Я повертаюся додому. Чому за кордоном бути важче, ніж в Україні
"Вдома ти в гущі подій, в разі потреби оперативно можеш щось зробити, покладаєшся на власні сили. А за кордоном ти безсилий, ні на що не впливаєш, просто відсторонений глядач. Звідси й тривожність і почуття провини". Думка.
За кордоном тебе весь час переслідує почуття провини, обсесія від думки, що ти робиш щось докорінно неправильне. І знаючи, що твориться в нашій країні, дуже боляче бачити безтурботне життя іноземців. Весь час хочеться зупинити їх, схопити за плечі й добряче потрясти: прокиньтеся!
Боляче бачити стільки українських жінок з дітьми, чути стільки укранської мови. А сестри, сестри, горе вам… Звісно, тут безпечно, люди гостинні й доброзичливі, але гірко від того, що нашим людям довелося прийти в прийми, що діти відірвані від свого природного середовища, розгублені.
Психологічний тиск настільки сильний, що починаєш сам себе обмежувати в найпростіших потребах. Чи морально зайти в ресторан, якщо ми збираємо донейти по кілька гривень для армії? Ні, краще з'їсти кебаб з кіоска, а пляшку купити в магазині. Та й то почуваєш себе після цього так, ніби вчинив якийсь злочин.
І тривожності більше, бо ти далеко, тож перевіряєш новини значно частіше, ніж робив би це вдома. Вдома ти в гущі подій, в разі потреби оперативно можеш щось зробити, покладаєшся на власні сили. А за кордоном ти безсилий, ні на що не впливаєш, просто відсторонений глядач. Звідси й тривожність і почуття провини.
Я повертаюся додому, але хочу обійняти всіх, кого війна змусила шукати прихисток за кордоном. Тепер я трохи краще розумію, наскільки вам важко, яким щоденним пеклом є цей глевкий біженський хліб.
Вірю, що ми переможемо й ви зможете повернутися на батьківщину, до себе додому. Бо Україна — це не просто наша країна, це ще й наш Дім.