"Один народ" і його соціологія. Через що провалилася українізація за В'ятровичем
Соціологія зафіксувала повне фіаско "розбудови нації" за лекалами Донцова, яку українська влада практикує останні 7 років. Виявилося, що 40% українців не хочуть жити в парадигмі анти-Росії.
"Група Рейтинг" надто поважна соціологічна служба, а Олексій Антипович надто авторитетний соціолог-практик, аби запідозрити їх у розповсюдженні замовної провокації. Схоже, соціологія лише зафіксувала повне фіаско "розбудови нації" за лекалами Донцова, яку українська влада практикує останні 7 років.
Здавалося б, ніхто у гуманітарній сфері так наполегливо не втілював гасло "Геть від Москви!" як українська влада за часів Порошенка (та й Зеленського також). Топонімічна революція, пам'ятникопад, наполегливі намагання стерти з історичної пам'яті усі об'єктивні досягнення часів перебування України в складі російської імперії та СРСР, нав'язування антиісторичного наративу України як колонії, глорифікація Степана Бандери, примусова українізація сфери обслуговування, схоже, дали абсолютно зворотній ефект.
Україна виявилась надто складною та розмаїтою, аби втиснути її в прокрустове ложе етнічної нації: одна мова, одна історія, одна релігія.
І вражає найбільше навіть не 41% із загальної вибірки українців, які вірять, що ми з росіянами "один нарід". Врешті-решт, моє і старші покоління в примусовому порядку вчили в школі мантру про "братні народи" (у частини ця мантра так і застрягла на підсвідомості на все життя). Справжній вирок політиці українізації à la Вятрович — це найбільший відсоток "однонародіців" серед вікової групи (18-29), що ніколи не жила у спільній з росіянами державі. Причому 18-22 річні в цій групі дорослішали вже під час російсько-української війни.
Звичайно, можна по різному інтепретувати соціологічні дані. Вони промовисті, але це – лише цифри. Хтось поспішить звинуватити в усьому Президента Володимира Зеленського, хтось "хохлів-малоросів", які за нього проголосували. Для мене очевидно, що ці цифри – вирок політиці української ідентичності, яку реалізує українська держава. В якій пафос модернізації підмінив культ тожсамості. Причому тожсамості не оригінальної, позитивної, а вторинної, ресентиментної та ксенофобської.
Замість розбудови привабливого та самодостатнього українського світу, ми часто-густо намагались побудувати маленьку кальку "русского мира" під жовто-блакитним прапором. Так само корумповану, заздрісну та злу, яку тримає до купи тільки наявність екзистенційного ворога.
Тільки якщо в уяві більшості росіян таким ворогом є Америка та колективний Захід, то для українців — Росія.
І тут раптом виявилось, що 40% українців (і навіть 44% тих, хто народились і вирісли у незалежній Україні) не хочуть жити в парадигмі анти-Росії.
Після такого одкровення українська влада постала перед основним вибором:
- або цілком в дусі ОУН (чи якщо завгодно Лукашенка) почати репресії проти "колаборантів" та "іноземних агентів" і в такий спосіб остаточно перетворитись на українську версію "русского мира" (тільки з протилежним геополітичним вектором);
- запропонувати українцям іншу ідентичність, в якій ключовими будуть не мова, віра та ненависть до москалів, а творчість, інклюзивність, конкурентоспроможність та відкритість до світу. Ідентичність майбутнього, а не минулого.
І найгірший вихід з цієї дилеми — це заховати голову в пісок і не зробити жодного вибору.
Переклад Фокуса.
Публікується за згодою автора.