У гостях і вдома. Чи можна критикувати Україну і чому українці мають на це повне право
Україна — це наша країна, наш будинок. І з цієї причини ми маємо право не любити в ньому все, що нам не подобається і називати речі своїми іменами: потворне — потворним, діряве — дірявим, а брудне — брудним. І намагатися змінити те, що нам не подобається. Змінити, оновити, поліпшити — а не полюбити.
"Полюби Україну за її співучу мову, за її прекрасні пісні, за її унікальні народні традиції, кухню і народні костюми, за її красунь-жінок і чоловіків-воїнів, за її велику історію..."
Ну вже ні, дорогі мої, вже вибачте!
Найпрекрасніші пісні, як на мене, у французів. І це не означає, що тепер я повинна якось особливо полюбити Францію цілком.
Найспівучіша мова, як на мене, португальська — годинами б слухала, навіть ні слова не розуміючи, тому що дивно красиво! Але в Португалію навіть їхати не хочу, не те що жити там і любити якихось португальців.
Найунікальніші народні традиції я зустрічала у малих народів, яких і назв не пам'ятаю. Не народи навіть, а племена якісь, але зате в одному такому племені людині не можна володіти річчю, яку він не може зробити сам, наприклад.
А в іншому племені у жінки може бути кілька чоловіків, що не тільки дійсно унікально з точки зору народних традицій, а й досить-таки зручно, як на мене. Але не люблю я ці племена, ось хоч убийте! (Прим.: будь ласка, не вбивайте мене, це всього лише фігура мови)
Найкрасивіші жінки, на мій погляд, живуть в Індії, а найкрасивіші чоловіки в світі — ірландці, а найбільш великі та благородні воїни — індіанці, це ми ще завдяки книгам Фенімора Купера відмінно пам'ятаємо.
Але я не хочу ні в резервацію індіанців, ні в Індію, ні в Ірландію (хоча в Ірландію все ж таки поїду, цікаво ж подивитися, скільки там цих красенів насправді!).
Що там далі? Найкрасивіші народні костюми — в Грузії. А найбільша історія, як на мене, у Британії. І туди мені теж не треба. Тому що люблять ж не за щось.
Тому що якщо вже вам, дорогі мої, так терміново потрібно, щоб я полюбила Україну (а якби вам не було потрібно, то чому б ви кричали "Полюби!" з кожної праски і на кожному розі?), тому що якщо ви прямо їсти не можете, поки я не полюблю Україну, то не переживайте, будь ласка, і поїжте вже, нарешті!
Адже я вже люблю Україну.
Більше того — її любить переважна більшість українців.
Просто тому, що це — наша країна, наш будинок.
І з цієї ж причини ми маємо право не любити тут все, що нам не подобається. Тому що це в гостях ви повинні ввічливо хвалити несмачний салат, позбавлені смаку шпалери, моторошну зачіску бабусі та невихованих дітей. Тому що в гостях.
А вдома ви тицяє пальцем у все, що вам не подобається, і називаєте речі своїми іменами: потворне — потворним, діряве — дірявим, а брудне — брудним. І намагаєтеся змінити те, що вам не подобається. Змінити, оновити, поліпшити — а не полюбити.
Бо вдома ви — вдома. Вдома ви в своєму праві.
І я тут — вдома.
Тож не потрібно щедро дарувати мені мову, вишиванку, віночок, історію, вареники з вишнею і борщ — спасибі, але все це вже моє.
Подаруйте мені що-небудь, чого поки немає: безпеку, взаємоповагу, правову державу, стабільну економіку, гарну освіту для дітей, культуру, яка буде цікава на міжнародному рівні...
Уже як сильно я вже люблю Україну, але, клянусь, такі подарунки напевно вивели б мої почуття до країни на новий, ще небувалий рівень пристрасті!
Утім, добрий борщ і хороші вареники з вишнею я теж охоче прийму в дар в ім'я нашої спільної любові до України.
Але хотілося б все ж таки отримувати їх не на фото і не як ідею, а в натуральному, так би мовити, вигляді: в горщику, в каструлі, в іншому якомусь об'ємному посуді...
Адже коли немає ні перспектив, ні поваги, ні правової держави, нерозумно відмовлятися від хорошого вареника з вишнею, правильно?