючі, плаваючі, ті, що підвозять, увозять і займаються евакуацією.

Безумовно, це правильне планування. Авторитетні командири, які реалізовуються, поруч з якими бійці виконують бойову задачу, яким вони довіряють, а ті забезпечують їх всім необхідним для виконання цієї задачі — спостереження, нанесення, ураження, евакуація. При наявності всіх цих речей штурми майже завжди будуть успішними, коли ми говоримо про абсолютно реальні речі, а не коли ставиться задача штурмувати будь-якою ціною, розбиваючись лобом об оборону, замість того, щоб подумати про інші варіанти вирішення ситуації. Якщо ми говоримо про ті штурми, які здійснює 3-тя ОШБр, то все починається з планування. Далі на авторитетних командирах реалізація, і забезпечення від бригади всім необхідним для здійснення цієї операції.

Проблема недоукомплектування наявних бригад і створення нових

Бригади, які беруть участь у боях, мають певний відсоток недоукомплектованості, водночас створюються нові бригади. На вашу думку чому так відбувається? Чому недоукомплектовують наявні бригади?

Це моє питання, з яким я живу деякий час, на яке я не можу знайти відповіді. Ну, відповіді немає ні, в армії, ні не в армії. У військових немає відповіді на це питання. Навіщо так відбувається? Я можу вам з впевненістю сказати, що жодної бойової бригади, повністю укомплектованої на сьогоднішній день, немає. Ба більше, вам буде навіть складно знайти бригаду, яка укомплектована більш ніж на 40%.

На сьогодні, щодо особового складу, в нас із цим питанням легше, бо ми самі себе забезпечуємо завдяки власному рекрутингу. У нас рівень комплектації набагато вищий, ніж у всіх інших бригадах. Якщо ми говоримо загалом, то, як правило, до 40% — це комплектація середньої бригади, яка виконує бойові завдання на будь-якій з ділянок фронту. Та водночас дійсно створюються нові бригади, на які немає досвідчених офіцерів, в які заганяють нулячий особовий склад, на які не вистачає озброєння і забезпечення. Навіщо це робиться? В мене немає відповіді, окрім тієї, яка може виглядати як здогадки, що на цьому просто заробляється кимось.

Іншої відповіді в мене немає, виконувати бойові задачі вони (нові бригади. — Ред.) не можуть в принципі. Навіть якщо їх якось доукомплектувати і виводити в підпорядкування іншим бригадам, то це всім бригадам ще й створює цілу низку проблем, досить складно управляти такими підрозділами.

Замість цього ми могли б особовий склад передавати в бригади, де є бойові командири з досвідом. Коли людина потрапляє в такий підрозділ, так чи інакше вона інтегрується і переймає досвід бійців або сержантів, які поруч із нею перебувають. А кожну бойову бригаду, яка показала себе на полі бою, розширити до дивізії, яка б змогла себе забезпечувати вже у своїй смузі відповідальності і повноцінно виконувати бойові завдання.

Ми б влаштували зростання командирів, які в нас є. Сьогодні на полі бою дуже багато командирів, які готові рости далі, але вони впираються через те, що рости просто нікуди. Завдяки створенню дивізій ми могли б цього досягти. Ми б наповнили ці дивізії особовим складом, проте чомусь це не відбувається. Я знаю, що й за попереднього головнокомандувача, і за нинішнього, ці питання підіймалися, але чомусь до реалізації вони не доходять, чомусь ми продовжуємо створювати непотрібні, неефективні нові бригади.

Нові підходи до боротьби в сучасних умовах війни

Як ви оцінюєте інформаційний фронт цієї війни? Чи важливою є правильна комунікація з суспільством під час таких критичних періодів?

Вона важлива і є обов'язковою, необхідною. Понад те, інформаційна робота — це один із наших інструментів, яким ми маємо користуватися. Не просто спостерігати за цим, а й формувати через інформаційну роботу, комунікації і стан суспільства, і правильний напрям, або підсилювати якісь речі. Тобто це інструмент, з яким ми маємо сьогодні обов'язково працювати.

Що нам потрібно покращити в цьому напрямку?

Ми маємо загалом визначитися зі своєю інформаційною політикою, бо таке відчуття, що в нас немає інформаційної ані тактики, ані стратегії, як у держави. Тому для початку вона мала хоча б з'явитися.

Як війна в Україні змінює традиційні уявлення про тактику та стратегію військових дій?

Сьогодні в Україні взагалі повністю переписуються всі посібники із застосуванню військ. Саме у нас на полі бою повністю переписуються всі правила ведення, починаючи від тактики роботи найменшої ланки або групи і закінчуючи застосуванням цілих бригадам або підрозділів особливого призначення. Змінилося абсолютно все — інженерні роботи, правила маскування, пересування, штурмових дій. Все змінилося. Абсолютно все.

Будь-які розділи, пункти, які ви бачите в посібниках, західних, навіть найсучасніших, на сьогоднішній день вже змінилися. Саме тут, в Україні на полі бою, тому що це технологічна війна, якої ще світ ніколи не бачив. Змінюється щодня через те, що ворог знаходить якесь рішення. Ми шукаємо одразу на це протидії. Знайшли ми протидію, ворог починає шукати протидію на нашу протидію, і так відбувається щодня. Це стосується і РЕБу, і дронів, роботи груп, які є на полі бою. Тому переписується абсолютно все, правила війни. На сьогоднішній день це сучасна технологічна війна.

Які нові підходи ви вважаєте найефективнішими?

