Місія нездійсненна. Чому мовчить телефон сімейного лікаря

Одна з найбільш частих скарг останнього часу — я не можу записатися до лікаря. Не можу потрапити до лікаря швидко, відразу, щойно виникла така потреба. І це ж навіть не якийсь абстрактний лікар (хоча в більшості випадків влаштував би будь-який лікар), це мій лікар, закріплений декларацією.

Більш того: мій лікар не відповідає на питання в месенджерах, не бере слухавку або взагалі не дав свій номер телефону. "Як же так, навіщо ж я тоді його вибирав". Олії у вогонь підливають поради "просто змінити лікаря" або спробувати підписати декларацію в іншій, найкраще приватній, клініці. Нерідко поради такого роду роздають функціонери МОЗ, що особливо чудово.

Усе абсолютно не так, як очікувалося. І зовсім не так, як було обіцяно тоді, коли впроваджувалися сімейні лікарі та декларації. Реальність виявилася дещо іншою: лікар, раптово, не раб на галерах і 24 години на добу 7 днів на тиждень працювати (так, навіть відповідаючи на питання в месенджері) не зобов'язаний, КЗпП поки що ніхто не скасовував, змусити людину працювати поза робочим часом ніхто не має права.

А всі, хто раніше не уклали декларацію, були поставлені перед фактом, що їм то щеплення отримати той ще квест, то сертифікат після щеплення видається тільки за участю сімейного лікаря (навіть якщо декларація підписується вперше і тільки заради цього). І це ж ще ми стоїмо на порозі введення електронних лікарняних та обов'язкового продажу низки медикаментів за рецептом. Електронного, звичайно.

Хочете ви чи ні, зручно вам чи ні, але ви станете записом у медичних електронних системах, і величезна частина повсякденних медичних запитів буде відпрацьовуватися тільки через взаємодію з ними і з "вашим" сімейним лікарем.

Навіщо це було зроблено, які були очікування авторів реформи і як це було "продано" населенню.

Реформу спочатку запропонували і просували люди, яким найважливішим було порахувати, акумулювати і зберегти бюджетні кошти, якщо й витратити, то максимально економно. Ефективність, зручність для населення, зростання тривалості та якості життя — не можуть бути метою "реформ" такого роду. Навіть якщо населенню розповідається зворотне.

Впроваджуючи реформу системи фінансування МОЗ виходили з таких гіпотез:

• засоби системи охорони здоров'я використовуються не раціонально, а то й розкрадаються;
• у нас існує надлишок лікарів і квадратних метрів, "стін";
• 80% потреб населення у медичній допомозі може і має бути закриті на первинному (амбулаторному) рівні за допомогою інституту сімейних лікарів.

Треба ретельно записати і відстежити всі витрати, свідчила гіпотеза — і тоді ми зрозуміємо, куди витікають гроші та як можна їх краще, правильніше використовувати. Ну а якщо 80% питань можна закрити просто і дешево — давши населенню сімейних лікарів — так взагалі добре. І вузьких фахівців теж буде не потрібно стільки, адже 80% випадків обробить первинну ланку.

Система охорони здоров'я в поданні чиновників виглядала то бездонною бочкою, то решетом, то гібридом першого і другого разом. Щоб порахувати скільки і куди реально йде грошей (і чи дійсно медична допомога потрібна і виявляється, може, лікарі всю дорогу приписками займаються) було вигадане елегантне рішення.

Пацієнтів змусили зареєструватися в якійсь системі (підписавши декларації), а лікарів змусили фіксувати в цій же системі абсолютно кожен свій крок. І чим далі, тим більше. Навіщо? Щоб порахувати "трудодні" й обґрунтувати можливість скоротити частину витрат, частину лікарів, особливо вузьких фахівців, закрити або перепрофілювати частину лікарень.

Лікарі залишаться тільки найкращі, сконцентровані в одному місці, більш того — ви їх ще й самі собі виберете. Ну і цукерка у вигляді "свого" особистого лікаря, навіть не так — сімейного, який роками веде вашу сім'ю і знає про неї все, тримає руку на пульсі та доступний по телефону (!) цілодобово сім днів на тиждень.

