"Один народ" і його соціологія. Через що провалилася українізація за В'ятровичем

"Група Рейтинг" надто поважна соціологічна служба, а Олексій Антипович надто авторитетний соціолог-практик, аби запідозрити їх у розповсюдженні замовної провокації. Схоже, соціологія лише зафіксувала повне фіаско "розбудови нації" за лекалами Донцова, яку українська влада практикує останні 7 років.

Здавалося б, ніхто у гуманітарній сфері так наполегливо не втілював гасло "Геть від Москви!" як українська влада за часів Порошенка (та й Зеленського також). Топонімічна революція, пам'ятникопад, наполегливі намагання стерти з історичної пам'яті усі об'єктивні досягнення часів перебування України в складі російської імперії та СРСР, нав'язування антиісторичного наративу України як колонії, глорифікація Степана Бандери, примусова українізація сфери обслуговування, схоже, дали абсолютно зворотній ефект.

І вражає найбільше навіть не 41% із загальної вибірки українців, які вірять, що ми з росіянами "один нарід". Врешті-решт, моє і старші покоління в примусовому порядку вчили в школі мантру про "братні народи" (у частини ця мантра так і застрягла на підсвідомості на все життя). Справжній вирок політиці українізації à la Вятрович — це найбільший відсоток "однонародіців" серед вікової групи (18-29), що ніколи не жила у спільній з росіянами державі. Причому 18-22 річні в цій групі дорослішали вже під час російсько-української війни.

Звичайно, можна по різному інтепретувати соціологічні дані. Вони промовисті, але це – лише цифри. Хтось поспішить звинуватити в усьому Президента Володимира Зеленського, хтось "хохлів-малоросів", які за нього проголосували. Для мене очевидно, що ці цифри – вирок політиці української ідентичності, яку реалізує українська держава. В якій пафос модернізації підмінив культ тожсамості. Причому тожсамості не оригінальної, позитивної, а вторинної, ресентиментної та ксенофобської.

Замість розбудови привабливого та самодостатнього українського світу, ми часто-густо намагались побудувати маленьку кальку "русского мира" під жовто-блакитним прапором. Так само корумповану, заздрісну та злу, яку тримає до купи тільки наявність екзистенційного ворога.

Тільки якщо в уяві більшості росіян таким ворогом є Америка та колективний Захід, то для українців — Росія.

Після такого одкровення українська влада постала перед основним вибором:

- або цілком в дусі ОУН (чи якщо завгодно Лукашенка) почати репресії проти "колаборантів" та "іноземних агентів" і в такий спосіб остаточно перетворитись на українську версію "русского мира" (тільки з протилежним геополітичним вектором);

- запропонувати українцям іншу ідентичність, в якій ключовими будуть не мова, віра та ненависть до москалів, а творчість, інклюзивність, конкурентоспроможність та відкритість до світу. Ідентичність майбутнього, а не минулого.

І найгірший вихід з цієї дилеми — це заховати голову в пісок і не зробити жодного вибору.

Переклад Фокуса.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.