Данило Галицький та Олександр Невський: хто насправдi розбив тевтонське вiйсько та звідки ростуть ноги в наративів Кремля

Хоча Росія остаточно зірвала усі маски і ми тепер чітко усвідомлюємо, хто насправді наш ворог, все ж чимало кремлівських пропагандистських наративів настільки глибоко залягли у суспільній свідомості, що їх часто уже елементарно важко виокремити. Такою є легенда про перемогу князя Олександра Невського на Чудському озері над «німецькими псами-рицарями». Її популяризувала радянська пропаганда, намагаючись провести аналогію із подіями середини XX століття — насправді історичний контекст ширший, ніж, власне, німецько-радянська війна під час Другої Світової. Але з часом вже радянська, а згодом і сучасна російська масова культура продовжувала формування образу князя Олександра як першого російського правителя, який зупинив німецьке просування на схід. Проте в реальності події відбувалися значно складніше. 

Данило Галицький, який претендує на звання «першого українського короля», зупинив німецьке просування раніше за свого північного «колегу» Олександра Невського. В Україні король Данило більше відомий, як рятівник країни від орди зі сходу, що, у контексті сьогодення, звучить більш актуально. Проте його подвиги у боротьбі із західним ворогом теж цікаві та важливі з історичного погляду.

Загалом правління Олександра Невського та Данила Галицького остаточно завершує формування цивілізаційного конфлікту між майбутніми Україною та Росією. Обидва князі претендували на титул великого князя Київського, тобто на усю ідеологічну та історичну спадщину Русі, водночас іронічно жоден з них не міг похвалитися фактичним контролем ані за самим Києвом, ані тим більше за усією територією колишньої Русі, яка була розділеною з середини XII століття. А от шляхи кожен з правителів обрав діаметрально протилежні, що й зумовило різні вектори розвитку України та Росії на майбутні століття.

Обидва князі існують в парадигмі історичних міфів, про які людям відомо набагато більше, ніж про реальні історичні факти, тому дуже важливо зрозуміти справжній історичний контекст подій, які відбувалися у Східній Європі в середині XIII століття.

Європа під владою феодалів

У цей час Європа була поділена на численні феодальні володіння дрібних рицарів. Саме у руках феодалів, які безпосередньо володіли маєтками (зазвичай це містечко із замком феодала в центрі та довколишні села) була зосереджена реальна влада над більшістю населення Європи, яке тоді складали селяни, часто залежні від рицаря-землевласника. Над феодалом здебільшого номінальну владу мав його сюзерен/сеньйор. Тобто номінально усією католицькою Європою правив імператор Священної Римської імперії, якому владу надав сам Бог за посередництва Папи Римського. Далі імператор уже надавав право на правління окремими племенами герцогам, прикордонними гарнізонами з особливими територіями (марками) — маркграфам і далі за списком. По суті уся історія середньовічної Європи того періоду — це постійні конфлікти, ціллю яких було визначення пропорцій між номінальністю та реальністю влади по усій цій вертикалі аж до дрібного феодала, про якого йшлося на початку абзацу.

Окремою гілкою конфлікту було протистояння між самим Папою з його вертикаллю по лінії церкви, яка була більш жорсткою та ієрархізованою, і коронованими ним же імператорами. В її ході Папа не завжди надавав такий бажаний титул усім претендентам, інколи коронуючи суверенних правителів титулом «rex» . Так називали монархів ще дореспубліканського Риму. Цей титул передбачав «божественне право» володіти племенем як суверенний володар. Він, відповідно, був вищим за статусом за герцога, який формально був прямо підпорядкований імператору (про реальність цього підпорядкування на практиці йшлося вище), але все ж не дотягував до імператора, який формально вважався володарем усього християнського світу.