Зазначу, що такий формат — формат ВІП-обслуговування, доступний далеко не всім і надається далеко не всіма приватними клініками, це за визначенням не може бути дешево і не може бути при навантаженні на лікаря у 2 000 закріплених за ним душ.

Реальність виявилася зовсім іншою, гіпотези одна за одною посипалися. Раптово з'ясувалося, що лікарів, особливо лікарів первинної ланки, які й повинні були взяти на себе і 80% запитів пацієнтів, й епідеміологію, і профілактику, і роботу по суті диспетчера (всі ці оформлення, декларації, направлення, довідки, рецепти), й обов'язки психіатрів, фтизіатрів і навіть деколи акушер-гінекологів, які звалилися їм на голову, — катастрофічно не вистачає.

А багато хто є "морально застарілим" — пенсійного віку, не тягнуть ні роботу з комп'ютером, ні сучасні підходи в лікуванні та нерідко так само схильні до всяких єресей (типу антивакцинаторства) як і їхні пацієнти.

Норму максимальної кількості осіб, які закріплюються за лікарем, піднімали кілька разів і дотягли до 2 000 осіб. При цьому, капітаційна ставка (скільки держава платить на рік за одного декларанта, зараз сума, яка виділяється за одну людину на цілий рік при якій завгодно кількості візитів, порівняна з вартістю одного прийому лікаря в столичній приватній клініці) така, що брати мало людей, зменшуючи навантаження на лікаря, не вигідно.

Раніше, за радянськими ще нормативами, прийом лікаря-терапевта повинен був тривати дванадцять хвилин. Мало? Повірте, за дванадцять хвилин можна досить багато встигнути. Плюс можна було прийоми розтягувати і стискати: на одного пацієнта реально пішло вісім хвилин, наприклад, на іншого всі тридцять. Лікар, як правило, орієнтувався ще й на чергу під дверима: один день прийнято шість осіб, а в іншій — двадцять п'ять. Як? А що робити, якщо вони всі прийшли?

А тепер усім потрібно записатися через МІС (медичну інформаційну систему), усіх через МІС провести, витратити час на введення даних, роздрукувати, підписати, поставити печатки тощо. І це якщо пощастить і програма не зависне (а вона регулярно висне, на нормальному софті й забезпеченні потужностями теж зекономили).

Так, можна влаштувати по-старому і живу чергу під кабінетом (із хаосом із людей, які записані за часом, і тими, хто прийшли так) — але навіщо? Оплата праці від цього не залежить, вона залежить від кількості людей, які підписали декларацію.

При навантаженні у 2 000 осіб на лікаря відповідати ще й по телефону й у месенджерах у робочий час колись, а в позаробочий лікар не зобов'язаний — йому за це теж ніхто не доплачує.

Так, багато хто відповідає — іноді так простіше, ніж натовп під кабінетом — але в умовах різко збільшеної кількості питань у населення такий лікар скоро закінчиться, вигорить (або відключить телефон).

Ніхто не оцінив обсяг питань, з якими буде звертатися людина до свого сімейного лікаря. Спочатку передбачалося, що це будуть питання "у справі" (через хворобу, за наявністю скарг) і що не буде такого, що всім одночасно знадобилася медична допомога або якась довідка.

Ніхто не припускав (а варто було), що стільки часу й праці займатиме взаємодія з кострубатими інформаційними системами, які постійно зависають (бо потужності не справляються). Що доведеться займатися забезпеченням лікарень технікою і навчанням персоналу (завдання здебільшого теж спущене на гальмах). Епідемію теж ніхто не очікував, так.

У реальності сімейний лікар виявився перетворений на оператора, який працює заради збору фінансової насамперед статистики електронної системи, не стільки на лікаря, скільки маленького такого чиновника — диспетчера, який видає довідки, направлення, сертифікати вакцинації, оформляє лікарняні (скоро — виключно цифрові!) і рецепти (теж електронні!).

Необхідна кількість середнього персоналу й асистентів лікаря не виростили і не найняли (у світі праця лікаря зазвичай вважається занадто дорогою і дуже цінною, щоб витрачати його час на заповнення електронних звітів і форм).