Це робота штурмових невеликих груп в комбінації з роботою безпілотників. Техніка суттєво втратила свою вагу на полі бою. Але ми за рахунок технологій змогли зменшити функціональну необхідність, наприклад, піхотинця. Ми намагаємось прибрати роботу піхотинця в забезпеченні, в евакуації. Зараз навіть підвіз, відвіз БК можна реалізовувати без задіяння піхоти, а відповідно це зменшує ризики для втрати цієї піхоти. Тобто люди не отримують поранення під час роботи на логістиці, вони не гинуть. Все відбувається за рахунок дронів, причому і тих, які їздять, і тих, які літають.

Якщо відбувається евакуація, то знову ж таки, сьогодні є можливість вже не ризикувати людьми, а можна за допомогою дрона евакуювати пораненого. Це не завжди зараз можна зробити, безумовно, в цьому плані ще дуже багато треба працювати. Але вже є в нас такий досвід, коли ми це робили — і це вдавалося. Коли ми здійснювали евакуацію поранених без задіяння взагалі піхоти, і вона була ефективною, і людей ми змогли врятувати. Так само в нас є вже досвід організації засідок за допомогою дронів. Я вважаю, що технології — це те, в що ми маємо з головою зануритися, це те, де лежить відповідь про те, як перемагати більш кількісного ворога.

Зараз буде негода, болота, дощі. Як це впливає на роботу дронів, вони запускаються?

Запускаються. Це впливає на роботу, на кількість годин, який дрон може працювати, на якість. Але все все одно працює, навіть узимку. Якщо ми говоримо про дрони, які літають, то є два сезони, в які найгірше працювати — це восени та весною, коли дуже велика вологість. Мороз і спека не заважають, мають вплив на роботу, але не заважають. Ти можеш працювати, враховуючи ці нюанси. Зокрема, що взимку, наприклад, батарея працює менше.

Є два сезони, коли найскладніше — це коли найбільша вологість. І там є навіть певні часи, коли взагалі працювати майже неможливо. Це, як правило, вранці. Але здебільшого навіть в цих питаннях постійно шукаються рішення та відповіді, і вони поступово знаходяться. Наприклад, зараз вже дрони з оптоволокном літають і є багато інших рішень, за рахунок яких ретранслятори вже давно ніхто не розгортає, як антени. Вже вони теж перебувають у повітрі та дають змогу далі літати, отримувати якісніше зображення.

З еволюцією дронів стає на фронті легше, чи ворог також розвивається?

Противник також розвивається. Коли ми знаходимо якусь технологію, ворог, як правило, знаходить своє рішення так само, а ми знаходимо рішення боротьби з тим, що вигадав ворог. На сьогодні є, наприклад, напрями, в яких, вважаю, ми більше досягли. Це, наприклад, FPV, за їхнім застосуванням українська армія на декілька кроків попереду російської, але противник, наприклад, зі скиданнями набагато більше працює, у нас там досвід застосування набагато менший.

Росіяни хизувалися, що їхній "Орлан" ніхто не може дістати, але ми знайшли рішення, як його збивати. У відповідь на це вони модернізували БПЛА, щоб ми тепер знову шукали нове рішення, як тепер дістати на тій швидкості та тій висоті, на якій тепер він літає. Тобто це постійна робота, процес, який не закінчується.

Зараз поки що ми себе забезпечити не можемо.

Чи очікуєте ви, що підтримка Заходу залишатиметься стабільною? Які кроки необхідні для її збереження?

Ні, нам потрібно сконцентруватися на забезпеченні самих себе. Сьогодні без підтримки Заходу нам буде надзвичайно складно, і треба просити, вимагати, брати, але дуже нерозумно будувати своє майбутнє з планами завжди десь щось просити, так не буде. Будь-яка допомога рано чи пізно закінчується або зменшується, тому ми не можемо планувати своє майбутнє, виключно розраховуючи на те, що нам завжди будуть давати кошти, зброю, техніку і все інше.

Може щось статися у цих країнах, коли їм це буде потрібно, і вони залишать собі, а не будуть віддавати нам, постійно допомагати коштами. Я думаю, ви всі бачите, як європейські країни вже реагують, та й навіть США, на кожну з останніх допомог саме коштами, там все більше всередині зростає напруга з приводу того, чому вони повинні це робити. Так чи інакше ця напруга зростатиме, тому я вважаю, що ми все ж таки маємо думати над власними можливостями та їхньою побудовою.

Чи можемо ми в найближчій перспективі почати самі себе повністю забезпечувати?

Ми вже мали це робити, потроху це відбувається. У нас розгортаються підприємства зі створення зокрема дронів і снарядів. Проте це не та швидкість, яка сьогодні необхідна. Треба це робити набагато швидше, масштабніше і переходити всій країні саме на цей режим роботи. Зараз поки що ми себе забезпечити не можемо.

Яким ви бачите своє майбутнє після війни? Чи плануєте залишатися у військовій сфері, чи, можливо, перейти до політики?

Я не залишуся у військовій сфері, це можу вам сказати точно. Я буду в армії доти, доки буде війна, тому що не бачу іншого варіанту, окрім як бути дотичним до безпосередньо питань безпеки, захисту й всього іншого. Та водночас я з радістю, як тільки буде така можливість, зніму з себе форму і повернуся в цивільне життя.

Нагадаємо, наприкінці вересня Жорін зауважив, що українці звикли до просувань противника "десь там на сході". Проте ЗС РФ вдалося майже дійти до Покровська, а далі йдуть і інші міста.