Загинути або вижити. Чому одні країни домагаються успіху, а інші занепадають
Чому одні суспільства прогресують, а інші, навпаки, зупиняються в своєму розвитку або занепадають, у величезній мірі залежить від того, який саме людський тип виявляється найбільш успішним у штурмі вершин соціальної піраміди.
У моїй кіндл-бібліотеці на почесному місці є англійська книга Джареда Даймонда "Колапс: як нації вирішують загинути або вижити"; я її іноді перечитую. І, думаючи про поставлені там питаннях, дійшов ось якого висновку. Те, чому одні суспільства прогресують, а інші, навпаки, зупиняються в своєму розвитку або звалюються в деградацію, у величезній мірі залежить від одного-єдиного чинника.
А саме — того, який людський тип виявляється найбільш успішним у штурмі вершин відповідної соціальної піраміди. І, відповідно, які саме сфери прикладання вибирають для себе найбільш амбітні та заряджені на такий штурм юнаки з поколінь, які входять у життя.
Якщо це військова карʼєра — таке суспільство з часом неминуче стане надмілітаристським. Якщо державна бюрократія — таке суспільство неминуче стане соціал-патерналістським. Якщо релігія — воно почне перетворюватися на теократію. Якщо наука — воно стане пʼємонтом наукових революцій. Якщо бізнес/фінанси — воно стане торгово-олігархічним.
Начебто очевидна річ. Але тут багато нюансів.
По-перше, дуже важлива різниця між "найталановитіші" й "найамбіційніші", що не одне й те ж. Талановиті асоціальні можуть захотіти стати вченими або художниками, але не знайдуть застосування своїм талантам на батьківщині, оскільки їх, можливо, менш талановиті, але більш амбітні однолітки пішли в чиновники. Причому, художником ніхто з них не хотів бути навіть в школі, і тому не вважає це чимось цінним.
Другий нюанс — це те, як саме структурно влаштований "конфлікт батьків і дітей". Я для себе зробив висновок, що головною пружиною розпаду СРСР якраз і слугували нерозвʼязні суперечності між старшим керівними поколінням, загартованим війнами, революціями і сталінськими чистками, і післявоєнним, де найамбітніші йшли здебільшого в науку, особливо після "космічного" 1961-го.
В якийсь момент картини світу тих й інших увійшли в стан повної несумісності — "науковці" почали всерйоз претендувати на право голосу у владі, навіть на трансформацію системи відповідно до їхньої картини світу, а їх, звичайно, ніхто не збирався туди пускати — "сюжет Сахарова", але тут же і Стругацькі, і Єфремов, і навіть академік Глушков.
Третій і, мабуть, найважливіший — те, куди йдуть не "найбільш амбітні", а "найбільш карʼєрні". Це не одне і те ж. Амбітні зазвичай більш "розумні", але менш "хитрі"; карʼєрні, навпаки, швидше за хорошисти і трієчники, але набагато гнучкіші й адаптивніші до умов середовища.
У пізньорадянській системі карʼєрні, певна річ, терлися головним чином у комсомолі — і спіймали-таки свій золотий шанс, коли старших змило разом із системою.
Тут головний тригер, який відрізняє других від перших — це готовність відмовитися не просто від ідеї "покликання", але навіть і від бажання вибирати сфери прикладання з логіки самоповаги.
Простіше кажучи, готовність зайнятися чимось таким, за що тебе всі будуть зневажати, але що, тим не менш, дасть тобі шанси на зростання.
Я згадую себе в тому самому "віці вибору". За цією шкалою я був як раз з "амбітних" — з якимись помірними талантами (багато в чому сильний, але ні в чому не геній), гігантською спрагою кимось стати і гризти для цього зубами будь-який граніт, але абсолютною неготовністю "їсти лайно", тобто, займатися чимось таким, що свідомо не до душі, навіть якщо це вигідно та перспективно.
Основних варіантів у мене було чотири: релігія, IT, письменство/журналістика і політика. Версія стати священиком спочатку взагалі була основною, і я йшов в цю сторону кілька років — але зрештою першою ж і відвалилася, коли я зрозумів, що щоб стати хорошим священиком, треба добре знати і розуміти життя і людей, а я, книжково-компʼютерний хлопчик, їх не знаю і не розумію зовсім.
Наступним відвалилося письменство — коли я зрозумів, що для цього, якщо всерйоз, треба знати російську мову на такому віртуозному рівні, який мені ніколи не буде доступний. Залишилися IT та політика, між якими я вибирав років пʼять, поки остаточно не вибрав політичну сферу.
Скриптом цього вибору була рефлексія досвіду життя моїх батьків — коли вони, блискучі інженери-проектувальники, змушені були в 1991-му їхати в село вирощувати картоплю, я зробив висновок, що це сталося саме тому, що провалилися ті, хто повинен був зробити так, щоб вони і далі могли працювати над своїми кресленнями — тобто "інженери суспільства". І, значить, мені — туди.
Памʼятаючи це, я зараз пильно стежу за тим, як і за яких підстав самовизначаються в своєму виборі "амбітні" з нинішніх двадцятирічних. Не готовий поки викласти тут висновки зі своїх спостережень — вони занадто уривчасті й розрізнені.
Протягом останнього десятиліття, скажімо, я дуже уважно та включено стежив за тим, як такі "амбітні" намагаються стати підприємцями — у найрізноманітніших сюжетах. І як у той же самий час "карʼєрні" рухаються в бюрократію і в силові структури.
І бачу, як одні намагаються намити собі гарний офіс із кріслом, сейфом, великим екраном і залом для нарад, а інші — дорости до можливості прийти в цей самий офіс в одягненій на голову чорній шкарпетці з дірками і все собі там забрати. Але зараз, вангую, і те й інше буде якось змінюватися.
І, так, чи не головне, що про нього можна сказати з точки зору основної теми тексту — те, що амбітні зараз здебільшого — як мінімум у себе в головах — сидять на валізах. У райцентрах думають, як виїхати до обласного центру; в обласних центрах — як звалити до столиці; тут — як би зробити ривок куди-небудь за бугор.
У той час як карʼєрні всюди — за принципом матрьошки — формують класичні "суспільства тих, хто не поїхали", з відповідною етикою: "вискочки нам не потрібні", "чужі тут не ходять", "краще бути першим на селі…" тощо.
І, так, головна характерна риса суспільств, де домінують "кар'єрні" — це вторинність власних талантів людини щодо його системи соціальних зв'язків, умовно — чий ти будеш (брат, сват, кум, друг, однокурсник etc).
Це соціум, в якому звʼязки вирішують більше, ніж здібності — і на вершинах всіх пірамід опиняються саме з цього принципу.
А таке суспільство, безумовно, не може не впасти в деградацію — насамперед, у тих сферах, де наявність критично значної кількості людей саме до здібностей найбільш важлива — будь то наука, культура, освіта, медицина, підприємництво або навіть національна оборона та ВПК .
Це діагноз, але я не можу дати з порога схему лікування. Не знаю. Гасла про "більше свободи", щоо лежать на поверхні, взагалі не про те — це все знову-таки про більше можливостей для найбільш крикливих і комунікативно здатних (а не найрозумніших і дієздатних).
Заклинання про "боротьбу з корупцією" — ще гірше: це знову про те, як розгодовувати і ростити статус у контролерів, переробників та інших "силовиків", особливо в овечій шкурі "громадських активістів" і "розслідувачів". Залишаю питання поки що відкритим.