Розділена Європа

І тут важливим є другий момент. Християнським вважався світ, на який розповсюджується юрисдикція саме католицької церкви на чолі з Папою Римським. Усі інші церкви вважалися єретичними та схизматичними, а їх віряни «заблукалими овечками, які потребують навернення». Така практика боротьби із «неправильними вченнями» супроводжувала церкву у Європі з моменту утворення її структури у ще у IV столітті. Але з 1054 року схизматиками та єретиками було оголошено цілу половину Церкви із самою Східною Римською імперією з центром у Константинополі. Саму столицю Візантії навіть було взято й розграбовано хрестоносцями у 1204 році, що стало історичним прецедентом.

В опалі опинилася й Русь, яка прийняла християнство у кінці X століття саме з Константинополя, а не з Риму.

Проте Русь була занадто могутньою, аби на неї наважилися напасти хрестоносці, тож про існування цієї могутньої християнської цивілізації поза сферою впливу Риму воліли не згадувати, до пори до часу.

Католицька ойкумена (цивілізований світ) мала кілька фронтирів, у яких боротьбу вели рицарі, що обрали славу та спасіння душі після смерті на противагу земному багатству. Часто це були молодші сини феодальних домів, яким жодне земне багатство не передбачалося за тодішніми законами. А от на звільнених від ворогів територіях рицарі-визволителі отримували вже власні земельні володіння.

Такими рубежами були Іспанія, де із середини VIII століття велася реконкіста, тобто звільнення півострова від арабських завойовників; Близький схід, де велася боротьба за звільнення святих християнських місць від «мусульманських гнобителів» та Східна Європа, де йшла боротьба за навернення у католицизм місцевих народів.

Впродовж XI століття у католицизм було навернено угорців, поляків та чехів. Їх правителі у різний час отримали корону та титул rex саме від Папи Римського.

Цікаво, що слов’яни його називали за іменем першого коронованого Папою імператора (Карл Великий у 800 році), тому ми знаємо цей титул як «король». Відтак після розколу 1054 року ці народи залишилися у фарватері Папи. 

Європа для католиків?

Русь зі своєю автокефальною Київською митрополією упродовж XI–XII століття була недосяжною і навпаки сама здійснювала експансію на захід, тож погляд рицарів та католицьких єпископів Центральної та Східної Європи зосередився в бік племінних союзів язичників, які все ще залишалися в регіоні.

Із середини XII століття починають відбуватися хрестові походи на слов’ян, які мешкали на території узбережжя Балтійського моря. Цікаво, що перший такий похід (Вендський хрестовий похід) відбувся як своєрідний компроміс в межах підготовки до Другого хрестового походу в Палестину. Німецька знать погодилася підтримати похід в Палестину в обмін на оголошення такого ж походу проти слов’ян, на землі яких претендували німці.

З початку XIII століття, коли кампанія у Палестині була остаточно провалена, засновані там чернечі ордени перекваліфікувалися у борців за християнізацію (звісно ж, у католицькому варіанті) Східної Європи.

Цікаво, що на землі слов’ян-язичників претендували і слов’яни-католики поляки. Їхнє протистояння із чернечими орденами німецького походження у цьому напрямку спонукає задуматися над відповідністю декларованих цілей (навернення місцевих племен та спасіння душ місцевих жителів) з реальною метою безпосередніх організаторів та учасників походів.

А от на землі Балтії претендували руські князі. Як уже згадувалося, Русь тоді була вагомою військовою потугою. Тому навіть у роздробленому стані вона все одно була могутнішою за європейських рицарів, які теж не відзначалися надмірною консолідованістю.

Якщо для класичної Київської держави основним ворогом на той час були степові кочові племена половці, які терзали близькі до степу території своїми грабіжницькими походами, то більш віддалені західні та північні князівства самі здійснювали походи на Балтію. Серед таких найбільшими та наймогутнішими були Новгородське князівство (де-факто республіка, де влада князя була номінальною) та Волинське князівство.

