Парадокс влади. Чому вчить скандальна історія Зеленського та Шкарлета
"Президент Зеленський є частиною ворожої суспільству сили, хоче він того, чи ні (а він не хоче). Тому на низькоемпатичний стиль спілкування з власним народом мандата у нього немає навіть у воєнний час. І у жодного з тих, хто владує". Думка.
Прочитала добірку досліджень, які показують, що політики, які вміють емпатично відгукуватися на потреби своїх співвітчизників, цінуються вище та мають більше шансів на обрання, ніж їхні емоційно глухі суперники.
Є низка нюансів на кшталт партійних уподобань та особистих особливостей виборців, проте вони не гасять основну тенденцію: емпатичних люблять. Але це у мирний час. А перед смертельними загрозами виборці, навпаки, починають цінувати більш жорстких лідерів, яким не до сентиментів.
І ось беремо кейс Зеленського-Шкарлета. Тирада Зеленського про поранену дитину, біда якої обнуляє проблему плагіату — це зразок низькоемпатичної реакції на живий запит виборця. Зеленський прямим текстом сказав студенту: твої побоювання мізерні, ти взагалі питаєш не про те, а треба — ось про це.
В умовах війни і пов'язаних з нею екзистенційних загроз лідер, здатний геть-чисто відключати емпатію задля досягнення більш значущих цілей колективного виживання, повинен зустріти масове схвалення і захоплення. До таких очікувань принаймні нас підштовхують численні дослідження на тему. Але Зеленський натрапив на масовий хейт. Парадокс? Я сказала б: український парадокс.
Справа в тому, що для українських громадян власна влада традиційно є ворожою силою та джерелом загроз, зокрема екзистенційних.
Це почуття трохи притупилося через жахливі діяння країни-агресора, але тепер повертається до норми. І президент Зеленський є частиною цієї ворожої суспільству сили — хоче він того чи ні (а він не хоче). Тому на низькоемпатичний стиль спілкування з власним народом мандата він не має навіть у воєнний час. І у жодного з тих, хто владує.
Ось це і є парадокс влади по-українськи.