Нова зовнішня політика України: чи потрібно нам повторювати за Польщею та Туреччиною?

Одна з досить гострих тем у дискусіях щодо зовнішньої політики України стосується нашої "суб'єктності" чи повноцінності на світовій арені. Перше слово використовують набагато частіше, особливо політики на різних телеканалах, і навіть сам глава держави у своїх публічних виступах.

"Суб'єктність" стала маркером успішної України на зовнішньополітичному полі. Як сказав Володимир Зеленський в ефірі телеканалу "1+1" наприкінці серпня цього року: "Я вважаю, що ми точно суб'єктивізуємося. Я роблю все, щоб нас поважали за кордоном — не лише в нашій країні. Щоб зважали на нашу думку, щоб ми були разом, щоб за нас не вирішували питання".

Іншими словами, "суб'єктність" у розумінні президента (і більшої частини нашої публіки, насправді) — це повага та респект із боку інших (щоправда, не всіх "інших", а лише обраних, тих "інших", яких ми самі поважаємо і боїмося), а ще це участь в ухваленні різних "рішень".

Українське політтусування дуже любить поміркувати на тему ось цієї "суб'єктності" у розумінні президента. Для нас пошана та гідність — не порожній звук, а те, чого нам довго не вистачало. З іншого боку, тут є і зворотний бік розуміння "суб'єктності" — робити те, що хочеш, і щоб нам за це нічого не було. Це теж особливість українців, що виникає з віків несамостійності, принижень, бідності, а також культури політичної безвідповідальності, яка зараз є однією з фундаментальних проблем нинішньої держави.

Не дивно, що в Україні популярні яскраві медійні, харизматичні й авторитарні особи, які схильні проводити "мачистську" політику у стилі "я роблю те, що хочу, бо можу". Для багатьох в Україні це ідеал державного діяча та модель для наслідування.

Я підозрюю, що президент Зеленський бачить у цьому якусь частину самого себе. Наприклад, чим нам подобається Реджеп Тайїп Ердоган? Тим, що він робить те, що хоче, і начхати хотів на думки провідних світових гравців. Принаймні саме така картинка стоїть в очах у масового обивателя. Про деталі та підводні камені ухвалення Ердоганом тих чи інших рішень у нас, звичайно ж, знають зовсім небагато, а тому превалює спрощене сприйняття ситуації: він ЗМІГ змусити інших зважати на його думку та себе поважати.

Проблема нашого розуміння "суб'єктності" полягає у його провінційності. Безумовно, з точки зору міжнародних відносин, що формально розуміються, ми і так суб'єктні. Герб, прапор, гімн, посольства в десятках країн, місце в ООН та ПАРЄ, як кажуть, якої вам ще суб'єктності не вистачає?

Усі держави у світі, незалежно від рівня розвитку, політичної системи, багатства, культури, є суб'єктами у системі міжнародних відносин. Отже, формально, фрази на кшталт "ми не суб'єкт, а об'єкт" не зовсім коректні. Ми однозначно суб'єкт, однак, маємо вкрай мало переваг над іншими.

Сприйняття "суб'єктивізації" України як отримання загальної поваги й індульгенції на будь-які рухи тіла без відчутних наслідків для себе — вузьке, примітивне та помилкове. До того ж, до кінця не зрозуміло, як виглядає ця анонсована президентом трансформація з "об'єкта" в "суб'єкт". Якщо нас запросять на пару-трійку важливих самітів, це означатиме, що нас почали поважати та приймати як рівноцінного партнера?

Якщо нам дадуть ще одну партію ПТРК "Javelin" чи продадуть безпілотники "Bayraktar", то це означатиме, що ми тепер сильні? Якщо нас попереджатимуть заздалегідь про рішення, які глобальні гравці ухвалюватимуть про нас, це вважатиметься "нашою участю у світових процесах"?

В останні місяці дуже популярними стали теми, пов'язані з нетривіальною, зухвалою поведінкою різних держав, що ламають звичні уклади й оголошують протест порядку, що склався. Наприклад, нещодавні "ангольські заяви" Реджепа Ердогана, в яких він поставив під сумнів підвалини сучасного світопорядку, і заявив, що "купка" держав-переможців у Другій Світовій війні не повинна визначати долю людства. А потім приїхав додому, і мало не вигнав західних послів за те, що вони наважилися вимагати звільнення опозиційного бізнесмена. Для української суспільної свідомості цей приклад — тріумф ідеальної "суб'єктності" країни (не держави, тому що більшість українців не асоціюють себе з державою ).

Або ось Польща. Спочатку керівна партія провела судову реформу, всупереч критиці Євросоюзу. Потім посилили контроль за медіа. Й ось, ухвалили рішення, що закони Польщі вищі за закони ЄС, тим самим увійшовши у пряму конфронтацію з Брюсселем і не побоявшись штрафів і санкцій з боку останнього. Знову ж таки, у сприйнятті багатьох українців це здасться сміливим, зухвалим вчинком, на який ми не здатні. "Поляки зробили те, що ми могли, але не змогли" — лейтмотив сприйняття сусідньої Польщі в плані практично всього.

Чи може Україна теж так поводитися? Може. Чи буде підсумок такої поведінки для України такий самий, як для Туреччини чи Польщі? Ні. Чи означає зростання подібних випадків, що й Україні варто озброїтись такою тактикою? Зовсім ні. Гучно кричати і стукати по столу — це не гарантія успіху.