Медична діяльність на первинній ланці все більше підміняється діяльністю суто чиновницькою, звіти і фіксація всього і вся як виправдання свого існування.

Зрозуміло, ні про яке благо пацієнтів, ні про яку ефективність і вирішення 80% медичних (не паперові, у вигляді довідок та напрвлень) запитів у цій ситуації не може й ітися. А все чому?

Тому що чиновники, які перерозподіляють кошти, хочуть абсолютно все контролювати і геть не довіряють своєму населенню. На жаль, часом здійснення такого тотального контролю забирає весь час, усі засоби, всі зусилля, які інакше могли б бути витрачені більш продуктивно. Власне, з нашою економікою і податковою системою відбувається те ж саме.

А тут, до всього іншого, ще й ідеальний шторм трапився — епідемія, коли на додаток до звичайних поточних питань ще й одночасно купа народу хворіє і звертається. І при цьому, лікар, по суті, може напружуватися — а може й ні, оплата йде за фактом кількості укладених декларацій і не залежить від кількості виконаної роботи, це на наступних ланках (у стаціонарах) роботу намагаються порахувати, на первинній ланці все інакше.

Раптово з'ясувалося, що принцип "лікар погано працює — пацієнт сам від нього втече до іншого" не працює: лікарів у нас не вистачає, насправді й не було ніякого надлишку, на первинній ланці точно не було. Більшість насилу знаходять собі "вільне місце "у лікаря. Або не знаходять.

Приватні клініки далеко не всі беруть участь у цій програмі з НСЗУ, і ті, які беруть участь, теж не гумові. Так, виглядає так, що інститут декларацій в приватних клініках працює краще — нерідко тому, що лікар у приватній клініці не завантажений поки що на 2 000 осіб.

Плюс у приватних клініках як правило організована система взаємозаміни лікарів (бо немає 100% навантаження і система зазвичай більш гнучка). І з МІС у приватних клініках працювати вміють і звикли. Але навіть там уже почали виникати ситуації, коли записатися до лікаря швидко не виходить або лікар "не відповідає по телефону" (і не повинен, сімейних лікарів не для того створювали і наймали, це зовсім інший формат роботи).

Це нормальна практика європейських країн: консультацію вузького фахівця чекати тижнями і місяцями, до лікаря первинної ланки потрапляти, якщо ви за ним закріплені й у нього є під вас вільний слот часу — в іншому випадку теж чекати або їхати "самопливом" у відділення невідкладної допомоги та теж там годинами чекати в черзі.

Так, навіть із температурою, поламаною рукою або хворою дитиною на руках. Так держава економить ресурси відмовляючись від ідеї утримання "надлишкових", створених із запасом, медичних потужностей. Економія ресурсів — перш за все, пацієнт нікуди не дінеться, почекає в черзі… або заплатить, щоб не чекати.

Проблема в тому, що в країнах, де реалізована така модель, передбачені й ці самі відділення швидкої допомоги для самостійних звернень, і система екстреної медичної допомоги працює як годинник.

Але люди, вони взагалі-то звикли зовсім до іншого, так, навіть при нашій повсюдно деградованій системі охорони здоров'я.

Більш того, були сформовані зовсім інші очікування — турбота, якість, сучасні "міжнародні" протоколи лікування, постійні доступ якщо не в поліклініку до всіх-всіх лікарень, то хоча б до одного "свого" сімейного лікаря, хоча б по телефону.

А на ділі ні доступу, ні якості, ні хоча б розуміння куди бігти і де шукати допомоги… І не менш розгублена та деморалізована медична спільнота по іншу сторону барикад.

Зручно: пацієнтів і лікарів зіштовхнути лобами, одні "патерналісти" і занадто багато хочуть (причому "безкоштовно"; насправді ні, якщо сплачуються податки), інші — не вміють або не хочуть працювати (хоча декларації укладені та фінансування виділене).

І тільки ті, хто спочатку заварив усю кашу, хто заощаджував та економить на соціальній сфері — як завжди ні при чому і за все хороше. І продовжує ставити питання: де 80% проблем, закритих на первинній ланці?