Данило та Олександр на старті кар’єри

І от ми й підійшли до безпосередніх героїв нашої статті. Князь Данило Романович втратив батька у ранньому дитячому віці. Волинський князь Роман зміг зібрати чимало земель колишньої Русі під своєю владою. Навіть приєднав Київ, що дало змогу йому претендувати на титул великого князя Київського. Проте він загинув, взявши участь у міжусобній війні на території Польщі. За інших обставин, незрозуміло де б проходив західний кордон Русі під управлінням Романа. А так його дітям Данилу та Василю довелося самим відбиватися від зазіхань своїх родичів з інших держав.

Об’єднавши майже усі землі свого батька під своєю владою, князь Данило ранньою весною 1238 року вирушив на Пруссію у похід на плем’я ятвягів. Одне з тих самих язичницьких племен, які паралельно хотіли підкорити собі рицарські ордени. Але через весняний розлив рік він не зміг добратися до них і, не бажаючи розпускати уже зібране військо, вирішив захопити форпост західних рицарів у їх наступі на схід — фортецю Дорогочин, яка ще й була значним торговим вузлом, що з’єднував торговельні шляхи з Балтії до Чорного моря.

Цікаво, що сам Данило, ймовірно, не розрізняв різні рицарські ордени, що діяли тоді у Східній Європі. Бо літописець стверджував, що князь йшов у похід на наймогутніший рицарський орден тогочасної Європи — Тамплієрів. Натомість виявилося, що Дорогочин належав маленькому Добжинському ордену, який хоча й був німецького походження, служив польському королю. Взявши Дорогочин, князь Данило фактично знищив цей орден. А сам Дорогочин як вагомий торговий вузол надовго закріпився за руськими землями. Втім він відіграє ще важливу роль і у житті самого князя Данила.

Паралельно приблизно в той самий час на північному сході Русі Новгородський князь Олександр Ярославович двічі розгромив війська іншого рицарського ордена спочатку на річці Нева у 1240 році (звідки, ймовірно, він і удостоївся прізвиська «Невський»), а ще через два роки — на Чудському озері. Водночас якщо про битву на Неві західні джерела мовчать, то битва на Чудському озері — доконаний історичний факт, хоча сучасні вчені сходяться на думці, що масштаби та історичне значення битви суттєво перебільшені.

Задля об’єктивності варто зазначити, що зараз в історичній науці в цілому наростає тенденція щодо применшення масштабів різних історичних битв, які вважалися епохальними у свій час. Це пов’язано із новим масивом об’єктивної інформації, які історична наука здобула під час сучасних досліджень. Воєнна пропаганда мала місце і в той час теж.

У нашому випадку справа взагалі не у перебільшенні масштабів битв, а в їх подальшій історичній інтерпретації. В обох випадках мали місце прикордонні сутички між православними володарями та католицькими орденами. Але у випадку з Данилом Галицьким про взяття Дорогочина пам’ятали і пам’ятають досі. Цій звитязі надано адекватне місце в історії — перемога давньоукраїнської (руської) зброї над іноземними зайдами, що призвело до збільшення могутності князівства.

Політичний PR середньовіччя

У випадку з Олександром Невським цій події надали епохального значення. Битву, яка взагалі певною мірою була спричинена внутрішніми чварами у північно-східних республіках (з тевтонцями співпрацювала частина псковської знаті, до речі, про цю республіку на півночі Русі Фокус писав окремо) було роздуто до масштабів стрижневої точки в історії російської держави. Причому з часом її масштаб все більше роздувався.

Парадокс в тому, що вона не сприяла утвердженню суверенітету ані Новгородського князівства, ані загалом Русі. Навпаки Олександр Невський по суті став поневолювачем Русі.

Як зрадник став «героєм»

У боротьбі зі своїм братом Андрієм він звернувся за допомогою до монголів, які спустошили Русь упродовж 1237–1241 років. Тоді монголи спустошили близькі до степу регіони Русі, не бажаючи проникати у лісисту територію північного сходу держави (так зване «Залісся»). Аби отримати права на великокнязівський престол, що справедливо мав належати якраз князю Данилу, війська якого захищали Київ від монголів у 1240 році, Олександр добрався аж до Каракорума — столиці усієї Монгольської імперії, де добився від самого великого хана ярлика на правління усією Руссю. Тобто Олександр Невський став тим самим зрадником, який заради влади віддав власну землю під те саме «монгольське іго», яке, що цікаво, так критикувала подальша російська історична думка. Імперська пропаганда вона така.