Справа в тому, що протистояння ЄС та Польщі, Туреччини та Заходу, Ірану та США, Франції та Британії — це не зовсім про отримання горезвісної поваги. Це результат змін у глобальному балансі сил, наслідок послаблення впливу США наприкінці 2000-х. Ці процеси мають набагато більш глибинні причини, ніж просто бажання бути шановним і крутим.

Для поляків їхній конфлікт з ЄС — це спосіб зберегти суверенність в історично важливих для себе питаннях. У цьому вони вбачають свій національний інтерес. Для турків розширення своєї периферії за рахунок сусідніх Сирії та Іраку це спосіб не допустити посилення курдів, національні проєкти яких є загрозою нацбезпеці для Анкари.

Закупівлі російського озброєння — спосіб утвердити свій суверенітет у сфері міжнародних військових закупівель, ухвалення політичних рішень під час вибудовування власного ВПК, який працює зовнішня політика Туреччини. При цьому, Ердоган розуміє ціну розриву із Заходом, і тому спокійно "зам'яв" конфлікт із послами, зберігши обличчя, коли підвернувся привід.

За кожною ідеєю "змусити всіх себе поважати" криються конкретні інтереси у різних сферах, у яких ставляться завдання, які, водночас, допомагають вирішувати ті чи інші державні проблеми. В Україні ж "суб'єктивізація" йде окремо від інтересів і не передбачає наявності якоїсь системної, довгострокової політики.

"Жити, як тобі хочеться" — це хороша ідея, але навіть для неї необхідна політика, яка здатна забезпечити таке життя. Поки що, в нас такої політики не існує.

Зростання економічного націоналізму та протекціонізму, превалювання вузького розуміння національних інтересів над колективними, ідеологічні протиріччя, пов'язані з міграцією та глобалізацією — все це, безумовно, впливає на Україну та змушує нас також адаптуватися до цієї нової реальності, хочемо ми цього чи ні. Однак, щоб грати, як Ердоган, Макрон або Байден, необхідно мати базові речі: політичну волю, ресурси, організацію та ідею. У нас цього поки що немає, за винятком, можливо, волі президента та його оточення, хоча тут, швидше за все, йдеться про амбіції.

Намагатися грати в зухвалого політичного лідера, який цинічно вирішує свої проблеми, спираючись на свої сили та не чекаючи допомоги ззовні, можна, але маючи сильні інститути, здатні обслуговувати таку політику, ресурсну базу, яка дозволить розігрувати з іншими гравцями та платити за таку політику, ідею, на базі якої ставитимуться цілі такої політики, і воля лідерів, які її проводитимуть.

Володимир Зеленський, на жаль, нічого цього поки що не має. Тому, коли ми намагаємося наслідувати турків чи поляків, публічно критикуючи Ангелу Меркель за нібито "проросійську політику", на Заході лише знизують плечима, і спокійно домовляються про "Північний потік-2". Коли в нас загрожують міфічним "розворотом до Китаю", не маючи для цього жодних підстав і ресурсів, у США та Європі навіть цього не помічають.

На мій погляд, ключ до нашого успіху у зовнішній політиці лежить не в тому, щоб стати якимось "суб'єктом", а в тому, щоб досягти прийнятного рівня самодостатності в критичних для нас сферах, що дозволить ухвалювати самостійні рішення та отримати ресурси, необхідні для економічного зростання та підтримки соціального добробуту.

Але ж це і є головне завдання будь-якої держави, чи не так? Адже країна, яка живе добре, має просунуті технології, задає моду та культуру, залучає інвесторів, бізнесменів, туристів і молодих фахівців, якраз і користується тією самою "гідністю" та "повагою", про які говорив Володимир Зеленський.

Наша проблема — надмірна залежність від зовнішніх факторів, які ми не контролюємо: ціни на світових ринках сировини, трудова міграція, фінансова допомога Заходу, стабільність ЄС і НАТО. Це те, що нас відрізняє від таких країн, як Туреччина, Польща, ОАЕ, Ізраїль. Вони багато років працюють над тим, щоб зменшувати ці залежності, або балансувати їх отримування інших переваг: розвитком нових галузей, створенням винаходів, завоюванням нових ринків.

Залежності не погані, в сучасному глобалізованому світі це цілком природне явище. Жодна держава не може жити у вакуумі й у відриві від інших, навіть Північна Корея має зовнішні відносини з низкою країн світу. Однак залежності не повинні диктувати внутрішню політику та визначати долі громадян.

Тому, нова зовнішня політика України має виникати не з банального бажання всім подобатися і скрізь бути присутньою. Час уже забути про заїжджену тему "перетворення на суб'єкта", яка за собою нічого не має. Чи потрібно нам повторювати за поляками та турками? Ні. На сьогоднішній день ми не в ситуації Польщі та Туреччини, і повторювати їхній шлях нам не потрібно. Чи потрібно нам посилювати власні можливості та потенціал, дотримуючись ЛОГІКИ турків, еміратців, саудівців, поляків та інших? Звісно. І сучасні тенденції у світі, про які я писав вище, нас до цього лише підштовхують.

Відстоювати свої інтереси потрібно, але виходити з чіткого їх розуміння владою і суспільством. Ці інтереси та підв'язані до них завдання можуть відрізнятися від тих, що мають інші країни. Але поки що у відносинах влади та суспільства повний розсинхрон, говорити про цілісну політику досить складно.