Окрім стратегічних історичних моментів, Олександр Ярославович приніс цілком реально відчутне горе безпосередньо жителям Русі. Адже він привів як каральну експедицію Нев’юрську орду на землі Залісся, яка й розгромила війська його брата Андрія, який своєю чергою виступав проти монголів спільно із Данилом Галицьким та племенами Балтії, по суті ставши одним з лідерів національно-визвольного повстання, яке потопив у крові своїх співвітчизників ханський ставленик Олександр Невський.

Надалі Олександр Ярославович став свого роду «гауляйтером Русі», встановивши тут жорстокий «окупаційний режим». Він стежив за безвідмовним виконанням зобов’язань перед ханом, зокрема й військових, постачаючи своїх людей до війська монголів. За свою вірну службу він отримав з рук свого азійського володаря такий жаданий Київський престол, хоча й суто номінально, оскільки в Києві він, найімовірніше, так і не побував.

Насолоджувався владою князь Олександр відносно недовго. Він помер у зрілому віці (42 роки, якщо вірити даті його народження, щодо якої немає наукового консенсусу) під час своєї чергової подорожі до Орди, цього разу до Сараю на Волзі — столиці Золотої Орди, держави монголів, яка утворилася у Східній Європі на уламках великої імперії Чингісхана.

Справжній король

Водночас Данило Галицький не марив символічним Київським престолом (ця нездорова схильність до історичних символів притаманна московським наступникам Олександра Невського досі), а отримав корону з рук Папи Римського у тому ж місті Дорогочин, яке за п’ятнадцять років до того відібрав у хрестоносців. Коронація у цьому місті була символічним кроком. Ставши королем Русі, Данило Романович отримав визнання свого суверенітету від Європи, але водночас він не поступився своїми принципами, а навпаки нав’язав Папі своє бачення розвитку Східної Європи.

Данило Галицький був коронований Папою Римським, не змінивши свого віросповідання, чим, до речі, нівелював майбутню російську пропагандистську модель про безальтернативність вибору між підкоренням монголам та неминучому покатоличенню Русі. Данило та його нащадки ще майже сто років балансували між католицькими західними сусідами та монголами. Його внук навіть заснував окрему Галицьку православну митрополію, поставивши крапку у легітимізації правонаступництва саме Галицько-Волинської держави щодо Київської Русі. Принаймні у християнському світі.

Син же Олександра Невського Данило став з волі монгольських ханів князем московським, започаткувавши тамтешню лінію Рюриковичів. А його син Іван Калита своєю вірною службою монгольським володарям сприяв піднесенню цього князівства, про що Фокус писав окремо.

То що ж ми маємо у результаті

Неймовірно роздуту постать Олександра Невського. Князь, який віддав свою рідну землю завойовникам, запросивши їх грабувати, аби лише відібрати корону у рідного брата, проголошений святим та подається в історії як найбільш відданий захисник Батьківщини. Натомість Данило Романович, який у вкрай скрутних умовах зумів зберегти суверенітет своєї рідної землі, майже забутий і не присутній у масовій культурі.

Чому ж така різниця у сприйнятті цих персонажів, які «стартували» одинаково — погромом рицарів-хрестоносців? Люди у своїй масі не читають історичних джерел — вони знають про історичних персонажів із масової культури. Про Олександра Невського знято один із перших та найдорожчих фільмів Радянського Союзу. В його постать «вкладаються» і в сучасній Росії. Він справжній герой попкультури. Натомість про короля Данила знято лише один український фільм і то малобюджетний. Якщо не цей випадок найкраща ілюстрація ролі історичного піару, то що ж тоді може продемонструвати його краще?